Негативний материнський комплекс
Запрошуємо вас ознайомитись із професійними есе наших колег, які завершили БП-6 «Основи аналітичного консультування та юнгіанської психотерапії». Пропонуємо вашій увазі випускне есе Катерини Стукалової - «Негативний материнський комплекс»
«Отруйне яблуко для Білосніжки».
Щоб ви змогли разом зі мною сьогодні помандрувати за думкою, почну з уривку одноіменної казки братів Грим.
«Зосталась Білосніжка одним-одна в густому дрімучому лісі, і такий жах її охопив, що вона з переляку всі листочки на деревах обдивилася, не знаючи, чим своєму гореньку зарадити.»
Вступ: особиста мотивація та актуальність теми.
Поштовхом до написання цієї роботи став мій особистий досвід — як дитини, підлітка, дорослої жінки та психолога. Колись, дивлячись у дзеркало, я не могла побачити себе цілісно. Я бачила очі, губи, ніс — але не обличчя цілком. Не знала, хто я, не довіряла собі, не відчувала себе справжньою. Це відчуття роз’єднаності з собою супроводжувало мене з дитинства.
У моїй родині панувала тепла, шумна, турботлива атмосфера. Було багато людей — мама, батько, сестра, бабусі, дідусі, тітки — і багато їжі. У нашому домі годувати смачно й ситно означало любити. Я дуже рано набрала вагу, і вже в шість років була дівчинкою з ожирінням. Тіло стало першим місцем, де почала руйнуватися моя самооцінка. Здавалося б, мені нічого не бракувало — турбота, стабільність, присутність дорослих. Але за цим зовнішнім фасадом існувала тіньова частина, про яку не говорили. Сьогодні я розумію: мама, як і багато жінок у нашій родовій лінії, не могла дати мені щось дуже важливе. Не тому, що не хотіла — а тому, що сама ніколи цього не мала. Вона дбала про мене фізично: годувала, лікувала, одягала. Але між нами не було глибокого емоційного контакту. Деякі мої прояви — емоції, чутливість, спонтанність — були для неї надто інтенсивними, вона несвідомо не витримувала їх. У таких умовах я навчилася не показувати ці частини себе, а з часом — і взагалі їх не відчувати.
Також я страждала на сильні головні болі, аж до втрати свідомості, нічні жахи, бачила дивні видіння. Тоді вони здавалися страшними й незрозумілими. Сьогодні я бачу в них загадки — символічні шифри, перші послання мого несвідомого. Це були мовчазні сигнали, сни-орієнтири, карти маршруту, які я ще не вміла читати. Вони стали напіввідчиненими дверима до внутрішнього світу — світу, що згодом привів мене до юнгіанської психології. Саме там я вперше знайшла мову, здатну розшифрувати ці повідомлення, і ключ до глибшого розуміння себе.
Мій шлях самопізнання пролягав через роки спроб змінити себе —популярні дієти, зміну стилю, пошуки професії, особисту терапію. Сьогодні я розумію, що ця потреба змінюватися — бути красивою, правильною, доглянутою — була спробою заслужити любов. Бути «ідеальною» означало мати шанс бути поміченою, прийнятою. Але водночас це ставало і джерелом глибокої залежності від зовнішніх оцінок, постійного порівняння та втрати контакту з власною сутністю. Ця робота — спроба осмислити, що саме впливає на формування образу себе та самооцінки в підлітковому й дорослому віці. Як архетипові образи матері, передані через родову пам’ять, формують нашу внутрішню ідентичність. І як у певний момент ми всі шукаємо дзеркало — щоб спробувати вперше побачити не лише окремі частини, а себе по-справжньому.
Теоретичне підґрунтя: розвиток «Я» через стосунки.
