Кадри мого життя…
В тривалій та достатньо творчій освіті юнгіанського аналітика, кінематограф та література займають привілейоване місце. Повинна сказати, що дуже заслужено!
Фільми зачипають за живе, будять дещо давно заснуле… Література, кінематограф, історія та культурологія завжди були кладезем мудрості та знань, які кожна людина могла долучити до свого життя, аби його покращити. Це пов’язано із саморозвитком.
Саморозвиток та самопізнання — невід’ємна частина нашого психічного життя. Кожен з нас прагне більшого розуміння себе та покращення якості свого життя. Саме тому ми робимо цю «внутрішню» роботу самопізнання кожен день. Для цього нам потрібні «дзеркала» в реальному світі, а це — люди, мистецтво та культура.
Наш Психологічний кіноклуб «Ілюзіон» надасть вам професійну підбірку фільмів, які несуть в собі потенціал розвитку.
Вам буде цікаво узнати більше про себе та своє несвідоме. І це перший крок до осмислення свого життя та долі.
Маю зізнатись, що відкриття кіноклубу в «Пространстві» — моя довгоочікувана та заповітна мрія! Я завжди так хотіла сидіти десь на задніх рядах, в сутінках екрану, з філіжанкою кави, в достатньому, але при цьому малому колі людей та дивитись шедеври кінематографу нашого шумного століття.
Мій колега одного разу написав, що фільми несуть в собі первісну чарівність. Вони нас об’єднують в коло, як наших перших пращурів, які збирались навколо багаття та спостерігали, як язики вогня відбивались на стінах печери. Це були перші фільми, створені природою.
Правда це зачаровує?
Ось таке миле й дивне задоволення.
Щодо мене… На мене фільми впливають без слів. Мені головне їх дивитись, слухати, думати та бачити у снах… .
Вони, як смола на корі дерева, виступають з мене та збагачують моє внутрішнє життя, мою роботу.
Напередодні відкриття кіноклубу «Ілюзіон» мене переповнюють спогади про головні фільми в моєму житті. Думаю, що я змогла б написати свою біографію з фільмів у різні періоди мого життя. Тоді усі таємниці було б розкрито.
Один фільм допоміг мені зрозуміти мою маму. Вона сиділа й плакала так тихо і по-жіночому, щоб її дочки не бачили цих сліз. Наївні МАМИ, хіба можна приховати глибоке переживання від дітей? Да і не потрібно!
Це був гарний фільм «Доіга дорога в Дюнах». Я була чутливою дівчинкою, особливо щодо маминого суму. Вірила її почуттям і дуже хотіла зрозуміти, що ж торкнуло її душу у цьому фільмі. Тоді не змогла… Мені не був цікавим цей фільм, як і решта «мамині», наприклад: «Москва сльозам не вірить». Але це почуття щирого проживання із співучастю з її «дорослими» почуттями — мене вразили.
Я знала про себе, що фільми та книжки — це моє таємне життя. І зрозуміла, що у інших також. Те, що вони самі ще про себе не знають — вони відчувають і розуміють в «дзеркалі» екрану.
Минуло багато років і я змогла зрозуміти свою маму і найголовніше — узнати, що я — частина великого жіночого роду зі своїм жіночим приданим. Мамині сльози поєднали мене з нею та «моїми родовими» жінками, які могли відчувати і плакати, аби бути щасливими.
Ще є і інші кадри та фільми мого життя… Я трошки поплачу та пізніше напишу ще.
Думаю, що багато хто з вас могли б поділитись своїми «кадрами»…
Дорогі друзі, розкажіть, а які фільми вразили вас?