Роль аналітика в аналітичному теменосі
Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за навчальною програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2021 році. Наступна робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися є робота Лілії Лиманської на тему: «Роль аналітика в аналітичному теменосі».
"Аналітичний простір - психотерапевтичний теменос - має принципово важливі характеристики: у ньому відбувається символічна психічна взаємодія пацієнта й аналітика, протікає власне аналіз", - пише Урсула Віртц у книзі "Кордони в аналізі. Юнгіанський підхід".
На мою думку, без теменоса аналізу не існує. Теменос є організатором й складовою частиною аналізу. Багато що відбувається всередині нього й тільки всередині його кордонів може відбуватися аналітичний процес.
"Temenos" - грецьке слово, що означає священне місце, яке оберігають. Як правило, таким місцем в античній Греції була територія храму, в межах якої можна було відчути та пережити присутність божественного. Психологічно теменос описує особистий простір-вмістилище й відчуття приватності, що оточують аналітичні взаємини. Інакше, психічно навантажена аналітична область (ситуація перенесення), всередині якої і аналітик, і пацієнт відчувають потенційну присутність несвідомої сили. Це та психічна зона, яка найбільш чужа Его і характеризується своєю нумінозністю. Алхімічним синонімом теменоса є "герметично запечатаний сосуд". В алхімії під цим мається на увазі закритий сосуд, в якій відбувається перетворення (трансмутація) протилежностей." - каже Ендрю Семуелс у "Словнику аналітичної психології".
Хотіла б розглянути ролі аналітика, які можуть бути тільки в рамках аналітичного теменосу. І розглянути через явища, описані у фізиці, яка вивчає механізми і принципи, як все суще організовано і влаштовано. Юнг писав у листі до Паулі:
- Ці дослідження (дослідження Юнга в галузі алхімії) показали мені, що сучасна фізика може символічно представляти психологічні процеси до найдрібніших деталей.
Ми всі з вами живемо у світі, який, за ідеєю, не мав би існувати. Бо згідно з третім початком закону термодинаміки вся речовина Всесвіту за нескінченний час мала перетворитися на вкрай розряджений наднизькотемпературний газ, оскільки ентропія системи зобов'язана наростати. Тобто рано чи пізно навколишній світ і взагалі все стає менш упорядкованим.
Однак у деяких областях Всесвіту, він - цей Всесвіт, може ставати більш організованим внаслідок флуктуації. Флуктуація - це таке випадкове відхилення Всесвіту від його головного стану - хаосу. Звідси випливає і цілком логічний висновок про те, що хаос здатен породжувати впорядковані системи. Ми з вами
живемо в неймовірно впорядкованій частині Всесвіту. Наприклад, навіть короткий уривок молекули ДНК влаштований настільки акуратно, що ймовірність її появи в результаті "випадкових флуктуацій" фізичного матеріалу, неймовірно мала. Ще більшою складністю володіє людський мозок. Але як так вийшло? Виходить, у Всесвіті є більш упорядковані області. Тобто відбувається флуктуація і з'являється настільки впорядкована область Всесвіту, що там народжується розумне життя, яке, своєю чергою, озирається і помічає, що живе в практично неможливо впорядкованому світі. Це в науці має назву мозок Больцмана. Це гіпотетично можлива субстанція, об'єкт, що виникає в результаті флуктуації фізичного вакууму, усвідомлює себе і здатна спостерігати за навколишнім світом.
Усі вищевикладені міркування приводять до цікавого висновку: тільки наявність спостерігача, так званого мозку Больцмана, впорядковує навколишній світ. До появи стороннього спостерігача Всесвіт в обов'язковому порядку залишається хаотичним, і тут можна провести аналогію між мозком Больцмана і визначенням властивостей фатона з фізичного світу. Тут ви точно знаєте, що тільки наявність стороннього спостерігача змушує фотон проявляти свою хвильову або корпускулярну структуру. Без спостереження визначити в якому вигляді нині перебуває фотон у вигляді частинки або хвилі неможливо. Розмови про це дивовижне явище квантової фізики не вщухають відтоді, як Томас Юнг провів свій знаменитий експеримент із двома щілинами.
