Трансформация Персоны. Молот Мьелльнир.

Следующей выпускной работой выпускницы обучающей программы «Основы аналитического консультирования и юнгианской терапии», которую мы предлагаем Вашему вниманию является работа Анны Холодницкой на тему:

«Трансформация Персоны. Молот Мьелльнир».

Работа печатается на языке оригинала (украинский).

ЗМІСТ

І. Теоретична частина

1. Поняття Персони

2. Формування Персони

3. Персона, як сегмент колективного психічного

Регресивне відновлення персони

Розчинення Персони в колективному психічному

4. Розвиток Персони

4.1 .Первинний образ Персони

Міф про Адама та Фіговий листок

Розвиток «маски душі»

4.2. Фактори, що впливають на розвиток Персони

4.3. Розвиток персони при нарцистичному розладі

Міф про Нарциса (Овідій)

5. Прояв та трансформація персони

5.1. Періоди модифікації Персони

5.2. Персона, стиль та самооцінка

6. Інтеграція Персони

Міф про «Сміливого Тора та хитрого Локі»

7. Робота з Персоною в терапії

8. Використана література

ІІ. Клієнтський випадок

1. Поняття Персони

[1] Юнг серед елементів (нашарувань) у структурі особистості виділяє Персону, Его, Тінь, Аніму/Анімус та Самість.

Персона (особистість) — є самим верхнім шаром особистісної свідомості. Персона — це візитна картка «Я». Це манера спілкуватися, думати, мислити та одягатись. Вона є характером, соціальною роллю, здатністю самовираження у суспільстві. [1]

Розрізняють позитивні та негативні якості Персони.

Позитивні — підкреслюють індивідуальність, сприяють комунікації, служать захистом від шкоди зовнішнього середовища. Негативні — якщо соціальній ролі надається занадто велике значення, Персона може задушити індивідуальність. [1]

Персона несе захисну функцію та є частиною підсвідомості — вона може бути усвідомленою та неусвідомленою. [1]

Досліджуючи поняття Персони, ми постійно будемо взаємодіяти з поняттями Тіні та Его, як іншими елементами структури особистості, які постійно взаємодіють. [1]

Его — це центр свідомості, і тому він грає важливу роль в нашому свідомому житті. Его створює відчуття усвідомленості та послідовності наших думок та дій. У той самий час, Его знаходиться на межі з підсвідомим, є відповідальним за зв’язок свідомого та підсвідомого. При порушенні гармонійності цього зв’язку виникає невроз. [1]

Тінь — це центр особистого підсвідомого. Сюди входять бажання, тенденції, переживання, які заперечуються індивідуумом як несумісні з існуючими соціальними стандартами, поняттями про ідеали і т. п. [1]

У житті ми зазвичай ототожнюємося з Персоною та стараємось не помічати все, що вважаємо нижчим, порочним у своїй особистості. [1]

Юнг висунув гіпотезу про компенсаторну функцію підсвідомого, яке відображає вміст свідомості у зворотному вигляді: екстравертна особа у своїй підсвідомості інтравертна, несмілива людина — в підсвідомості мужня, мужня — несмілива, добра — зла, зла — добра і т. п. [1]

2. Формування Персони

[2] Мюррей Стайн писав в своїй роботі «Таємне та відоме у відносинах з оточенням (Тінь та Персона)», що спочатку ми дізнаємось своє ім’я, після чого воно стає нашим ім’ям, ми ототожнюємось з тим, як воно звучить. Потім Его ідентифікується з Персоною, та відчуває себе нею. Відповідно потім «Я — є моїм ім’ям. Я — син свого батька і матері, брат сестри». Якщо вже відбулась ідентифікація, то «я» — це вже особистість з конкретними спогадами, власною історією та рисами. М. Стайн цитує Т. С. Эліота, який колись сказав про кішок, що в них три імені: одне, яке знають всі, друге, яке відоме обраним, третє, яке відоме лише їй. Перше та друге відноситься до Персони, а третє — до архитипічного ядра. [2]

Юнг виявив два джерела Персони — у відповідності з умовами та вимогами суспільства соціальна особистість орієнтується, з одного боку, на очікування та вимоги суспільства, з іншого — на соціальні завдання та бажання самої людини. Відповідно перше джерело — очікування та вимоги оточення — включає необхідність бути людиною певного класу та поводити себе відповідно соціальним звичаям /законам групи. Друге джерело — це соціальні прагнення та амбіції самої людини. Для того щоб почала формуватися Персона, між суспільством та людиною має бути досягнена згода. Інакше людина буде жити ізольовано на периферії культури, залишаючись назавжди свого роду складним підлітком у дорослому світі. [2]

Важливо зазначити, що чим престижна роль, тим сильніше прагнення ідентифікуватися з нею. Люди зазвичай не ототожнюють себе з прибиральником, або навіть ролями середнього класу, такими як менеджер або директор. А якщо ідентифікують, то швидше жартуючи. Інша справа — лікарі, вчені, політики і т. п. Наприклад, після обрання Джона Кеннеді президентом, члени його родини стали називати його «містер президент». У цьому випадку можна сказати, що Его ототожнюється з Персоною. [2]

Відносини Его та Персони складні, оскільки у цих двох функціональних комплексів протилежні цілі. Фундаментальний напрямок розвитку Его — сепарація та індивідуація, сильний рух у напрямку автономії до Самості, яка може функціонувати незалежно. В той самий час інша частина Его, де знаходяться корені Персони, рухається у протилежному напрямку, до взаємовідносин та пристосування до об’єктивного світу. Адже об’єктивно кожен з нас потребує інших людей, щоб вижити фізично та психологічно. Рух Его в сторону відносин та адаптації до сьогоднішнього оточення, яке необхідне, щоб забезпечити виживання, дає можливість проявитись Персоні. Персона також стає самопрезентацією людини в світі. [2]