Для того щоб уявити як від народження формується здатність до стосунків, довіри, саморегуляції та базове переживання власної цінності, я почну з відомої теорії прив’язаності Джона Боулбі. Він порівнює цей процес із ростом паростка, що тягнеться до світла: дитина, як і паросток, розвивається лише там, де є достатньо «вологи й тепла» — тобто емоційної підтримки, стабільності, передбачуваності ( мал. 2). Коли дитина відчуває, що світ безпечний, формується надійна прив’язаність. Тоді вона має внутрішній дозвіл досліджувати й проявляти себе, бо знає: завжди є місце, куди можна повернутися. Така дитина може побігти з кожним разом трохи далі від мами, і так, вона може впасти і розідрати колінку, але це не зупиняє її в досліженні світу. Мама пожаліє, заспокоїть, обійме, наліпить пластир, перепитає чи все добре і знову можна бігти. Але що стається, коли поруч — байдужість, тривожна непередбачуваність або емоційна відсутність? Коли від мами можна ще й «на горіхи дістати» за те що впав, тоді дитина отримує сигнал що її емоції не важливі, а на тілесні відчуття неможна орієнтуватися, ніхто не допоможе втамувати біль. Або навпаки тривожна мама більше взагалі не дозволить бігати. Урок засвоено, сигнали дитини не допомагають отримати таку потрібну ій підтримку і сформувати віру в себе. У такій ситуації дитина не розвивається, а пристосовується — вчиться виживати, але не «розквітає". Її «корені» слабкі, «гілки» крихкі. Усередині з’являється тривога: бути собою — небезпечно. Формується адаптивна поведінка і псевдосамостійність, що приховують вразливість. Вона радить собі сама, але не вірить, що можна довіряти чи покладатися на інших.
Дональд Віннікот звертає увагу на роль матері не просто як фізично присутньої, а як здатної витримувати інтенсивні почуття дитини — її біль, страх, розгубленість, напругу (мал. 3). Він говорить про необхідність холдингу (англ. holding) — фізичного емоційного «утримування» дитини, завдяки якому вона поступово набуває здатність до саморегуляції. Віннікот використовує концепцію контейнування Вілфреда Біона: коли мати здатна «вміщувати» емоційні переживання дитини, не лякається їх, не відкидає, а повертає у формі, яку дитина може витримати.
Так Віннікот зрушив фокус уваги з ідеї, що людину формують лише біологічні потяги (драйви), на розуміння, що першочерговою є якість стосунків. Саме через досвід стосунків — через тілесну і психічну присутність матері — дитина проходить шлях від екстремальної залежності до відносної незалежності.
За словами Віннікота, обличчя матері — це перше дзеркало, в якому дитина бачить себе. Якщо немовля не знаходить зворотнього емоційного відгуку, не бачить себе у її очах, тоді «дзеркало — це річ, на яку можна дивитися, але в яку не можна дивитися», так описує Віннікотстан, коли мати емоційно відсутня.
Цей образ відсутнього дзеркала і втрати себе яскраво втілюється у творчості Френсіса Бекона — британського художника, відомого своїми глибоко тривожними портретами. Його обличчя — спотворені, розмиті, розірвані — немов ті, що ніколи не були побачені з любов’ю. Якщо ви не знайомі з його біографією, пропоную поміркувати, який дитячий і життєвий досвід міг бути виражений через його творчість. Сам він називав себе «ловцем зображень» . Особливий ефект створює те, що Бекон часто розміщував свої картини за склом. І це був не просто естетичний прийом — так скло перетворюється на дзеркальну поверхню. І той, хто дивиться на викривлене, болісне обличчя, неминуче бачить у ньому відбиток себе. Зникає межа між зображеним і тим, хто споглядає.
Коли Бекону було 17 років хлопця вигнали з дому через те що батько застав його за приміркою спідньої білизни його матері. Він почне малювати в 20 років. За словами критиків його картини передають трагедію існування. Чи хотів він через свої досягнення доказати батькам що вони помилилися, чи хотів повернути їх любов?
Цікаво що ранні роботи Бекона переважно темних тонів а з роками він використовує все більш насичені кольори. Хочеться думати що творчість стала для нього своєрідною терапією і місцем де він міг бути справжнім.
Катрін Аспер у своїй роботі "Психологія нарцисичної особистості. Внутрішня дитина і самооцінка" говорить про те, що досвід раннього емоційного покинення може спричинити відчуження від себе. Людина, яка була позбавлена стабільної присутності люблячої матері чи іншого опікуна, не здатна розвиватися у відповідності зі своєю природною спонтанністю. Вона не може сформувати сильне Я, не має почуття внутрішньої вартості та часто керується зовнішніми очікуваннями.
Ці порушення Аспер називає нарцисичними розладами, які пов’язані з неможливістю справжньої самоповаги та самоприйняття. І тоді відчуття самотності може з’являтись навіть у колі близьких людей, а глибока порожнеча — супроводжувати роками.