У Копенгагенській інтерпретації квантової механіки квантова система (елементарна частинка) потенційно займає всі можливі координати. Але лише акт вимірювання колапсує хвильову функцію частинки й актуалізує її просторове положення. Частинка з безлічі значень координат отримує координати визначені.
Який це має стосунок до нашого методу і до моєї теми? Найпряміший. Тільки наявність спостерігача впорядковує навколишній світ. Я особисто твердо переконана, що душевне життя скроєне за лекалами Всесвіту, і закони, покликані пояснювати складні рухи розвитку останнього, цілком підходять для спроб пояснити будову нашого душевного всесвіту. І звертаючись до простору аналізу, ми неодмінно й неминуче стикаємося з реальністю того, що простір аналізу є тією структурою, що дає змогу та готує ґрунт для так званої флуктуації психічних елементів, унаслідок яких хаос, представлений за допомогою переживань, зорганізовується в репрезентації та далі шляхом ускладнення призводить до організації психічних структур.
Усе відбувається, мабуть, подібно до того, як під час роботи сновидіння формуються образи, що несуть вторинну інформацію. До появи цих образів ми не відаємо, в якому вигляді перебувають ті перші елементи, які призводять до утворення чогось нового. І що з переживань суб'єкта дає поштовх до їхньої появи. Тобто уві сні інстанція Его стає своєрідним мозком Больцмана, який своїм спостереженням організовує хаос.
Аналітичний простір влаштований таким чином, що місце аналітика не тільки зумовлене, а й аналітик навантажений деякими функціями. Наприклад, бути каталізатором психічних процесів аналізанта, тим самим даючи можливість йому створювати і розширювати свій внутрішній світ. Іншими словами, бути тим самим мозком Больцмана, який буде організовувати психічне.
За нормального психічного функціонування кожен із компонентів, що використовується психічним апаратом, має свою особливу функцію і свій напрямок. Як, наприклад, потяги, імпульси - вони народжуються і їхній рух закінчується вербалізацією або вторинною символізацією способу їхнього задоволення. Завдяки цьому між різними функціями психіки формується відношення відповідності. Як наприклад, між ідентичністю сприйняття та ідентичністю мислення. Усе психічне функціонування побудоване на низці зв'язків, які з'єднують один елемент з іншим. Найпростіший приклад, співвідношення сновидіння і фантазії. Ці процеси пов'язані відносинами не лише протистояння, а й співробітництва, адже інакше ми не змогли б прийти від однієї системи до іншої та привести, наприклад, явний зміст сновидіння до символічного. Але ми знаємо, що це стає можливим лише завдяки інтенсивній психічній роботі.
Усе це передбачає, що ці зв'язки можуть бути встановлені на основі функціонального розрізнення. Сон слід вважати сном, мислення - мисленням і так далі. Але водночас ми знаємо, що сон - це не просто сон, а мислення - не просто мислення. І в аналітичній роботі це має на увазі, що аналізант приймає аналітика за того, ким він є, і водночас за того, ким він не є, але водночас у змозі підтримувати цю відмінність. І навпаки, це означає, що аналітик може займати таку саму позицію стосовно аналізанта.
В останньому ми можемо з вами вловити ідею Віннікотта про потенційний простір. Простір аналізу має всі характеристики перехідного простору, а особливо його потенційністю. Перехідний простір не тільки "щось між двома", "це майбутній простір, де майбутній об'єкт перебуває у стані переходу, потенційності, де ймовірне стає можливим, саме там, у
безпосередній близькості до зовнішнього реального об'єкта, відбувається процес творення об'єкта, перш ніж він таким стане" (Winnicott, 1963). Саме там, у безпосередній близькості від зовнішнього реального об'єкта, відбувається процес творення об'єкта, перш ніж він таким стане. Втрата цілісності душі майже завжди супроводжує емоційно травмуючи події в житті людини. Там, де перехідний простір зруйновано, аналітик спершу має сприяти його відновленню, інакше роль об'єкта буде лише функціональною і він не буде бажаний.