3. Персона, як сегмент колективного психічного

К. Г. Юнг в книзі «Нариси з психології підсвідомості» розглядає Персону в контексті колективного психічного. Свідома особистість є більш чи менш довільний сегмент колективного психічного. Воно складається з суми психічних фактів, які відчуваються як особисті. Якість «особистого» виражає виключну приналежність цій певній особистості. Багатьма загальнолюдськими цінностями доводиться жертвувати в інтересах ідеального образу, в якому людина прагне себе вирізнити. Відповідно такі «особистісні» люди завжди виявляються дуже чутливими, оскільки дуже легко може трапитись дещо таке, що може додати в їх свідомість небажаний додаток їх автентичного (індивідуального) характеру. Цей довільний сегмент колективного психічного, що часто формується досить болісно та з великими зусиллями, Юнг називає ПЕРСОНОЮ. Слово ПЕРСОНА особливо доречно для цього вираження, так як під персоною від початку розумілась маска, яку носив актор та яка значила певну роль, що він її виконував. [7]

Якщо ми ризикнемо спробувати точно розрізнити, що варто вважати особистим, а що не особистим психічним матеріалом, то опинимось у дуже складному становищі, оскільки, по суті, і про зміст Персони ми будемо змушені сказати теж саме, що сказали про колективне несвідоме, а саме, що воно має всезагальний характер. Лише з причини обставин, що персона — це більш чи менш довільний (випадковий) сегмент колективного психічного, ми можемо впасти в оману, вважаючи, що це щось «індивідуальне». Вона (Персона) лише маска колективного психічного, про що свідчить її назва. Маска, яка маскується під індивідуальність та намагається змусити інших та свого володаря думати, ніби він індивідуальний, в той час, як тут він лише грає роль, придуману колективним психічним. По суті персона не є чимось «справжнім»: вона представляє компроміс між індивідом та суспільством в тому «як має виглядати та чи інша людина». Людина отримує ім’я, звання, статус і т. п. Але якщо ми говоримо про процес індивідуації людини, персона виступає в якості вторинної дійсності, являючись продуктом компромісу, у створенні якого інші приймають більшу участь, ніж сама людина. Персона — це видимість, двовимірна реальність, якщо дати їй назву. [7]

Різноманіття можливостей колективного психічного збиває з пантелику та осліплює. З розчиненням в ньому Персони слідує звільнення невимушеної фантазії, яка скоріше за все є ніщо інше, як специфічна діяльність колективного психічного. Таким чином, сама того не помічаючи, свідома особистість стає одною з фігур, яку пересуває по шаховій дошці невидимий гравець. [7]

Є ситуації, коли підсвідомі змісти прориваються у свідомість та наповнюють його своєю зло віщою силою переконання (по відчуттям це нагадує кінець світу, коли «відчуваєш себе покинутим, дезорієнтованим, подібно кораблю без керма та вітрил, залишеним на розсуд стихій»). Тут виникає питання, як індивід буде на це реагувати. [7]

1. Чи буде людина взята у полон цими змістами? (параноя чи шизофренія)

2. Чи довірливо визнає їх? (ексцентрика з схильністю до пророцтва чи людини, що повернулась у інфантильну установку та виключеного з людського суспільства культури)

3. Чи відкине їх? (регресивне відновлення персони) [7]

Регресивне відновлення персони. Мова йде про складні життєві ситуації, які є руйнуючими та можуть сильно надломити долю людини або надовго вивести людину з рівноваги. Юнг приводить приклад успішного бізнесмена, який піддався спокусі ризикнути та в результаті став банкрутом. Якщо він не впаде духом і не дасть цій ситуації надломити його, то можливо його рана загоїться без серйозних наслідків. Але, якщо він зламається та відмовиться від будь-якого подальшого ризику, та буде намагатись реабілітувати свою репутацію починаючи з нуля, виконуючи другосортну роботу на маленькій посаді, що нижче рівня його можливостей, то в термінах аналітичної психології, він почне відновлення своєї персони регресивним шляхом. [7]

Підсвідоме може не тільки «бажати», воно також може відміняти власні бажання (цілі здаватимуться абсурдними, людина навчиться терпимості до цього та поступливості). В терапії клієнт, замість того, щоб стати обличчям до конфлікту, поверне назад та в міру можливості регресивно відновить свою «розсипану» персону, відмовляючись від надії та очікувань, які мали місце в переносі. Він стане меншим, більш обмеженим та раціоналістичним ніж раніше. [7]

З усвідомленої точки зору самого хворого Его стан регресивного відновлення персони виглядає не як відступ, а швидше як неможливість впоратись з проблемою. [7]

Розчинення Персони в колективному психічному є прямим закликом обручитись з цією бездною та стерти пам’ять в обіймах цих заручин. Це відбувається в результаті ідентифікації з колективним психічним. Це може проявлятись як манія величі, реформаторство та навіть мучеництво. [7]

Ця сторона містицизму притаманна всім розвиненим людям, так само як прагнення до матері є вродженим, так ностальгія по джерелу, із якого кожен з нас колись вийшов. [7]

Наряду з можливістю стати пророком (сильна Персона) існує також інший спосіб самоствердження Персони — стати учнем пророка. Для більшості це прямо таки ідеальна техніка. Через обожествлення вчителя, учень, ніби не помічаючи цього, і сам зростає у своєму статусі, крім того він володіє великою істиною, яку хоч і не відкрив сам, але все ж отримав з перших рук вчителя. Дуже часто ці люди, що непомітно підкрадаються під маскою скромної персони, якраз і є ті самі «роздуті» через ідентифікацію з колективним психічним, несподівано з’являються на світовій арені. Не кожен індивід здатен бути самостійним та незалежним, тоді учнівська фантазія — може бути найбільше на що вони здатні. Не можна недооцінювати той факт, що життя пророка (справжнього чи уявного) повна страждань, розчарувань, скорботи та відповідальності, тоді як учні приєднуються часто лише до грандіозності цієї Персони. [7]

4. Розвиток Персони

Яким чином бути незалежним, унікальним, індивідуальним та одночасно бути прийнятим та бажаним для інших, відповідати їх поглядам та потребам? Очевидно, що між розвитком Его та Персони укладено джерело фундаментального конфлікту. На етапі дорослішання є надія, що і Его і Персона отримали достатній розвиток, так, що подвійні потреби Его в незалежності та приналежності були задоволені і в той же час Персона досягла необхідної адаптації, щоб Его могло жити в реальному світі. [2]