Однією з найвідоміших концепцій Віннікота є ідея "достатньо хорошої матері". Це не ідеальна мати, яка ніколи не помиляється, а жива людина, яка спочатку повністю відповідає на потреби дитини, а згодом, поступово, відповідно до етапу розвитку, зменшує цю відповідність. Саме ця поступова фрустрація — не занадто рано і не занадто інтенсивна — дозволяє дитині відмовитись від ілюзії всемогутності (омніпотенції) та почати формувати межі свого "Я".
Якщо дитина не була добре відзеркалена матірʼю, не відчула, що її емоції важливі — тоді вона адаптується. Замість справжнього, живого, вразливого «Я» формується фальшиве «Я». Це стратегія виживання, яка дозволяє функціонувати у світі, де немає емоційної безпеки. Таке «Я» може бути соціально успішним, але в глибині відчувається порожнеча, розмитість, ізоляція.
Фальшиве «Я» не тільки викривлює автентичність, а й може стати причиною психосоматичних розладів, депресії, почуття, ніби життя прожите «повз себе», може призводити до суїцидальних фантазій: якщо справжнє «Я» не мало можливості народитись, його відчай стає нестерпним.
Цю концепцію Віннікота про справжнє і фальшиве «Я» чудово ілюструє образ Жана-Батиста Ґренуя з роману «Парфюмер» Патріка Зюскінда.
Ґренуй народжується на рибному ринку, і перше, з чим він зіштовхується, — не обійми матері, не тепло материнських грудей, а сморід сміття, в яке його одразу викидають. Цікаво, що риба — один із найдавніших символів Христа та духовного начала; за Юнгом — це прояв релігійної функції психіки, що відповідає за відчуття цілісності особистості й пошук сенсу життя. Але в житті Ґренуя цьому потенціалу не судилося розвинутись: він із самого початку позбавлений простору, де могла б сформуватись справжня ідентичність.
Світ Ґренуя — це світ запахів. Він сприймає реальність виключно через нюх, інстинктивно, як тварина. Як немовля шукає матір за запахом серед інших, так і Ґренуй шукає сенс буття в ароматах.
Будучи зачарованим запахом дівчини зі сливами й відчуваючи в ньому втілення справжньої краси, Ґренуй здійснює своє перше вбивство майже несвідомо. Це краса, яку він не здатен інакше пережити. Ґренуй убиває жінок не з жорстокості, а з відчаю — він не може втримати аромат інакше. Його мета — не просто відчути запах, а присвоїти його, зберегти, законсервувати.
Усе його життя —це боротьба за виживання в агресивному світі. Він виживає там, де інші не витримують: у сиротинці, в шкіряній майстерні, серед повної байдужості оточення. Його експлуатують — і не бачать як людину. І, не будучи побаченим, він теж не набуває здатності «бачити» інших. Люди для нього — лише функції, ресурси, запахи.
Як писала Аліс Міллер у «Драмі обдарованої дитини»: доросла людина здатна щиро проявляти почуття лише тоді, якщо в дитинстві поруч із нею були ті, хто могли її зрозуміти. У тих, з ким поводилися жорстоко, емоції блокуються. Депресія й душевна спустошеність — це плата за самоконтроль. Справжнє Я залишається у внутрішній в’язниці.
Символом цього внутрішнього увʼязнення стає епізод усамітнення в печері, коли Ґренуй переживає екзистенційну кризу: він здатен вловити всі запахи світу, окрім одного — власного. Це момент зіткнення з внутрішньою порожнечею, з усвідомленням своєї невидимості: для інших він — ніхто. В нього зʼявляється місія — створити парфуми, які викликають абсолютну любов. Це спроба отримати те, чого не змогла дати мати.
Ґренуй прагне ідеальної краси, божественної любові — але не здатен її інтегрувати. Коли він нарешті створює ідеальний аромат і стає об’єктом загального обожнення — це кульмінація фальшивого «Я». Його люблять не як людину, а як образ, міф, аромат. І навіть у центрі загального захоплення він залишається емоційно мертвим. Саме тому фінальна сцена, в якій він дозволяє себе з’їсти натовпу, є символічним знищенням фальшивого «Я», що не витримує власної самотності й порожнечі.
Так само й ми у сучасному світі часто «надягаємо чужі запахи»: копіюємо чужі історії успіху, прикрашаємо себе фільтрами, женемося за мріями і ідеалами, які нам не належать. Якщо ми не знаємо власного «аромату» — тобто не маємо зв’язку з істинним Я, — навіть найгучніший успіх не принесе відчуття сенсу. Але завдяки психотерапії символічна смерть фальшивого я, може бути лише початком нової історії. Як писав Віннікот: «Фальшиве Я — це медсестра, яка приводить пацієнта до лікаря й відходить у бік».
