Негативна кон’юнкція як шлях до особистої індивідуації. Багатолика співзалежність

Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, що успішно завершили навчання в навчальній програмі «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» в 2018 році. Сьогодні познайомимось з роботою Натальї Громової.

В даній роботі мені хотілося б розкрити тему «Негативна кон’юнкція як шлях до особистої індивідуації». Негативна кон’юнкція, комплекс злиття, ніколи не призводить до суб’єктно-об’єктного рівня відносин, який дозволяє бачити реальність та інаковість іншої людини. Мені хотілось побвчити інаковість та відрізність мого клієнта, який він, хто він. Знайомлячись з комплексом злиття, ми можемо бачити структуру, що ще не диференціювалась на протилежжності, які можна переживати як окремі, внутрішньо-зовнішнє, суб’єкт-об’єкт. Ця робота дає уявлення наскільки може бути складним шлях до себе, наскільки він непередбачуваний, і що поєднавшись з іншим ми можемо почати своє сходження до себе, зрозуміти свою відмінність, відчути немічність і через це прийти до безумовної довіри до себе.

Досліджувати симбіотичні відносини. Дана тема, багатогранна, включає дослідження процесу прив’язаності, сепарації, об’єктних відносин і, як наслідок, індивідуації. Тільки через злиття можна прийти до самості як зв’язку з ядром людської особистості.

Теоретична частина

«В математичній топології використовується образ, відомий як пляшка Кляйна (це поверхня, де внутрішня і зовнішня сторони нерозрізнимі). Якщо уявити собі рух уздовж внутрішньої сторони пляшки, то фактично, ми опинимось у зовнішній стороні. Цей рух не неперервний. Поміж внутрішньою та зовнішньою стороною пляшки Клейна є перервність. Схожим чином і в кабінеті аналітика відбувається дана взаємодія: аналітик разом з клієнтом всередині, а потім на поверхні, спостерігає за формами спільного ментального зв’язку. Будучи всередині поля аналітик та клієнт перетворюються на об’єкт та відчувають єдність, що дає початок сприйняттю, яке подібне до прозріння».

«Можна сказати, що комплекс злиття належить до далекого кінця спектру переживань coniunction. На відміну від поділяємих і знову поєднуваних в ритмічній послідовності протилежностей, опозиції комплексу злиття, такі як Я та інший, або Его та несвідоме, стягуються разом таким чином, що зникає диференційованість».

«Може здатись, що комплекс злиття буває лише як патологічний. Однак, якщо ми візьмемо міфологічні, культурологічні та індивідуальні приклади ми зможемо побачити, що комплекс злиття — це ворота, через які має пройти будь-яка нова форма свідомості і пов’язана з нею самість (це та структура, що передує почуттю ідентичності і порядку в людському житті), усякий раз, коли мова йде про стійку зміну в просторі і часі і, що найважливіше, якщо ця зміна існує як втіленний досвід.» [«Чорна нічна сорочка. Комплекс злиття та непрожите життя» Натан-Шварц-Салант, 12]

Я звернулась до рабіт Джона Боулбі. Народження дитини, її розвиток відбувається в тісній прив’язаності до близьких людей. Джон Боулбі, творець теорії привя’заності, порівняв прив’язаність до невидимої емоційної нитки, що специфічним чином пов’язує двох людей, в часі і просторі. На думку Боулбі, «дитина з’являється на світ з генетично обумовленою готовністю знайти близьку людину, яка може невпинно про неї піклуватись та захищати її від усіляких бід і проблем. І весь перший рік життя дитини проходить під егідою встановлення цього зв’язку, і багато безперечно залежить тут від дорослого значимого лиця, що в даний момент перебуває поруч з дитиною, для якого благополуччя, задоволення потреб новонародженого перетворюється на життєву необхідність. Емоційний зв’язок між дитиною і дорослим поступово стає гарантією виживання грудної дитини, тихим островом в буремному океані життя. Дитина потребує турботу, харчування, свіже повітря, рух, безпеку, але більше за все дитина потребує любові, те, що дорослі люди починають шукати в дорослих відносинах. Безумовна любов значимої людини підводить нас до ідеї про існування міцних емоційних зв’язків, що являється цідком необхідною підставою для розвитку психіки людини, її неповторної особистості та душевного здоров’я, творчого розвитку. І те, як ми переживаємо біль розлуки з близькою людиною, залежить від того, які емоційні зв’язки було встановлено.

