Терапія горя
Смерть одного з членів сім’ї — одне з найсильніших потрясінь у житті сім’ї. Усім, хто переживає втрату, доводиться стикатися з необхідністю перебудовувати своє життя, вони так чи інакше потрапляють в залежність від втрати, незважаючи на те, що кожен може переживати скорботу по-своєму.
Під час бідкання відбуваються зміни ідентичності членів сім’ї. Тому важлива складова «роботи скорботи» полягає у виробленні нового погляду на себе, пошуку нової ідентичності. Тобто горе слід прожити. Але часом смерть близької людини має настільки сильний, глибокий вплив, пов’язана з настільки важкими хворобливими переживаннями, що скорботному для усвідомлення і прийняття втрати потрібно психологічна допомога.
Психологи виділяють такі стадії переживання втрати близької людини:
- шок і заперечення (німота, розчарування, смерть не сприймається і не усвідомлюється як факт реальності);
- злість («Чому це сталося зі мною?»), торги з Богом («Якби… .»), прорив гнівних реакцій на живих і померлого за те, що залишив;
- депресія (біль, вина, порожнеча, сум);
- прийняття (від інтелектуального до емоційного);
- рішення та реорганізація (людина формує нові патерни у своєму житті, з’являється можливість емоційного внеску в соціальний світ).
На першій стадії люди найчастіше переживають декілька базових емоцій: заціпеніння і неможливість виражати емоції, відчувають себе немов мертвими, не можуть плакати. Відсутність будь-яких емоцій виникає через стан емоційного шоку — скорботний заціпенів через занадто велику кількість емоцій, які неможливо одномоментно прожити. Він не може прийняти і усвідомити катастрофу, що сталася та емоційні зміни, які його спіткали. Щоб зберегти здоровий глузд, психіка блокує внутрішню емоційну бурю. Після тижня, іноді потрібно більше часу, фаза повинна послабшати, а людина — почати приймати факт втрати близького. Інакше можна говорити про застрягання на фазі заперечення.
Важливо дати відчути скорботному, що він не один, при цьому не опікаючи його надмірно. Необхідно знайти оптимальне співвідношення близькості та дистанції, аби у скорботного не виникло відчуття, що над ним беруть опіку. Він повинен повернутися до своєї дорослої позиції і розуміти, що життя триває. Важливо, аби він розумів, що може залишатися в такому стані стільки, скільки йому потрібно, що ніхто його не буде за це засуджувати в даний момент.
Фаза прориву емоцій супроводжується спалахами емоцій, люттю, злістю, іноді — нападами страху. Чоловіки (і жінки-холерики, лідери за натурою) демонструють шалене реагування, а жінки в основному реагують за тривожним типом — почуттям неспокою та тривоги. Періоди люті й гніву перемежовуються з періодами глибокої пригніченості. Гнів може проявлятися двояко: спрямовується на пошук винного у смерті, звинуваченнями на адресу лікарів або родичів, звертається на людину, яка покинула. Це нормальні почуття, яких не варто боятися.
Той, хто допомагає скорботному, має бути готовим до того, що описані вище почуття можуть вилитися на нього, якщо він висловлює іншу думку щодо того, що відбувалося в минулому або сьогоденні. Важливо просто розділяти переживання скорботного — слухати і по-справжньому бути присутнім, в жодному разі не наводити власний досвід бідкання. Дати людині можливість, аби вона сама прожила бідкання та отримала свій досвід. Проживаються нові емоції, виливаються сльози і формуються нові патерни поведінки.
Часто на цій фазі виникає внутрішній діалог з померлим — цього теж не варто боятися. Це якась емоційна норма, коли людина намагається інтроеціювати близького, якого втратила. Неможливо повністю людину викреслити — потрібно щось дуже рідне забрати у якості внутрішнього супутника. Якщо скорботний повторює ритуали (наприклад, сервіювання столу на двох) і по закінченні двох років, йому потрібно сказати, що людини все ж таки немає, потрібно шукати нові форми життя.
Третя фаза — фаза нового ставлення до себе і до світу. Померлий стає внутрішньою фігурою. Скорботний переживає померлого як якогось внутрішнього супутника, який може змінитися. Або скорботний відчуває, що багато з того, що було пережито у стосунках, стало його власними можливостями, може усвідомлювати себе у нових ролях, які виникають в його житті, помічати нові свої характеристики, реакції, захоплення. Можливі нові відносини. Важливо, аби на цьому етапі не виникала провина перед померлим за можливість будувати нове життя, продовжувати радіти, а рідні й близькі давали це право на ці нові можливості.
Проблема пригніченого та відтермінованного бідкання. Іноді до психотерапевта звертаються люди, які втратили близьку людину і не сумували в достатній мірі. У суспільстві здатність швидко долати скорботу навіть вважається ознакою сили. Відтерміноване бідкання та витіснене горе можуть призводити до депресії, якій людина не може знайти пояснення. Тригером для неї може послужити смерть іншої, навіть не найблизької людини, досягнення того віку, в якому померла улюблена людина, або річниця її смерті. Це, немов відкриті двері, аби людина досумувала, прожила необхідні стадії бідкання, зробила цей досвід своїм минулим.
Усі фази бідкання можуть бути досить гострими. Якщо людина прожила усі стадії поступово, вона відчуває, що емоційний градус спадає, поступово залишається легкий, світлий смуток за людиною, з’являються нові можливості та ресурси для подальшого життя.