Соціалізація дитини включає встановлення меж для «голої правди», її фантазій та потреб, та особливо для приборкання її бажань негайного задоволення цих потреб. Межі необхідні, якщо ми хочемо жити в людському суспільстві, але одночасно вони стримують розвиток, посилюючи невротичну пригніченість та заважаючи спонтанним проявам. [4]

Люди схильні наділяти ролі собі та іншим, залежно від динаміки групи та сім’ї. Це можуть бути ролі «Білої ворони», «Козла відпущення» або «Зірки». Якщо роль була прийнята в дитинстві, то вона скоріше за все з невеликими змінами, проходить через все життя. [2]

Чому Персона так сильно «прилипає» до людей? Частково в силу ідентифікації та явної схожості. Ще одним мотивом є сором, персона захищається від сорому, а його уникнення є можливо найсильнішим мотивом розвитку та збереження Персони. [2]

Досліджуючи розвиток персони далі буде представлено важливі, на мій погляд, дослідження функцій та ролі відчуття сорому та інших факторів, що впливають на розвиток персони. А також буде розглянуто розвиток персони в нарцистично-травмованих особистостей.

4.1. Первинний образ ПЕРСОНИ.

У стосунках з суспільством індивідуму потрібний «фіговий листок», більш чи менш приховуючий «оголені» внутрішні роздуми, почуття та бажання. Таким чином, вирішальним для відносин з суспільством є розвиток «маски душі» або ПЕРСОНИ. [4]

Маріо Якобі аналізував образ фігових листків, які Адам та Єва винайшли через сором, як первинний образ ПЕРСОНИ. Він аргументує це тим, що наприклад у снах прикриття для тіла та одяг зазвичай інтерпретуються як символи «персонної установки» сновидця. Тобто можна говорити про юнгіанську концепцію персони, як фігового листка для прикриття нашої «голої правди», нашого самого інтимного ядра. Відтак, Персона має дуже тісний зв’язок з соромом, колективна функція якого — захищати нас від бентежного оголення. [4]

Коли персона має дірки, так що приховане виставляється напоказ, виникає відчуття наготи і таким чином реакція сорому. Це також те відчуття, яке дає нам самокритичне усвідомлення, коли наша персона починає діяти автономно та поза контролем — наприклад, коли ми хвалимось знаннями, якими насправді не володіємо або шукаємо можливості опинитись в центрі уваги іншим шляхом. Сором дозволяє нам визначити, коли ми неадекватним чином ілюструємо нашу потребу у визнанні. [4]

Маріо Якобі досліджував розвиток персони через прояв сорому, використовуючи Міф про Адама.

Інтерпретація міфу (М. Якобі, «Стыд и истоки самоуважения») [4]

Притаманний людям сором фізичної наготи має також психічне та відповідно символічне значення. Перше усвідомлення людьми своєї наготи співпало з першим сприйняттям образа свого власного тіла та тілесної форми. Таким чином виникла різниця/розмежування. Разом з усвідомленням добра та зла з’явилась здатність розрізняти «я» та «ти», суб’єкт та об’єкт. Адам та Єва більше не були одним цілим, вони стали усвідомлювати, що вони 2 різні людини — його наге тіло та її наге тіло. Кожен потребував приховати свою наготу від іншого — потреба, яка веде до взаємної диференціації, а також до процесу індивідувації . [4]

В той же час Адам усвідомлював, що Бог — це сила, яка існує окремо від нього самого. Від цієї сили він почув заклик «Адаме, де ти?». З психологічної точки зору тут говориться про виникнення диференціації між свідомістю, центрованою на Его, та свідомістю чогось більшого всередині нас. (Юнг називав це щось Самістю та вважав її невидимим центром всієї особи, свідомого та підсвідомого життя разом). [4]

Міф про рай описує суттєвий парадокс зросту людської свідомості. З точки зору Бога, людина стала «подібна нам (Богу в триєдиній особі) знаючим про добро і зло». Це знання дає людині статус «богоподібності». З точки зору людини, однак, саме цей зріст свідомості привів до обмеження, своєї наготи перед Богом. Зріст свідомості породив страх Бога, страх підкорення чомусь більшому та більш могутньому: «Я злякався тому, що був нагий» (Детальніше 10. А той відповів: Почув я Твій голос у раю і злякався, бо нагий я, і сховався.) [4]

Скромність, покірливість/сумирність та усвідомлення обмеження Его є одними з найбільш складних та важких досягнень на шляху психічного розвитку. Его не повинно ідентифікуватися з екстраординарною Самістю, щоб не впасти в ілюзорні, оманливі фантазії грандіозності або навіть у психічну хворобу. Краще всього, якщо Его знаходиться у стосунках з чимось більшим за нас, у стосунках з Самістю, черпаючи звідти певну впевненість: «самовпевненість» в найглибшому сенсі. [4]

Зріст свідомості, що його символізує куштування плода пізнання, веде до втрати райської унітарної реальності. Ми більше не насолоджуємось блаженним невіданням болючих конфліктів, викликаних протилежністю внутрішнього та зовнішнього, суб’єкта та об’єкта, Его та Самості (Neumann, 1988). Свідомість, центрована на Его, обумовлена на диференціації цих протилежностей та на стражданні через їх полярність. [4]

Існує багато способів поведінки, що описуються так званим «фіговим листком». Звичайно за захисною вуаллю криється певне лицемірство, але все ж по символізму міфу про Рай, фігове листя, можливо пов’язане з першою творчістю, актом людських істот: «І розкрилися очі в обох них, і пізнали, що нагі вони. І зшили вони фіґові листя, і зробили опаски собі.» Відчуття сорому спонукнуло їх шукати захист від своєї наготи, воно привело до винаходу. Адам та Єва вирішили впоратись з відчуттям сорому, ніж залишитись безпомічними. Таким чином вони відкрили специфічну людську здатність змінювати те, що дане природою. Так само як і тривогу, сором можна розглядати, як рушійну силу цивілізації. [4]

З психологічної точки зору вважається, що Персона є маскою прийнятої соціальної ролі. Індивідуум використовує її для адаптації до навколишньої обстановки. Виконання функцій у суспільстві вимагає прийняття певної ролі, яка відображається на самооцінці. [4]

Розвиток «маски душі».