Якщо емоційні зв’язки порушені, діти відчувають свою незахищеність, відчувають страх і система прив’язаності пербуває в активному стані. В такому стані дитина відчуває потребу бути поруч з емоційно близькою людиною та відчувати її підтримку, для відновлення звичного стану буття. Лише в спокійному, врівноваженному стані діти можуть проявляти інтерес до зовнішнього світу. На основі міцного емоційного зв’язку з батьками формується гнучка та стійка особистісна структура людини.

Діти з неміцними емоційними зв’язками часто замикаються в собі, віддають перевагу перебуванню на самоті, запобігаючий тип прив’язаності, вони не можуть попросити або якось інакше заявити про те, що їм потрібна допомога або підтримка. Діти з амбівалентним типом прив’язаності, буквально чипляються за близьку людину в період складних обставин, не можуть довіритись своєму рішенню, в них мало друзів і бажання бути серед однолітків проявляється слабо, цим дітям складно співпереживати почуттям іншої людини». [Карл Бріш «Теорія прив’язаності та виховання щасливих людей», 4]

Рене А. Шпіц також звертає увагу на важливість об’єктних відносин, що закладаються в первший рік життя, важливість симбіозу з матіррю: «Протягом першого року життя немовля має пройти стадію психологічного симбіозу з матіррю, від якої воно поступово перейде до наступної стадії — стадії розвитку соціальних, т. т. ієрархічних взаємин. Для новонародженого оточуюче середовище зводиться до одної єдиної людини — матері або особі, яка її заміщає, ця людина складає частьину сукупності її потреб та їх задоволення. Злидні немовляти на першому році життя об’єктних відносин — це найбільш шкідливий фактор, що призводить до серйозних емоційних відхилень. Складається враження, що вони були позбавлені деякого важлиго елементу, необхідного для виживання. Дитина цілком включена в реальний світ, який відбувається навколо неї, однак цей світ і сили для виживання в ньому передаються лише людиною, яка задовольняє її потребам, т. т. мамою або особою що її заміщає. Тому дуже важливо, аби в цей період розвитку мама була емоційно доступною, емпатичною для своєї дитини. Мати підвищену пильність та чутливість, що Фрейд назвав „сном годувальниці“: мати може спокійно спати під гуркіт електричок метро, але миттєво прокидається почувши найтихіший писк свого немовляти, можна припустити, що тут має місце сильний процес ідентифікації. Підтримуючі відносини матері впливають на процес індивідуації дитини». [Рене А. Шпіц, У. Годфрі Коблінер «Перший рік життя», 5]

«Співзалежність можна визначити як психологічний розлад, причиною якого є незавершеність однієї з найбільш важливих стадій розвитку в ранньому дитинстві — стадії встановлення психологічної автономії. Психологічна автономія необхідна для розвитку власного „Я“, окремого від батьків. Маргарет Малер та її колегами було проведено широке дослідження, яке допомагає нам зрозуміти краще процес розвитку, який сприяє успішному просуванню дитини від психологічної єдності після народження до психологічної автономії. Вони встановили, що люди, в яких ця стадія завершується успішно, в подальшому не залежать від людей і речей, що знаходяться зовні та які б керували ними. В них існує цілісне внутрішнє відчуття своєї унікальності та читке уявлення про своє „Я“ і про те, що вони є. Вони можуть перебувати у близьких стосунках з іншими людьми, не побоюючись втратити себе як особистість. Вони можуть задовольняти ефективно усі свої потреби звертаючись безпосередньо до інших осіб, якщо їм необхідна допомога. Маллер також встановила, що незавершеність цієї життєво важливої стадії може позбавити людину повноти відчуттівусіх її людських якостей і змусити вести дуже замкнуте життя, в якому буде переважати страх, нещира поведінка та залежність» [Беррі Уайнхолд, Дженней Уайнхолд «Звільнення від співзалежності», 11]