У зв'язку з цим цікава техніка Віннікотта, яка рекомендує прийняти несформовані психічні стани і зайняти по відношенню до пацієнта позицію не-вторгнення. Через вербалізацію він поповнює брак материнської турботи, щоб заохотити виникнення стосунків із Я та об'єктом, поки не настане момент, коли аналітик зможе стати перехідним об'єктом, а аналітичний простір - потенційним простором гри та полем ілюзій.
Не будемо зупинятися на всіх характеристиках перехідного простору. Однак, одну з якостей перехідного простору, яка подобається мені найбільше, я б хотіла особливо відзначити. Це таке місце, в якому безумство не тільки дозволено, а воно належне. Інакше як би стався всім відомий віннікоттівський випадок про чоловіка з дисоціацією. Випадок, який у нього стався на аналізі - це кейс, описаний у "Грі та реальності". Під час триваючого аналізу Віннікотт раптом зловив себе на тому, що бачить дівчинку, хоча на його кушетці лежав пацієнт-чоловік середніх років. І він каже пацієнтові:
- Я прекрасно знаю, що ви - чоловік, але я зараз слухаю дівчинку і звертаюся до дівчинки.
У той момент, пише Віннікотт, його слова дали "негайний ефект". Пацієнт відповів: "Якби я сказав комусь про цю дівчинку, мене б назвали божевільним". На власний подив, Віннікотт сказав:
- Це не ви сказали про неї комусь, це я бачу і чую дівчинку, коли в мене на кушетці лежить чоловік. Отже, божевільний тут я.
Пацієнт потім говорив, що Віннікот звернувся до обох його частин: до чоловіка, яким він був, і до дівчинки, захованої і божевільної. Згодом з'ясувалося, що мати пацієнта вважала його дівчинкою, перш ніж зрозуміла, що він хлопчик. Тому він був здоровим немовлям у божевільному оточенні. Ми можемо розмірковувати про божевільну Аніму, про те, що мати прицвяхала своїм божевіллям його Аніму, не даючи їй тим самим розвиватися надалі. І цей розкол був інтроєктований, а потім спроєктований на аналітика, який відчув це
в контрпереносі. Хоча Віннтікотт каже, що важко довести, що мати пацієнта від початку справді вважала його дівчинкою, маніфістація в контрпереносі була свідченням цього. Те, що відбувалося в той момент, було настільки автентичним для пацієнта і для аналітика. Вищенаведений клінічний випадок був використаний Віннікоттом для його ілюстрації концепції дисоційованих чоловічих і жіночих елементів, і опис цього випадку пропонує сміливу клінічну інновацію, яка вражає уяву: своїм зізнанням того, що він був вражений, виявивши, що перетворився на божевільного, тому що бачив маленьку дівчинку, Віннікотт розміщує дисаціацію пацієнта інтроспективно всередині аналізу. Він не є лише інтерпретатором несвідомого пацієнта або лише вловлювачем його проекцій. Натомість він стає суб'єктом, який ідентифікується з проєкцією пацієнта, і привласнює її, як свою власну, і раніше дисоційовані елементи, через їхнє спільне емоційне проживання, символізуються в думці та в мові. Те, що було неможливо сказати словами, тепер контейнується в Я, без втрати почуття безперервності буття, і ця цілісність звільняє дух. Така здатність аналітика, яка виникає завдяки впливу на нього, ми називаємо в аналітичній психології теменосом. Витримувати несвідомо надіслані пацієнтом повідомлення про неспроможність раннього оточення означає, що аналітик допомагає пацієнтові перший раз пережити заморожену травму. Коли в житті дитини відбувається травма, одним із найтрагічніших наслідків є втрата доступу до перехідного простору. Аналітик прагне заповнити розрив, який виникає при сказуванні або зникненні перехідного простору. Як ми бачемо з вищенаведеного випадку, коли відбувається крах потенційного простору і відбувається втрата надій на допомогу зовнішніх об'єктів, то їм на зміну приходить внутрішня постать, яка регулює взаємодію між внутрішнім і зовнішнім світом. Вона стає посередником і джерелом для душі, захопленої травматичним переживанням.
Віннікотт каже пацієнтові, що божевільний тут він, мається на увазі мати. Пацієнт відчув, що він, пацієнт, нормальний, просто він живе в божевільному оточенні. Що він був нормальним, здоровим немовлям, але його оточення було божевільним. Тому що мати з ним поводилася, наче він був дівчинкою, і це поводження призвело до ранньої травмувальної ситуації та розколу в душі.