В повсякденному житті без персони не можливо вижити. Вона сумує колективні ролі соціального життя, щоб звільнити нас від прийняття сотні індивідуальних рішень. Наприклад, оскільки вітаючись говорити «привіт» та тиснути руку стало звичаєм, нам не потрібно думати кожного разу, як це зробити. У нашому розпорядженні загальноприйняті штампи і вони не обов’язково викривляють нашу особисту природу. Завжди є індивідуальні варіації тембру голосу та сили рукопотискань, які регулюють близькість та дистанцію. Варто пам’ятати, що персона не тільки захищає наш інтимний простір, заважаючи читати іншим наші думки по виразу нашого обличчя, а також служить захистом простору інших, чий простір ми можемо порушити недоречною відкритістю. Тільки «діти» та «дурні» говорять правду, так як їх персона не розвинулась у достатній мірі, якої потребує суспільство. [4]

В міру соціалізації дітей вчать розвивати адекватну Персону. Відповідно в процесі діти будуть розвивати чуйність до того, як себе поводити в кожній ситуації, щоб не здаватись небажаним або навіть дурним. [4]

Але важливо пам’ятати, якщо Персона сильно домінує (свідомо чи підсвідомо), вона може бути перешкодою для зв’язку з власною душею. В такому випадку бажане плутається з дійсним, індивідуальна особистість, закорінена в Самості, приноситься в жертву фасаду. З іншого боку, якщо персона не достатньо диференціювалась, то людина має тенденцію гладити інших «проти шерсті». Це робить людину непопулярною, яка страждає від ізоляції та відчуття неповноцінності. Це подібне тому, як фігова пов’язка (тут мається на увазі міф про Адама) не зовсім підходить або зроблена з дефектами: її не зручно носити, вона може відкривати занадто багато голого простору. [4]

Іоланада Якобі, яка називала Персону «маскою душі», вважала що для доброго функціонування Персона має працювати на гармонічну співпрацю трьох факторів:

1) его-ідеала, ким людина хоче бути, ким хоче здаватись;

Всім нам знайоме бажання демонструвати оточенню найкращий можливий его-ідеал або нафантазований образ себе. Ми можемо робити це майстерно або без смаку. У будь-якому випадку завжди є ризик сплутати маску з реальним обличчям. Ми одразу ж відчуємо сором, якщо щось не відповідаючи цьому ідеальному образу просунеться з-під маски. Іншими словами, ми соромимось своїх тіньових частин. [4]

2) ідеалів та очікувань інших, яким би її хотіли бачити та в якій якості сприймати;

Щоб втілити очікування оточення, потрібно вміти розпізнавати ролі, які нам приписують — не всі з них одразу помітні. Нам часто важко відрізнити наші власні очікування з приводу себе від тих, які вкладені в нас іншими. Від цієї складності особливо часто страждають люди, які просуваються по кар’єрних сходах або ті, що приїжджають з села в місто чи навпаки. Невпевненість відповідно очікувань незнайомого середовища викликає тривогу поводити себе не так, як прийнято. Звідси страх бути спонтанним та ініціативним, що здається буде сприйнятим як недоречне, хоча досить часто це зовсім не так. Однак «пігулки колективних очікувань», що наділяють індивіда професійними ролями не завжди нереальні та ілюзорні. Пасторам, професорам, політикам чи іншим публічним людям, які виступають перед великою аудиторією справді не доречно проявляти явну людську слабкість. [4]

3) фізичної та психічної конституції людини.

Необхідне розуміння своїх психічних та тілесних даних і деякий ступінь самокритики. Зазвичай це помітно збоку: складається враження, що такі люди які не відповідають цьому фактору «грають роль», яка їм не підходить. [4]

Розвиток персони — одна з частин процесу соціалізації, що відбувається в дитинстві. Якщо з’ясовувати, до якого ступеню юнгівська концепція персони перекликається з концепцією Вінникота (1960) пра фальшиву самість, то варто відмітити, що Персона не ідентична фальшивій Самості. Фальшива Самість описує адаптивну покору з метою захисту справжньої Самості, що призводить до важких обмежень спонтанності. За Віннекотом, фальшива Самість розвивається, коли мати дедостатньо здатна відчувати або реагувати на потреби дитини. Тоді немовля підлаштовується під матір занадто рано. Ця концепція використовується в патологічному змісті, Персона ж, з точки зору Юнга, не є паталогічною, окрім випадків, коли людина ідентифікує себе з нею, відкидаючи душу та її творчу силу. [4]

4.2. Фактори, що впливають на розвиток Персони

Важливими факторами, за якими ми виділяємо себе та вибудовуємо Персону з ранніх років є наявність братів та сестер, а також стать людини. Маленькі хлопчики та дівчата спостерігають за іншими дітьми та наслідують їх. Маленькі дівчата, приміряючи одяг матері, копіюють її установки. Хлопчики також іноді приміряють мамину сукню і це викликає тривогу у дорослих, оскільки одяг представляє персону. Відповідно маленькі хлопчики стараються частіше наслідувати поведінку батька чи братів. Стать — дуже важливий фактор формування персони, оскільки малюк розуміє, що ставлення до нього, залежить від того наскільки його поведінка відповідає вимогам його статі. Для одних це проходить досить природно, для інших ні. Іноді персона є підходящою, а іноді недостатньо. В кінцевому рахунку формується адекватна установка у термінах привабливості для протилежної статі. [2]

У процесі розвитку Персони є дві потенційні пастки:

1) Надмірна ідентифікація з Персоною — людина занадто зацікавлена у тому, щоб подобатись іншим та пристосовуватись до соціуму — вона вважає, що цей сотворений імідж і є її особистість

2) Людина не приділяє достатньої уваги зовнішньому світові, цікавиться виключно тим, що відбувається всередині (Юнг описує це, як одержимість анімою/анімусом). Така людина реагує лише на свої бажання та фантазії і буває настільки цим захоплена, що не помічає інших. [2]