«Природа передбачила симбіотичні взаємини поміж матіррю та дитиною, при якх вони не відчувають розділення, тобто своєї окремості одне від одного. Це дар природи, що гарантує людському немовляті догляд, якого він потребує шляхом вирішення перших задач — зв’язку і створення довіри. За відстутності постійності об’єкту дитина вважає родителя „хорошим“, коли він чи вона перебувають поруч, і „паганим“, коли його або її поруч немає. Вона по суті поділяє світ на хороший та паганий. Батьківська підтримка допомагає дитині завершити процес диференціації, вона навчається відрізняти себе від інших та починає мислити, визнаючи як позитивні, так і негативні якості в собі та в інших.» [Маргарет Малер, Фред Пайн, Анні Бергман «Психологічне народження людського немовляти», 7]

«В дослідженні об’єктних відносин добре відомим є Віннікот. Це йому належить афоризм „Немає такої речі, як немовля“ — означає, що якщо ми говоримо про все те, що стосується немовляти, то це все має включати і його матір. На думку Віннікота діадичні відносини важливіші, аніж роль кожного з партнерів, цим підкреслюється, що роздуми про прив’язаність немовляти мають бути додані роздумами про емоційний внесок „достатньо хорошої“ матері в свою дитину. Концепція Віннікота про „істинну“ та „хибну“ самість, відобазила його переконання в тому, що немовля з самого народження по’язане з об’єктом і що звичайна, любляча, „достатньо хороша“ матір неминучо буде скоювати помилки у стосунках з дитиною. В результаті дитина починає поступатись її бажанням, пожертвувавши потенціалом своєї істинної самості. Віннікот вважав, що оптимальний розвиток самооцінки пов’язано зі здатністю матері до аффективного „дзеркального відображення“. Якщо мати депресивна або з якоїсь іншої причини не здатна виражати свою радість або задоволення, отримувані від неї, це може вплинути на її розвиток. Ще одне важливе дослідження Віннікота, як немовля використовує матір для досягнення незалежного функціонування, Віннікот увів поняття перехідних феноменів. Він бачив, як улюблене простирадло допомагає дитині заспокоїтись, оскільки воно асоціюється з приємною взаємодією з матіррю. Він запропонував, що перехідний об’єкт — це символ, що допомагає встановити зв’язок поміж світом „Я“ та світом „не-Я“, коли дитина усвідомлює розлуку.» [Ф. Тайсон, Р. Л. Тайсон «Психо-аналітичні теорії розвитку», 8]

А закінчити своє дослідження хотілося б темою народження.

«Мотив дитини — це не лише щось колишнє і давно минуле, але це також нинішнє і теперішнє. Суттєвим аспектом мотиву дитини являється її характер майбутності. Дитина — це потенційне майбутнє. Тому виникнення мотиву дитини в психології індивіда означає, як правило, передбачення грядущого розвитку. Адже життя — це сходження, це потік, що тече в майбутнє, а не загата, що відкочується назад. Ціллю процесу розвитку, індивідуації і є синтез Самості». Тому важливо який розвиток отримує дитина, наскільки він задоволбняє її життєві потреби, тому що воно тотожнє її майбутньому. [«Структура психіки та архетипи» К. Г. Юнг, 1]

«Перший психічний стан є станом злитості з психологією батьків. власна психологія є наявною лише в початковому вигляді. Сильніше за все, як правило, впливає на дитину життя, яке не прожили його батьки. Якщо для дитини, з одного боку, нещастя не мати батьківського крову, то з іншого боку, занадто сильна прив’язаність до своєї родини також для неї небезпечна. Сильна прив’язаність до батьків буде згодом прямо перешкоджати правильному пристосуванню дитини до світу. А ростуща людина призанчена саме для життя у світі, а не для того, аби вічно залишатись дитиною у своїх батьків. Нажаль, багато хто з батьків назавжди зберігають до своїх дітей ставлення лише як до дітей, тому що самі не бажають ані старішати, ані відрікатись від батьківської влади та авторитету. Необхідно щоб батьки як особистості йшли назустріч своїй дитині і давали їй змогу знайти особистий контакт з собою». [Карл Густав Юнг «Конфлікти дитячої душі»,2].

Практична частина

Дана частина роботи являє собою розгорнутий та детальний опис аналітичного процесу.