У терапевтичному процесі, як і в материнському досвіді, створюються умови для тривалого буття — простору, де людина може знову зустріти себе. Терапевт як дзеркало допомагає відновити зв’язок між внутрішнім і зовнішнім. І в цьому дзеркалі можна не лише побачити себе, а й пережити, що тебе бачать. Так про це пише Вінікот: «Коли я дивлюсь — мене бачать. Отже, я існую. Тільки в цьому випадку я можу дозволити собі дивитися і бачити. Тепер я дивлюсь на світ творчо і те що я усвідомлюю внутрішньо, я і сприймаю зовні теж».
Материнський комплекс: шлях від злиття до ідентичності.
За концепцією Еріха Ноймана, немовля на початку існує в стані недиференційованого єднання з матір’ю. Мати — це контейнер для Самості, джерело психічної підтримки, безпеки та живлення. У цьому стані Самість дитини ще не відокремлена, а мати символічно є цілим світом. Однак у процесі розвитку відбувається поступове відділення дитини від цього первинного злиття. Виникає потреба у формуванні власного Я, автономії, самоідентифікації.
Залежно від того, наскільки досвід стосунків був підтримуючим чи фруструючим, у психіці дитини накопичуються психічні «вузли», які Карл Юнг назвав комплексами. Вони утворюються навколо афективно зарядженого ядра — тобто травматичних, суперечливих або надто емоційних переживань, пов’язаних із ключовими фігурами і функціонують незалежно від свідомої волі.
Як зазначав Юнг «Всі ми маємо комплекси, а точніше комплекси мають нас», підкреслюючи їхню автономність і вплив на сприйняття реальності, поведінку, стосунки.
Саме материнська фігура, як перша значуща інша, стає центром глибоких внутрішніх конфліктів або досвіду підтримки, залежно від того, якої якості був емоційний контакт. Так виникає материнський комплекс — індивідуалізоване переживання архетипу матері, що поєднує колективну символіку з особистою історією стосунків. Якщо досвід стосунків був підтримуючим, формується позитивний материнський комплекс.
Негативний материнський комплекс виникає коли внутрішній образ матері відчувається критичним, поглинаючим, морально засуджуючим або байдужим. Це затримує індивідуацію, блокує доступ до Самості, підтримуючи у психіці залежність і регрес. У жінок негативний материнський комплекс часто пов’язаний із глибоким конфліктом щодо власної тілесності, сексуальності, жіночої ідентичності. Він може проявлятися як сором за тіло, пригнічення бажань, самооцінки, внутрішній перфекціонізм або недовіра до інших жінок. В таких випадках Самість — як джерело цілісності — залишається витісненою, заблокованою. Жінка прагне любові й прийняття, але шукає їх у зовнішніх фігурах — партнерах, колективах, духовних лідерах, ніби компенсуючи нереалізовану потребу в материнському контакті.
Пост’юнгіанська аналітикиня Верена Каст розширює розуміння комплексів, визначаючи їх як емоційно заряджені констеляції спогадів, фантазій і висновків, сформованих навколо однієї базової теми. Вона наголошує: «Ми бачимо і тлумачимо ситуацію в контексті комплексу — і діємо, як завжди». Це означає, що у сфері стосунків взаєморозуміння порушується миттєво, щойно активується комплекс, і людина не реагує на реальність, а відтворює сценарії минулого з типовими захисними реакціями — страхом, втечею, агресією. Особливістю материнського комплексу є його вплив на символічне мислення — він виявляється у сновидіннях, фантазіях, культурних образах і носить у собі потенціал розвитку: у кожному негативному комплексі прихований виклик до трансформації, якщо вдається його усвідомити й інтегрувати.
Коли материнська фігура в особистому досвіді була холодною, неприймаючою або руйнівною, психіка намагається компенсувати цей дефіцит активацією архетипу Великої Матері (мал.11), що може проявлятися як потяг до природи, духовності, творчості або в деструктивних формах — залежностях, втечі від реальності. У процесі індивідуації важливою стає сепарація від внутрішньої фігури матері — глибинна перебудова внутрішньої структури, що дозволяє побачити себе незалежно від зовнішніх оцінок.