Раннє дитинство має дуже глибокий вплив на формування Персони. К. Аспер у книзі «Психологія нарцистичної особистості. Внутрішня дитина та самооцінка» (2008) зазначає, що надмірна ідентифікація з персоною і раннє формування Персони спостерігається у Нарцистично травмованих клієнтів, які пережили «емоційну покинутість» у стосунках зі своїми батьками. Персона є психічною «шкірою» Его і це не тільки продукт взаємовідносин з об’єктами, але і особисті проекції на ці об’єкти. Персона відображає проекції, які беруть початок, наприклад, в батьківських комплексах і які потім повертаються суб’єкту, як інтроекція та включаються в персону. Навіть після того, як ми дорослішаємо та відділяємось від батьків, їх вплив на персону зберігається. [2]

Зазвичай саме підлітковий період та дорослішання припадає на активну фазу розвитку Персони. Це період, коли внутрішній світ людини наповнений бажаннями, фантазіями та ідеалізмом з одного боку, та сильний тиск з боку однолітків, пов’язаний з необхідністю вписуватись в їх середовище. Така ідентифікація з груповими цінностями та психологією натовпу дає можливість або змушує звільнитись від впливу батьків, що є важливим кроком до зрілості. Деякі ж підлітки, навпаки, занадто захоплені дорослими цінностями та очікуваннями своєї сім’ї та культури, можуть перетворитись на фігури, чия ідентичність майже не розвинена, натомість втілює культурні стереотипи. Прикладом може бути підліток, який застібнутий на всі ґудзики, з дипломатом, який в 15 років обговорює свій вступ в колегію адвокатів. [2]

Персона розвивається як у інтровертів так і у екстравертів. Правда цей процес простіший для екстравертів, оскільки вони більше орієнтовані на зовнішній світ і його реакції — об’єктивний світ не загрожує їх почуттям. Тоді як інтровертів більше енергії та уваги спрямовано в середину — персона інтроверта більш подвійна, постійно вагається та виділяється скромністю та сором’язливістю, змінюється в залежності від оточення. [2]

Цікаво, що більшість акторів та публічних творчих осіб є інтровертами. В особистому житті вони можуть бути досить сором’язливими, але виступаючи на публіці відчувають себе захищеними та виглядають більше, як екстраверти. [2]

Якщо прослідковувати динаміку Персони з віком або новим етапом у житті, її прояв може кардинально змінюватись, наприклад, комунікабельний екстраверт після 50 або 60 років може стати більш інтровертивним, в силу усвідомлення своїх істинних потреб та досвіду. [2]

4.3. Розвиток персони при нарцистичному розладі (стан покинутості).

К. Аспер у своїй книзі «Психологія нарцистичної особистості. Внутрішня дитина та самооцінка» розглядала нарцистичний розлад, як результат «покинутості» в ранньому дитячому віці. [3]

Формування Персони зумовлене емоційними стосунками опікуючого об’єкту по відношенню до дитини. Якщо опікуючий об’єкт емоційно відкинув дитину, в цих умовах дитина змушена вибудовувати стратегію виживання. У цьому процесі вона занадто рано інтроіціює патріархальні вимоги «боргу», чим підживлює негативну сторону анімуса. В подальшому дитина намагається допомогти собі сама, чим досягає визнання у інших. Вона намагається відповідати очікуванням інших, догоджати їм. Одночасно в неї розвивається відносно міцний захисний механізм або «персона»(маска). [3]

Така «маскова» поведінка супроводить Его, що намагається відгородити себе від пережитого раніше болісного досвіду та від повторення його. Наслідком цього є позбавлення можливості переживати свої істинні почуття для нарцистично травмованої особистості. [3]

Тобто формування Персони — це сильний механізм самозахисту. К. Аспер відмічає, що така поведінка як депресія або манія величі, це схожий захисний механізм до «маскової» поведінки: манія величі служить захистом від депресії, депресія — від манії величі, а разом вони, як добре налаштована «маскова» поведінка, захищають людину від чергового доторку до нарцистичної травми. [3]

У нарцистично травмованих особистостей Персона сформована таким чином, що постійно шукає материнське відношення, щоб укріпитись у своєму праві бути та розвиватись. [3]

У надміру розвиненої Персони Самість знаходиться у тіні. У цьому випадку можна говорити про ідентифікацію з Персоною, яка відтісняє істинну природу особистості в тінь. Така особистість переживає себе як порожню, беззмістовну, неживу. Ця нарцистична депресія також є формою затемнення Самості, яка відгороджує людину від її істинних почуттів. [3]

При нарцисичній травмі маскова поведінка займає занадто багато місця та наносить шкоду самостійному розвитку особистості. Люди з сильно розвиненою персоною відмовляються від особистих почуттів, вони схильні до інтелектуального функціонування та раціоналізації. Персона нарцисично травмованих людей вирізняється поведінкою, що змушує її намагатись бути ідеальними. [3] В таких людей сильно розвинена адаптація: маскова поведінка та відповідна орієнтація на «імідж» ускладнюють довіру своєму внутрішньому досвіду при орієнтації у світі. [3]

Людина з нарцистичним розладом здається самозакоханою та складає враження егоцентриста та егоїста, але така поведінка — це всього лише симптом катастрофічного розладу самооцінки. [3]

Якщо ми уважно придивимось до епізоду міфу, де Нарцис любується своїм відображенням, ми побачимо глибоке страждання, до якого це самолюбовання призводить. Біль від неможливості осягнути сенс власної ідентичності, нещастя від нездатності бути у згоді самим собою. [3]

В сценах з відображенням Нарцис бачить себе дуже красивим. У нарцистично травмованих особистостей уявлення себе надзвичайно привабливими зазвичай супроводжується фантазіями всемогутності. Відповідно, якби він не побачив цього свого відображення (вберіг себе від руйнуючої фантазії всемогутності) це могло б врятувати йому життя (пророцтво Тіресія). [3]