Описана клінічна презентація тривалої роботи за періодичністю 2 рази на тиждень, де відображено процес формування аналітичного альянсу, діадичних відносин, встановлення довіри аналітичному простору, формування процесу психологічної автономії. Робота включає аналіз сновидінь та переносно-контрпереносних відносин.

Анализ матеріалу виконано з позиції юнгіанської терапії.

Ключові слова: Тінь, Самість, Персона, батьківські комплекси, Негативний Анімус, кон’юнкція. Використовувались типові для юнгіанського підходу способи роботи з несвідомим — аналіз сновидінь та активна уява, способи обробки матеріалу — вільні асоціації та ампліфікації.

Хочемо поділитись складною і часто невидимою внутрішньою роботою, яку здійснює терапевт, працюючи з комплексом злиття.

Представлено фрагмент облікання контрпереносних почуттів терапевтом в слова:

«В аналітичному кабінеті такі відносини можуть відчуватись як хаос, ураган, ти відчуваєш його міць, силу, ти схиляєшся перед його енергією руйнування і, в той самий час, як неможливо підібрати слова, аби виразити інший його бік — велич. Іноді виникало відчуття зачиненої двері від цього кейсу, і небажання її відчиняти, було відчуття, що ось-ось щось має трапитись в просторі поміж мною та клієнтом і тоді я зможу почати писати, що ще має пройти одна сесія, потім приходив стан, що має пройти наступна, такий стан бескінечності та очикування. Мені постійно не вистачало інформації, відчувалась така внутрішня пустота, коли я щось намагалась викласти на папері, скудність думок, але переповненність почуттів. Складно було перебувати в просторі, що був поміж нами. Як тільки я там опинялась, було враження, що мене засмоктує у воронку та почуття, що мене немає в кабінеті. Те міцне переживання, яке мене захопило, дало відчуття тієї точки, де я можу зупинитись і допомогти клієнту. І все, що я могла робити, це утримуватись в цьому потоці, вирі почуттів. Як і клієнт мені говорив, утримайте мене. Внутрішні мій стан поребував кордонів. Я не могла обмірковувати та усвідомлювати досвід, який отримувала на сесії. Пізніше я зрозуміла такі свої відчуття, як контрперенос, свою безпеку, коли я не в нашому спільному просторі.

Я переживала відчуття тяги до думок іншої людини і непереборну силу потягу до цього простору поміж нами, відчуття клейкого злиття і одночасно повна відсутність зв’язку із собою, з клієнтом, простором поміж. Мені здавалось, що ми знаходимось в паралельних світах. Такі почуття відчував і клієнт в контакті зі своєю мамою. Відбувалось злиття, що підкреслювало емоційну природу проміжного простору та відбувалась активація комплексу злиття.

Як тільки вдалось це відчути і усвідомити свій стан, з’явились обриси мого простору, простору клієнта і простору поміж. Одночасність тяги до злиття та стану незв’язаності з іншим або з собою, вона взагалі неймовірна. Ми постійно опинялись одночасно і пов’язаними і роз’єднаними, а це — логічна неможливість».

Список літератури:

1. Карл Густав Юнг «Структура психіки та архетипи».
2. Карл Густав Юнг «Конфлікти дитячої душі».
3. Стівен М. Джонсон «Психотерапія характеру».
4. Карл Бріш «Теорія прив’язаності та виховання щасливих людей».
5. Рене А. Шпіц, У. Годфрі Коблінер «Перший рік життя».
6. Мелані Кляйн «Сум та маніакально-депресивни стани».
7. Маргарет Малер, Фред Пайн, Анні Бергман «Психологічне народження людського немовляти».
8. Ф. Тайсон, Р. Л. Тайсон «Психо-аналітичні теорії розвитку».
9. Д. В. Віннікот «Здатність бути на самоті».
10. Д. В. Віннікот «Маніакальний захист».
11. Беррі Уайнхолд, Дженней Уайнхолд «Звільнення від співзалежності».
12. Натан-Шварц Салант «Чорна нічна сорочка. Комплекс злиття та непрожите життя».
13. К. Аспер «Психологія нарцисичної особистості»

Дивіться також