Ілюстрацією цієї складної динаміки служить фільм «Осіння соната» Інгмара Бергмана, де через взаємини матері і дочки демонструються вся глибина впливу материнського комплексу. Головна героїня Єва живе у тіні свого дитячого болю і образи на матір, які впливають на сприйняття себе і світу. (Мал. 12,13) ілюструє , дитячі спогади героїні. Вона пише про це так: «Мені потрібно навчитися жити на землі, і я долаю цю науку. Але мені так важко. Яка я? Я цього не знаю. Я живу, ніби наосліп. Якщо б сталося диво — знайшлася б людина, яка б полюбила мене такою, яка я є, я б нарешті наважилася поглянути у себе».
Незважаючи на те, що чоловік Єви намагається їй допомогти і любить її, вона не здатна прийняти цю любов: «Коли я запропонував Єві вийти за мене, вона чесно сказала, що не любить мене. Чи любить вона когось іншого? Вона відповіла, що ніколи нікого не любила і взагалі не здатна любити».
Коли Єва запрошує матір до себе в гості, вона пише «Обіцяю доглядати за тобою і виконувати найменші твої бажання». Догоджати матері — не нове для Єви. Вона робила це змалку, намагаючись здобути її схвалення й любов.
Симона Мацліах-Ханох у своїй книзі «Казки зворотної смерті» також досліджує феномен втрати контакту з власними бажаннями й ідентичністю: «Людина поводиться так, як від неї очікують, і поступово цей тип поведінки починає визначати всі її вчинки і думки». Образ Хелени, сестри з паралічем, яку не приймає мати, символізує частину Я яка не виправдовує очікування, розчаровує, стає дзеркалом материнської поразки. Єва хоче щоб сестра, ця дитяча частина теж була признаною і прийнятою матірʼю. Так, за словами Аліс Міллер, у процесі глибинного аналізу пробуджується «маленька самотня дитина, яка запитує: «А що, якби я постала перед вами злою, потворною, дратівливою, заздрісною і неспокійною? Якою тоді була б ваша любов? Але ж я і така теж». Єва говорить: «Коли відкриваєш двері дитячої, на тебе кидається величезний привид, бо ти давно забув, куди ведуть ці двері».
За ними — шлях до болісних дитячих переживань, зустрічі з внутрішніми страхами та тінями. Та саме через це випробування починається процес трансформації: усвідомлення комплексу й поступовий рух до Самості — внутрішнього ядра особистості.
Зцілення можливе через процес усвідомлення і поступової інтеграції комплексу. Верена Каст наголошує, що справжня сепарація — це не просто відділення від матері, а здобуття власного способу буття, незалежного від внутрішнього материнського образу. Це передбачає реконструкцію біографічного досвіду, роботу з афектами, тіньовими змістами, снами, фантазіями — усім тим, що активується комплексом. Поступово відбувається трансформація: руйнівний образ матері втрачає владу, а Самість виходить на передній план як джерело автентичного буття.
Тільки через інтеграцію комплексу можливо відновити цілісність. Самість, яка довгий час залишалась витісненою, починає реалізовуватись у свідомому житті як внутрішній центр, що підтримує людину у складних виборах, у стосунках, у творчості. У цьому сенсі негативний материнський комплекс перестає бути лише тягарем — він стає точкою входу в глибину, потенціалом особистісної трансформації.
У наступному розділі я звернуся до казки про Білосніжку як до символічного відображення дії негативного материнського комплексу , а також представлю терапевтичну віньєтку клієнтки, з якою ми працювали над темою сепарації, самоцінності й глибинної трансформації.
«Білосніжка у вигнанні»: терапевтична подорож клієнтки Анни.
На момент звернення, у віці двадцяти років, Анна переживала глибоке почуття самотності, розгубленості й невпевненості, що перепліталися з тривогою перед близькістю. Її емоційний стан супроводжувався психосоматичними розладами у вигляді нервових тіків.
Батьки розлучилися, коли Анна була підлітком. Майже одразу після цього її відправили навчатися за кордон, де вона залишилася без емоційної підтримки — зовсім одна. На момент початку нашої роботи вона проходила практику у великій корпорації — у сфері, де досяг значного успіху її батько.
Стосунки з матір’ю Анна відчувала холодними й натягнутими. Мама могла розповідати щось своє, але майже не цікавилася тим, чим жила донька. Бабуся й мама, за словами Анни, виступали єдиним фронтом — знецінювали, підколювали, дорікали тим, що в неї немає хлопця, мовляв, «вже час». Ці зауваження викликали в неї сором і відчуття, ніби з нею щось не так.