В поемі Овідія ми бачимо, що Нарцис не здатен покохати навіть Ехо. Це нагадує нездатність нарцистично травмованих людей приймати визнання на емоційному рівні. Вони можуть розуміти, що зробили щось цінне на рівні інтелекту, але продовжують відчувати недостатність внутрішнього резонансу, щоб відчути цю цінність. Це відбувається великою мірою через недостатність турботи в дитинстві з боку матері, в результаті дорослий нарцисист не знає як про себе турбуватися. Йому складно себе приймати, замість цього він шукає любов, яка б могла йому замінити недостатність турботи в дитинстві, в компенсаціях. Часом цією компенсацією зумовлена міцна Персона. [3]

5. Прояв та трансформація персони

5.1. Періоди та способи модифікації Персони

Архетипічне ядро Его з часом не змінюється, але Персона може модифікуватись багато разів протягом життя в залежності від здатності Его сприймати зміни в оточенні та від здатності з ними взаємодіяти. Основні зміни відбуваються в такі основні періоди переходу:

— від дитинства до підліткового віку;

— настання зрілості;

— середина життя;

— старість. [2]

Ці періоди визначаються тим, що люди починають думати про себе інакше та поводитись інакше: одяг, зачіски, покупки авто та будинків у відповідності з віком, економічним та соціальним середовищем, фінансовими можливостями та відповідно перевагам групи, до якої люди належать. Все це виражається у Персоні. [2]

На вибір Персони часто впливає культура суспільства та сім’ї. Якщо говорити безпосередньо про сім’ю, на вибір персони може впливати як виховання, так і порядок народження дітей в сім’ї:

— Перша дитина — це відповідальний маленький дорослий

— Середня — це медіатор, той хто з’єднує членів сім’ї

— Молодший — творче дитя. [2]

Якщо розмірковувати глобальніше про вплив культури суспільства на вибір персони, Рут Бенедикт у своїх дослідженнях виділяла два типи культури: Західні народи характеризуються культурою «провини», східні — культурою «сорому». В східній культурі осоромитись — це рівносильно тому, як втратити честь, обличчя і це рівносильно смерті. Прикладом можуть бути традиції Самураїв. [2]

У західній культурі провина може бути спокутана (сповідь, покаяння, прощення — якщо про духовний рівень, відбуття покарання — якщо про злочин) або передана провини (наприклад, репутація сім’ї чи компанії). [2]

Провина роз’їдає, а сором знищує відчуття власної цінності. Ми переживаємо сильні відчуття провини та сорому від вчинених дій, коли вони не узгоджені з Персоною. Таким чином у особистості виникає Тінь. Саме тінь відповідає за пробудження відчуття власної неповноцінності, непотрібності, сорому та нечистоти. Дуже часто емоції гніву, ненависті та заздрості викликають сором, бо тоді ми не відповідаємо Персоні «порядної та хорошої людини». Ці нормальні людські відчуття витісняються в тінь особистості, ми соромимось їх. Персона — це обличчя, яке ми надягаємо для зустрічі з іншими «обличчями» (особами), щоб бути подібними до них та подобатись їм. Ми дуже часто не хочемо сильно відрізнятись від них, оскільки там, де закінчується Персона та починається тінь, ми відчуваємо сором. [2]

5.2. Персона, стиль та самооцінка.

Маріо Якобі відзначає, що в своїй практиці він часто помічає, як тісно одяг пов’язаний з самооцінкою, іноді особливо для жінок, вона стає проблематичною. Символічно, вдягання представляє персону. Наприклад, жінка одягнена в незвичну сукню, яке їй дуже пасує, буде отримувати визнання та спонукати інших копіювати її. Але якщо вона спробує видатись занадто оригінальною та вдягне сукну, яка їй не підходить, вона одразу ж стане мішенню для осуджуючих коментарів. «Незвичайні» подібні ідеї будь-якого типу можуть мати схожу долю. [4]

Одяг у снах зазвичай трактується в цьому ключі, красномовно виражаючи, як ми дивимось на самих себе і як хочемо виглядати для інших, як ми вдягаємо себе, щоб аргументувати нашу значимість. Ми не просто соромимось незахищеної наготи захищеності, ми можемо також піддатись небезпеці, коли наша вуаль виявиться непідходящою. Персона може дати вразливим та сором’язливим людям те, за чим можна легко заховатись, але вона також може виставлятись як на маскараді. У будь-якому випадку її захист відносний, так як ідентифікація з персоною ніколи не замінить реалістичної самооцінки. [4]

Ролі, що приймає на себе людина в процесі життя, мають колективну та в певній мірі архитипічну основу. Персона, як будь-який функціональний комплекс, має архетипічне ядро. [2]

Цікаво, що персона може проявлятись через наслідування певного стилю чи заявленого свого власного, відповідно статус, одяг, прикраси. Символом самовираження та підкресленням персони, також пояснює поширену тенденцію нанесення татуювань на тіло (теж свого роду прикраса), я б навіть сказала певний тренд. Емілі Д. Андерсон переконана, що татуювання — це оживлені символи та архетипи психічного їх власника. Татуювання на шкірі, по своїй природі займає обмежений простір, площу, що має межу між зовнішнім та внутрішнім станом себе, між собою та іншими, і також між шарами шкіри. Татуювання роблять зовнішнім внутрішній аспект буття та перетворюють шкіру, найбільший орган тіла, в той, який працює так само, як мозок, у вмістилище для спогадів, ідей та живих зображень. Шкіра знаходиться в постійному стані смерті та відродження. Клітини шкіри помирають та регенерують у постійному циклі, все ж татуйоване зображення залишається незмінним (майже завжди), так ніби татуювання обирає шлях недоступний для тіла або голосу; воно створює образ, який інкапсулює ідентичність. [5]

Марго DeMello (2000) виділяє чотири загальні теми, що пробуджують татуйованих людей таким чином самовиражатися: [5]

1) Пошук унікальності. Татуйовані люди часто схильні шукати зображення, які будуть підкреслювати та заявляти про індивідуальність, з метою вирізнятись.

Е. Нойман («Виникнення та розвиток свідомості») відносив індивідуальне татуювання, як один із ранніх способів вираження власної індивідуальності: «свого роду магічне відношення до тіла — суттєва характеристика цетроверсії, любов до свого власного тіла та його прикрашання представляють найпримітивнішу стадію самоформування»

2) Форма вираження духовності. Це може бути буквальний та конкретний релігійний образ або метафорично представляти духовний шлях людини.

