Алхімія навчання та реальності
Запрошуємо вас ознайомитись із професійними есе наших колег, які завершили ТСК-4, дворічний теоретико-супервізійний курс «Юнгіанська терапія». Пропонуємо вашій увазі випускне есе Лілії Лиманської «Алхімія навчання та реальності».
Душа завжди розмовляє з нами. Вона спілкується через тіло, розум, сновидіння, інтуїцію і промовляє мовою символів.
Як свого часу стверджував Юнг, якби ми пам'ятали про те, що всередині кожного з нас живе людина, якій два мільйони років, – сутність, що несе мудрість природи й вказівки душі, хіба нам не варто було б звернути увагу на цю людину і по-справжньому вибудувати з нею взаємини?
Хіба не було б доцільно вирватися з какофонії зовнішнього шуму й внутрішнього сум'яття, щоб увійти в контакт із цією сутністю?
Але ми всі, як зазначав Юнг, дуже лякаємося зустрічі з цим умиротвореним, тихим і водночас знаючим голосом душі.
(Джеймс Холліс, «Життя між світами»)
Завершення навчання майже завжди є точкою зупинки перед озиранням назад. Два роки глибокого теоретико-супервізійного занурення стали для мене спробою вирватися із зовнішнього шуму та внутрішнього сум'яття, щоб вибудувати стосунки з цією прадавньою сутністю. Це був алхімічний процес внутрішньої трансформації, який об'єднав мій професійний та особистий досвід, – процес, де теорія оживала, поєднуючись із клінічним досвідом, і формувалася здатність витримувати афективне затоплення. У певний момент я почала сприймати все, що відбувається, скоріше як алхімічну працю, в якій уже неможливо було чітко розмежувати, де завершується професійне навчання і починається особистісна трансформація.
Цей шлях розгортався на тлі війни в Україні, перетворивши мою роботу в Національному інституті психічного здоров'я в Чехії з біженцями на складне випробування. Тож крізь цей курс проходила не лише я, а й, незримо, мої клієнти.
Коли навколо рушиться світ, терапевтичний кадр і межі, про які ми так багато говорили, ставали стабільною опорою. За ці два роки я зустріла понад 140 клієнтів і провела з ними понад 2200 годин терапії. Це було насичено, важко, часом гірко, але завжди трансформаційно. Я була свідком того, як люди закінчували університети, одружувалися, розлучалися, народжували дітей, ховали близьких, втрачали домівки й намагалися вижити в новій дійсності, борючись із чужою мовою та культурним контекстом. Юнгіанська оптика допомогла мені побачити у вимушеній міграції не лише соціальний феномен, а й глибокий психічний злам, що змушує людину вибудовувати власне «Я» наново. Їхній шлях індивідуації, як і мій, розгортався у світі, де колективне несвідоме виявило свою найбільш руйнівну Тінь. У цій точці розсипається ілюзія щодо наявності готових методичок. Пошук зовнішніх «інструментів» поступається місцем головному відкриттю: єдиним реальним інструментом аналізу є сама психіка терапевта, «поранений цілитель», чия власна вразливість, неідеальність та біль стають єдиною запорукою автентичної присутності в кабінеті.
Озираючись назад, я з особливою теплотою згадую, що наш глибокий і серйозний курс розпочався з усмішки Трикстера. На першому модулі, присвяченому Архетипу Великої Матері, труднощі перекладу раптово перетворили архетип Мудреця (Sage) на архетип «Шавлії», а візуальні «О́брази» були прочитані як «Обра́зи». Цей курйозний випадок видається мені дуже символічним. Він став своєрідним «щепленням» від інфляції, нагадавши, що за будь-якими концепціями стоїть жива, недосконала людська природа. Ця невідповідність, ця легка плутанина у словах і смислах показала, наскільки крихким може бути контейнер аналізу і як важливо бути чутливою до мови символів та культурного контексту.