Анна вважала, що її молодшому брату пощастило більше — він залишився жити поряд із мамою, під захистом. Вона ж — завжди наче зайва.
В її пам’яті є момент, який досі болить: коли вона випадково побачила на телефоні батька повідомлення від іншої жінки. Вона не змогла сказати про це мамі — поділилася з бабусею. Та, в свою чергу, передала цю інформацію далі. Мама образилася, звинуватила доньку в зраді, а згодом почала просити її піти до батька, умовити його не залишати сім’ю. Це були складні для Анни переживання, з почуттям провини, без можливості відстояти себе.
Образ батька в її уяві — ідеальний, далекий, недосяжний. Вона роками намагалася відповідати його очікуванням: займалася греблею — його улюбленим видом спорту та добре вчилася.
Але на роздоріжжі, після бакалаврату, коли настав час обирати подальший шлях, у ній щось ніби зламалося. Анну почали переслідувати фантазії про всесвіт: вона могла годинами думати про те, як створено людей, як працює її тіло, де вона — у всьому цьому просторі. Її розгубленість оформилася в одне запитання: «Чи моє це життя взагалі?»
На першій сесії з клієнткою я вирішила використати метафоричні карти. Образи, які зʼявилися, цікаво повʼязалися з подальшою історією нашої роботи. Це було зображення будинку на фоні зеленого поля та труни. У будиночку Анна впізнала дім своєї бабусі, свого дитинства. А що на рахунок труни? — запитала я. — Це про мою маму, вона любить таро, але я в це не вірю. Оце так збіг, подумала я: мама полюбляє таро, і я теж запропонувала карти.
Символ будиночка і труни переніс мене у казковий сценарій. Та й сама клієнтка нагадувала мені Білосніжку: обережні, несміливі рухи її тіла, немов ляльки з порцеляни, білосніжне обличчя з легким рум’янцем, довге чорне волосся.
Попри свою красу, майже ідеальну модельну зовнішність, Анна боялася фотографуватися, не могла дивитися на себе в дзеркало. Це виглядало як нарцисична рана — розкол між тим, ким вона є, і тим, ким має бути, щоб не бути відкинутою.
На початку наш контакт був немов діалог через скло. Вона говорила, але без емоцій, здавалося, навіть дихання потрібно було контролювати — так я переживала це у контрпереносі. Міркуючи про Анну на одній із супервізій, я зрозуміла, що сприймаю її більше як маленьку дівчинку років десяти, яка ще не думає про стосунки з хлопцями, бо це дійсно надто рано, недоречно і лякаюче. Цей вік відповідає часу розлучення батьків. Стало зрозуміло, що саме на цьому етапі Анна «заснула» в емоційному розвитку — як Білосніжка в скляній труні: видима, але нерухома, виключена з життя. У книзі «Діти розлучених батьків» Гельмут Фидор пише, що наслідки розлучення часом навіть у дорослому віці повертають людей до емоцій і переживань перенесених у ті часи. Тож наша робота полягала в заглибленні у дитячий світ, де жили образи тих батьків, які були в неї тоді, у дитинстві.
Анну мучили нервові тіки — нав’язливі, мимовільні рухи, які вона не могла контролювати, особливо в ситуаціях емоційної напруги. Я довго міркувала, що саме вони символізують. Поступово в терапевтичному процесі стало зрозуміло: тіло говорило те, що не могло бути сказане словами. У юнгіанському ключі симптом не є ворогом, якого потрібно позбутися, він — посланець.
У своїй книзі «Казки зворотної смерті» Симона Мацліах-Ханох пише про те, що у будь-якому захворюванні обов’язково присутній лікувальний елемент. Хвороба одночасно є і ліками, і до кожного захворювання можна поставитися як до “падіння заради злету”. Більше того, навіть конвенційна медицина визнає, що в анамнезі багатьох хвороб простежується історія придушення емоцій — наших власних або наших батьків.
Тіло починає говорити тоді, коли свідомість ще не здатна прийняти або витримати істину. Можна сказати, що воно стає єдиним свідком і носієм справжнього внутрішнього життя. Тіки сигналізували про частини психіки, які колись вимкнулися, щоб вижити. Вони були деструктивною, але живою частиною — тією, що відмовилася мовчати, нагадуючи: навіть витіснене прагне бути почутим.