3) Вираження особистісного зросту. Тату можуть знаменувати моменти в житті, коли людина відчуває переміни або ініціацію.

4) Ставлення до тіла, як до храму (в розумінні осквернення або прикрашання).

6. Інтеграція Персони

Адекватна інтеграція Персони можлива при достатній інтеграції Персони та Тіні (цій класичній парі протилежностей, як полярностей Его). Інтеграція залежить від прийняття себе, від повного прийняття всіх своїх частин, що не належать образу Персони, який як правило, є ідеальним або відповідає культурній нормі. Сюди ж прийняття особистих рис, яких зазвичай соромляться, переживаються як радикальне зло. Не дивлячись на те, що деякі речі часто шкідливі та деструктивні, часто тіньовий матеріал не є поганим. Він таким переживається в силу сорому, пов’язаного з ним, через невідповідність Персоні. [2]

Юнг говорив, що протилежності в психіці з’єднуються за посередництвом «третьої сили». Конфлікт між протилежностями Персони та Тіні, наприклад, може бути розглянутий, як криза індивідуації, як можливість розвитку через інтеграцію. Юнг притримувався думки, що якщо між двома полюсами є напруження, то вирішення можливе тоді, коли Его дозволить існувати їм обом та створить вакуум, в якому підсвідоме може запропонувати творче рішення у вигляді нового символу. [2]

Як вже було згадано вище, «Персона» — це ідеалізовані аспекти «Я», тобто ті якості, що почитаються в соціальній сфері більше ніж всі інші. «Персона» сильно відображає образ особистості з точки зору суспільства, таким чином можна співвідносити її з архетипом Юпітера. Щоб розгорнути цю думку, хочу запропонувати наступний Міф про «Сміливого Тора та хитрого Локі» (у Скандинавській міфології Тор відповідає Юпітеру) [6]

Я пропоную провести паралель між Персоною та Тором, як ідеалізованим аспектом «я», що почитається суспільством, а відповідно в міфі богами та людьми, а також Локі — як символ Тіні, яка протилежна Персоні, але містить багато допоміжного, я б навіть сказала креативного ресурсу. Саме Локі допомагає віднайти втрачену цінність Персони — молот, своєю винахідливістю та підтримкою.

Центральним символом цього епізоду міфу є Молот, який Тор сам собі викував і який був унікальною його власністю та цінністю, що приносила йому визнання богів та людей, а також перемогу над велетнями. Тобто можна сказати, що самооцінка Тора дуже сильно залежала від володіння молотом. Коли він втратив його він відчув гнів, але пізніше саме безпорадність та сором. Це такі схожі відчуття, які людина відчуває, коли втрачає відчуття власної цінності, яке приносить їй визнання та сенс її існування. Я пропоную розглянути молот Тора, як плід старань та унікальної самоідентифікації особистості, що в свою чергу формують сильну Персону і потребують безупинних зусиль для підтримання права володіння цим символом визнання. Як тільки Тор втомився від постійних змагань та дозволив собі відпочити, тобто послабив контроль, який забезпечував йому славу та визнання — він втратив відчуття своєї найбільшої цінності, буквально втратив свій найбільший рукотворний скарб і впав у відчай.

Молот був захоплений Велетнем Трімом — ще один цікавий символ міфу. Я пропоную розглянути Тріма, як символ виклику зовнішнього світу, середовища (що власне і впливає на формування Персони), який завжди здається більшим за тебе (Трім був Велетнем) і з яким постійно потрібно змагатись (в міфі — битви з велетнями), щоб відстоювати свої межі (в міфі — врятувати Асгард) та отримувати визнання. Отримати перемогу (визнання) можливо лише з молотом (відчуттям внутрішньої цінності).

Я розглядаю велетнів, як виклики життя, з якими постійно потрібно давати раду, щоб підтримувати відчуття власної цінності (у випадку з людьми в яких сильно розвинена Персона). Тоді Тріма та його викрадення молота, що навіть могло обернутись смертю для Тора (Персони), можна розглядати, як найбільший виклик життя (Трім був найбільшим Велетнем і їх повелителем), який створює переломний момент в житті героя міфу і змушує звертатись до інших ресурсів.

Тор звертається до Локі, тобто Персона зауважує свою Тінь та її цінність, хоча усвідомлює свою до неї протилежність. Ресурсу Тіні, такого як винахідливість та творчість достатньо, щоб виявити причину втрати молота (тобто цінності Персони), але іноді не достатньо щоб її повернути.

Цікаво, що Локкі використовує свою енергію для отримання підтримки від Богині краси та любові Фрейї. Богиня усвідомлює загрозу Асгарду від велетнів і допомагає Локі перевтілитись, щоб допомогти Тору віднайти втрачений молот. Символ богині Фрейї дуже багатогранний. Вона водночас є богинею краси, любові, але і війни в скандинавській міфології. Тут я б хотіла запропонувати розглядати її як чуттєвий аспект особистості, який дуже часто приходить на допомогу в потребі виявити причину негараздів, інакше кажучи відчаю та депресії. Коли тіньова частина особистості визнає силу чуттєвої сторони та звертається до неї, як до допоміжного ресурсу — вона може дати доступ до важливої інформації (в міфі — де саме є втрачений молот).

Інша справа, коли спокуса повернути визнання та цінність (тобто молот) настільки сильна та важлива, що ми іноді без вагань готові принести в жертву нашу чуттєву сторону (Тор без вагань біжить вмовляти Фрейю стати дружиною Велетня). Це часто відбувається у суспільстві, коли люди, для яких дуже важливі успіх та визнання (сильна Персона), приносять в жертву свою чуттєву сторону.