Викликом, а водночас і відкриттям для мене стала робота зі складними випадками, про які ми говорили на семінарах із межової та психотичної динаміки. Згодом моєю улюбленою групою стали важкі пацієнти, які приходили до мене від психіатра, із медикаментозним лікуванням, і в їхніх очах часто читалася безодня болю та страху. Семінари, присвячені роботі з психотичною динамікою, дали мені розуміння цих процесів. Я відчула, як у мені поступово відкривалося дедалі більше місця, щоб вмістити цю безодню. Це був досвід зустрічі з Тінню не лише в кабінеті, а й усередині себе - здатність витримувати безсилля і залишатися поруч. Коли світ пацієнта розпадається на фрагменти, моє завдання полягало в тому, щоб утримувати стан внутрішньої зв'язності. Моє співчуття в такі миті створює поле, у якому розірвані зв'язки в психіці іншої людини можуть знову почати зшиватися.
Робота з нарцисичною проблематикою навчила мене смирення. Я побачила, як за грандіозністю чи знеціненням ховається крихка, поранена частина, що прагне віддзеркалення. У контексті моєї роботи з біженцями ця тема набула особливої гостроти, адже вимушене переміщення саме по собі є глибокою нарцисичною травмою. Втрата соціального статусу, мови, звичного оточення - усе це завдає удару по Персоні та руйнує стабільне «Я». У цьому контексті я усвідомила, що нерегульованому клієнту потрібен регульований терапевт. Як терапевтці мені важливо бути у нормально-активному стані, спокійною і «в ресурсі», щоб не провалюватися в «презентацію страждань» разом із клієнтом, уміти переходити від перегонів за результатом до спокою збереження та прийняття. І вже з цієї точки я можу стати дзеркалом, у якому клієнт побачить себе не розбитим, а цілісним.
Навчання трансформувало не лише моє сприйняття, а й мій спосіб мислити та висловлювати себе. За ці два роки я звикла постійно «варити» в собі теми, на які писала для інституту, пропускаючи їх крізь себе. Оскільки проєкти інституту були спільними з Всесвітньою організацією охорони здоров'я, переді мною поставало непросте завдання: утримувати вимоги інституту, стандарти ВООЗ і водночас зберігати зрозумілу, людську мову для читачів, уміщуючи глибокі смисли у прокрустове ложе з 2000 знаків. Спочатку здавалося, що я затиснута у жорсткі обставини, але занурення в теми курсу дало мені зрозуміти, що те, що відбувається, і є алхімічною дистиляцією - процесом очищення сенсу від усього зайвого, доки не залишиться лише суть, зрозуміла кожному. Завдяки цьому розумінню я могла пристосуватися до цих рамок і відчула свободу говорити про складне просто.
Цей курс, розглянутий крізь призму війни та еміграції, змінив мене. Він збігся з моїм власним життєвим «фазовим переходом». У чомусь я втратила швидкість і спонтанну пластичність, але натомість здобула глибину та стійкість складних зв'язків. Я відчуваю це як зміну стратегії: від розширення назовні - до інтеграції всередині. Десь я стала «слабшою» в тому сенсі, що більше не можу ігнорувати власну скінченність, тілесні обмеження та вразливість, а десь - сильнішою, спираючись на здобутий досвід і знання. Мабуть, я стала більш живою і точно - більше собою. Це було ініціацією, яка дозволила мені не просто вивчити матеріали, а прожити їх у самому серці кризи.
Я вдячна за досвід курсу, який дозволив мені бути не просто терапевткою, а надійним свідком і контейнером для такої великої кількості людських доль. Мій інтерес до терапії лише зріс, мене захоплюють люди, я зачарована їхньою силою та креативністю, допитливістю й пристрасністю, тим, як сміливо вони живуть життя у цьому божевільному світі. І я глибоко вдячна за можливість бути їхнім свідком: супроводжувати, бути присутньою та допомагати їм чути той самий тихий голос їхньої власної душі.
Перш ніж поставити фінальну крапку, я хочу висловити вдячність організаторам та лекторам курсу за створення цього унікального Теменосу. В умовах зовнішньої нестабільності було забезпечено надійну рамку й безперервність процесу, що стало безцінним внеском у моє особисте та професійне зростання. Наш алхімічний Опус не закінчився отриманням сертифіката. Як імунна система все життя вчиться розпізнавати й інтегрувати нове, так і ми продовжуємо цей процес у кожній новій зустрічі.