Симона Мацліах-Ханох зазначає, що бачить у казках архетиповий сюжет, де казка — це карта яка підказує нам шлях. Історії казкових героїнь описують природний цикл зустрічі зі смертю, щоб знову повернутися до життя. Героїні приймають цей виклик свідомо, бо знають: саме зустріч зі смертельною небезпекою, монстром, тінню сприятиме їхній трансформації, процесу ініціації, зміні стану буття.
У казці про Білосніжку читаємо: «І народила королева невдовзі донечку — біленьку, як сніг, рум’яну, як кров, і з таким чорнявим волоссям як чорне дерево. І тому назвали її Білосніжкою».
Цікаво, що лише білий колір виявився відповідним образу маленької дівчинки. Бути "хорошою" і "слухняною" означає витіснити всі інші кольори — усе яскраве, сильне, неприйнятне. Якщо персона дівчинки, зростаючи, прагне до білосніжності, то десь поруч з’являється її тіньова сторона — зла відьма.
Як пише Симона Мацліах-Ханох: «Дитина, якій не дозволяють вільно проявляти свої суперечливі, природні почуття, змушена відділити "погане" від "доброго" у власній особистості. Вона створює Тінь — сховище для всіх негативних і заборонених почуттів, — та Персону — маску, яка слугує своєрідним послом у стосунках з батьками й суспільством».
Часто, як зазначає Аліс Міллер, джерелом глибокого душевного конфлікту стає прагнення дитини відповідати очікуванням батьків. Це поступово формує “псевдоособистість” — фальшиве “Я”, створене задля збереження любові, прийняття, зв'язку.
У своїй клієнтці я бачу цю динаміку в тому що вона навчилася підлаштовуватися під очікування батька. Її лякала сама думка про те, що, якщо вона перестане робити те, що він радить, — він просто зникне з її життя. І саме ця тривога змушувала її зраджувати власну автентичність.
Повернення собі права бути різною — білою, червоною і чорною водночас — можливе лише після болісного занурення у пекельні катакомби підсвідомого.
Метафорою такого заглиблення у несвідоме стає темний ліс: лякаючий, дикий, населений хижими звірами. Саме туди, у темряву внутрішнього світу, тіньова частина — Відьма — відправляє Білосніжку. Я звернуся до сновидіння клієнтки яке, на мою думку, ілюструє це заглиблення.
«Мені 17 років, я в дитячому будинку. Мене удочерила сімʼя. В цій сімʼї чоловік схожий на чоловіка з моєї роботи. Він хоче зґвалтувати мене. Мама з бабусею подають на нього в суд. Але суду не було. Я знову в дитячому будинку».
Про цей сон клієнтка каже: бабуся й мама присутні, але відчуття сім’ї — наче й не було. Мотив загрози з боку чоловіків повторюється і в інших її снах. Я обережно перевіряю, чи були прецеденти реального насильства, чи це може відповідати досвіду клієнтки. Однак Анна не підтверджує нічого конкретного.
Тоді я почала думати про інші «напади» — про страхи, які виникають раптово, паралізують її волю. Приносять відчуття безвиході, замкнутого кола, вразливості. Сон побудований циклічно: спроба виходу (удочеріння) завершується поверненням у точку початку — до дитячого будинку. Ця повторюваність нагадує блукання в темному лісі, де кожен крок заводить у ще більшу хащу.
У контрпереносі я теж переживала схожі почуття: ніби все марно, ніби нічого не змінюється. Я ловила себе на тому, що рахую хвилини до кінця сесії. Це було схоже на внутрішнє ув’язнення — неможливість руху вперед.
Темний ліс стає образом психологічної пастки, в якій опиняється клієнтка. Простір, де немає ясності. Анна мріє бути побаченою, захищеною, почутою, але мама й бабуся не можуть їй допомогти.
Коли ми з клієнткою пішли на літні канікули, я з полегшенням видихнула й замислилася, чи має сенс продовжувати терапію. Було важко витримувати відчуття вакууму в наших зустрічах — ніби щось важливе зависло в повітрі, не знаходячи форми. Та всупереч моїм думкам, клієнтка написала раніше, ніж ми домовлялися, і ми повернулися до роботи.
Це вже була інша Анна. Вона зустріла мене як давню знайому — говірка, відкрита, жива. Зізналася, що весь цей час подумки вела зі мною діалоги, і тепер їй потрібно поділитися всіма «плітками». Я подумала: можливо, саме знання, що я десь є, чекаю на неї, — навіть під час паузи, — дозволило створити новий простір довіри.