Фрейя виявилась достатньо сильною, щоб відмовити Тору і тим самим врятувала Асгард від занепаду, оскільки вона несла в собі важливий ресурс та роль для повноцінного існування цього олімпу. Відповідно, коли у особистості достатньо сильна чуттєва сторона, вона не дозволить принести себе в жертву, а «поверне відповідальність» тій стороні, яка відповідає за Персону, як це зробила Фрейя: вона сказала, що так як Тор «проспав» свій молот, то нехай сам собі його повертає. Тут Тору довелось перебороти свій сором та звернутись до інших ресурсів — цей епізод показує етап зрілості та відчуття власної відповідальності. Тор шукає інші можливості і навіть коли, найвигідніша пропозиція викликає в нього спротив (йому знову доводиться зіштовхнутись з соромом, цього разу не зізнання, а втрати мужнього образу та прийняти образ жінки) і тут, коли він отримує підтримку Локі черговий раз, він справляється з цим викликом і перемагає велетня Тріма.

Обман Тріма — це був спільний креативний проект Персони та Тіні, який вимагав сміливості та довіри і навіть певної трансформації (тут я маю на увазі зміну мужнього та загрожуючого образу на чуттєвий і привабливий). Ресурсу тіні часто не вистачає для вирішення проблеми, або для того щоб впоратись з найбільшим викликом суспільства, але підтримка Тіньового ресурсу може бути часто вирішальною у прийнятті рішення зміни звичної моделі поведінки та отримання перемоги і повернення відчуття цінності.

Тобто можна припустити, що цей епізод міфу може ілюструвати співпрацю або належну інтеграцію Персони і Тіні, на шляху до індивідувації.

Цей міф я обрала для ілюстрації процесу взаємодії Персони та Тіні і буду повертатись до нього, коли описуватиму клієнтський випадок у другій частині роботи.

Можна спостерігати, як люди розвиваються, коли долають життєві труднощі. Можна побачити, як вони переростають старі конфлікти в терапії, приймаючи нову Персону та інтегруючи відторгнені частини своєї особистості. [2]

7. Робота з Персоною в терапії

Здатність людини до саморозвитку та самопізнання, з’єднання її свідомого та підсвідомого Юнг називав процесом індивідуації.

Індивідуація означає становлення індивідуальним створіння, становлення собою. [1]

Аналіз персони в терапії є другим етапом на шляху до індивідуації. Першим етапом — є усвідомлення тіні. Якщо ми визнаємо реальність, то ми можемо звільнитись з-під її впливу. Крім того усвідомлення особистого підсвідомого — це шлях ліквідації неврозів. Людина має спершу вирішити, що робити зі своєю Тінню: зробити з неї ворога чи союзника, а успішна індивідуація можлива не через конфлікт, а шляхом договору. [1]

Розібравшись з Тінню, можна переходити до аналізу персони — другий етап індивідуації. Персона виконує заборонні функції, але в той самий час є маскою, під якою захована Самість. Зовнішній прояв особистості (ім’я, посада, титул, машина і т. п.) ще не є її суттю. [1]

Аналізуючи Персону ми знімаємо маску та віднаходимо щось, що називаємо індивідуальним, що насправді являється колективним. На цьому етапі індивідуації важливо усвідомлення та руйнування Персони, яка викривлює істинну суть індивідуальності. Тут необхідне достатнє дистанціювання від Персони, відмова від проекцій та проектних ідентифікацій. [1]

Наступними етапами індивідуації будуть робота за анімою\анімусом; відмова від ідентифікації з мана-особистістю (інтеграція в особистості архитипів таким чином, що створюється ілюзія ніби его стає господарем пов’язаних з ним психічних енергій); і нарешті становлення Самості, як повної та гармонійної індивідуальної цілісності. [1]

Повертаючись до роботи з Персоною в терапії, часто використовуються різні методи такі, як робота зі снами та активна уява. [1]

У снах Персона з’являється через елементи зовнішнього вигляду, її прояв представляє собою одяг, прикраси, інтер’єри, навчальні заклади, офіси, кінотеатри і т. п. [1]

Людина з розвиненою Персоною, яка ізолює її від Самості, може бачити себе уві сні голою, у розірваному одязі, вимазаною брудом. Підсвідоме, намагаючись обмежити владу Персони, буде створювати сни на тему безумовної покори, в якому сновидець буде діяти як поліцейський, дресувальник, суворий педагог, солдат, охоронець або раб. Аналізуючи символи Персони у снах можна встановити достатній контакт з усвідомленням своєї Персони, також Тіні. [1]

Інший метод роботи з персоною в терапії — це метод активної уяви. Клієнту пропонується відсторонитись від сьогоднішньої ситуації, послабити свій контроль та спробувати уявити якийсь образ, роздивитись його. Це робота з фантазіями клієнта, яка дає можливість виявити страхи, визначити матеріал пов’язаний з Персоною, проговорити тіньові проблеми. Труднощі, які можуть виникнути при опрацюванні отриманого матеріалу часто супроводжуються надмірним ототожненням з Персоною та порушенням самооцінки, пов’язаних з Тінню, яка несумісна з Персоною. Важливо пам’ятати, що починати роботу з продукованим матеріалом варто з індивідуальних проблем клієнта, а потім з архетипічних. Архетипи дуже сильні та заряджені сильною енергією, і тому людина часто може їх сприймати як щось окреме від неї. [1]

Люди змінюються в ході терапії та життя. Персона, як інструмент адаптації, пропонує великий матеріал для змін. Вона може ставати більш гнучкою, даючи можливість его змінювати старі патерни (моделі) реагування. [2]

8. Список використаної літератури

[1] А. В. Безруких, О. М. Пилявина «Архетипы в психотерапии»

[2] Стаття з Журналу Практичної психології та психоаналізу 2010, № 1, Автор: Стайн М.,»Тайное и явное в отношениях с окружающими (Тень и Персона)», Глава книги «Юнговская карта души: Введение в аналитическую психологию» (2010).

[3] К. Аспер «Психологія нарцисичної особистості. Внутрішня дитина та самооцінка» (2008)

[4] М. Якобі «Стыд и истоки самоуважения» (2001)

[5] Эмили Джейн Андерсон «Татуировки как зримые АРХЕТИПЫ: знаковые достопримечательности на карте души.»

[6] Міф «Хоробрий Тор та хитрий Локі» в «Скандинавские мифы и легенды. От Одина до Тора»

[7] К. Г. Юнг «Нариси з психології підсвідомості»

Записи по теме