Усередині темного лісу, в самому серці страхів, з’являється місце спокою. Це — хатинка гномів. Там достатньо безпечно, щоби розпочати внутрішню роботу, щоби навести лад у власному світі. Терапевтичний простір нарешті починає працювати.
І саме ця робота несподівано викликає появу Тіні. До Білосніжки приходить Відьма зі своїми дарами. Я побачила це в тому, як Анна почала говорити — щиро, сумніваючись, іноді зі злістю. Вона почала ставити під сумнів “належне” і “як треба”. Вперше звернулася до себе: «Може, ці думки — це теж я? Може, я не дивна, а просто думаю глибше?» . Ці слова стали поворотною точкою. Вперше вона наважилася визнати, що її думки й почуття мають значення. Вона почала себе чути.
У казці гноми попереджають Білосніжку про небезпеку, але вона все одно приймає отруєне яблуко від Відьми. Симона Мацліах-Ханох пише, що ці дві частини — Білосніжка і Відьма — інтуїтивно прагнуть зустрічі. Прийнявши дар — рум’яну частину яблука, символ пристрасті, енергії, еросу й гніву — Білосніжка засинає мертвим сном.
Для мене це — символ часу, який потрібен на інтеграцію навіть уже усвідомлених, але ще не прийнятих відщеплених частин. Ми не кидаємось одразу жити по-новому. Ми ще тримаємо в роті отруєний шматок. Робота триває. Тінь зіштовхує нас із розчаруванням, втратою, злістю.
Одного дня Анна розповідає, що посварилася з батьком. Вперше відкрито висловила йому образу за те, що той не приїхав на її день народження, що приділяє їй мало уваги. Тепер вона все частіше відповідає мамі що має власні погляди на хлопців, навчання, майбутнє. Анна почала відстоювати свої межі. У її голосі з’явилася агресія, навіть войовничість. Батьки були дещо здивовані, але прийняли нову Анну.
У казці принц пробуджує Білосніжку. Символічно він уособлює Анімуса — внутрішню силу, що допомагає жінці знайти опору в собі.
Ми працювали з Анною протягом року. За цей час вона налагодила стосунки з родиною, знайшла друзів, зробила самостійний вибір щодо професії. Вона більше не така вразлива до страхів. Нервові тіки, виконавши свою функцію, поступово зникли. Анна навчилася розпізнавати власні потреби, бажання, межі. Тепер вона здатна вибирати: їжу, спорт, стосунки, долю. У ній прокинулася сила — здатна захищати, творити, жити.
Ця терапевтична історія — точно не «кінець казки». Але, як і в казці, «жили довго і щасливо» — це не фінал. Це перший крок. Початок справжнього, власного життя.
Висновки.
І хоча на написання цієї роботи мене надихнула терапія з Анною, дуже швидко стало зрозуміло: кожен клієнт — це також про нас самих. У дзеркалі чужої історії ми раптом бачимо свою. Процес інтеграції моєї Білосніжки і Відьми триває — як і в кожного з нас, хто зцілює, і водночас зцілюється.
Як пише Аліс Міллер, здатність психотерапевта до глибокого емпатійного відчуття — це не лише дар, а й наслідок того, що в дитинстві він сам був об’єктом, якого батьки й вихователі використовували у власних цілях. Тож парадоксально, але саме ми — психотерапевти, психологи — подекуди ще тільки навчаємося слухати себе, говорити, злитися, обирати.
Ми схильні недооцінювати спокусу терапевтичної професії: пацієнти, на відміну від батьків, слухають нас, довіряють нам свої таємниці. Це створює ілюзію повноти, яка іноді затуляє власну порожнечу. І лише особистий аналіз поступово виводить нас з-під влади цієї ілюзії.
Та, мабуть, саме в цьому й полягає справжній шлях — не в досягненні «ідеальної цілісності», а в готовності жити поруч із власною тінню, у чесності перед собою, у постійному русі. Чим більше ми самі усвідомлюємо й приймаємо свої комплекси, тим менше передаємо їх далі — своїм дітям, клієнтам, світові.
У цьому бачу свій шлях як жінки, мами, психолога. Недосконалий, живий, справжній.
Література
Верена Каст «Батьки - дочки, матері - сини»
Симона Мацліах-Ханох «Казки зворотної смерті»
Аліс Міллер «Драма обдарованої дитини»
Катрін Аспер «Психологія нарцисичної особистості. Внутрішня дитина і самооцінка»
Гельмут Фидор «Діти розлучених батьків»