Вищеописане дає мені оцінити існування дуже важливого третього чинника аналізу - простір аналітичного теменосу. І цей простір не тільки умова, за якої можлива практика аналізу, простір аналітичного теменосу сам по собі впливає на всі атрибути психіки. Відбувається переміщення вираження внутрішнього світу на обмежене поле взаємодій між суб'єктом і об'єктом, і таким чином починають відображатися інші характеристики стосунків між
двома, ніж у зовнішньому світі. Ніби щось здійснює перехід від внутрішнього до зовнішнього, народжуючи нову форму існування, щоб стати чимось більшим, ніж просто зовнішнє. Це щось середнє між симбіозом Біона і потенційним возз'єднанням у Віннікотта, що не обмежується відображенням свого початкового місця, а відноситься до чогось іншого. Юнг говорив, що ми потрапляємо в третій простір за допомогою "трансцендентної функції". Він також стверджував, що сама душа займає серединне положення "між свідомим суб'єктом і недоступними йому несвідомими глибинами", сприймає зміст іншого світу і передає отримане в цей світ.
Тепер ми з вами можемо сміливо перейти до опису тих психічних переживань, які відбуваються всередині аналітичного простору, не тільки в аналізанта, а й в аналітика.
Одразу б хотіла перейти до викладу теорії містичної співучасті Юнга Якщо ми з вами звикли до того, що всередині аналізу наш аналізант регресує, то деяка форма зміни функціонування притаманна й аналітику. І цю форму Юнг називав Містичною співучастю. Містична співучасть (Participation mystique) - термін, запозичений Юнгом з антропології Леві-Брюля, позначає вихідний психологічний зв'язок з об'єктами або між людьми внаслідок сильної несвідомої співвіднесеності; тотожність між суб'єктом і об'єктом. "[Це] особливого роду пов'язаність з об'єктом. Вона полягає в тому, що суб'єкт не в змозі ясно відрізнити себе від об'єкта, що можна назвати частковою тотожністю. Ця тотожність ґрунтується на апріорній єдності суб'єкта й об'єкта", - пише Леві-Брюль. Хотілося б наголосити на тому, що таке функціонування не слід розуміти, як процес регресії, тобто відходу назад. А навпаки це такий спосіб функціонування, який передбачає вільне пересування психіки аналітика до всіх способів взаємодії з іншими психіками, які є в його арсеналі взагалі. Бо, нагадаю вам, колись ми всі не володіли мовою, і ми взаємодіяли за допомогою сприйняття того, що було названо речами, того досвіду, який не був вербалізований. Потім з'явилася можливість звертатися до слова і з'являються репрезентування словесне. А вже потім, наче піком розвитку, є з'єднання двох цих видів репрезентацій в єдине репрезентування, яке представляє в психіці той досвід, який ця психіка переживала. Так от стан містичної співучасті є вільне пересування або вільний перебіг психічного функціонування аналітика, який дає йому змогу періодично переходити на дуже ранні, архаїчні взаємодії з навколишнім світом, коли він оперував лише речами, а слова ще не означали те, що вони означають зараз. І тоді в результаті ось такого функціонування, такий аналітик у стані містичної співучасті стає таким собі психічним полем, у
якому можуть розвиватися ті репрезентації речей, що були лише в зародку у пацієнта. У результаті ми отримуємо те, що було описано де М'Юзаном як психологічна "химера", так само як і реґрідієнтність у теорії Сари та Сезара Ботелла, або те, що дуже близько до опису ревері у Біона, коли мрії аналітика пов'язані не з його матеріалом, а з матеріалом пацієнта. Тобто містична співучасть - це таке психічне функціонування, яке має величезний творчий потенціал. Воно здатне творити зв'язки, які дотепер не існують. Це процес постановки сенсу, робота казуальності, творець нових причинностей.
Юнг широко й об'ємно використовує поняття містичної співучасті. За містичної співучасті відбувається розмиття кордонів між людьми, між людьми та їхнім оточенням, у якихось випадках між індивідами та об'єктами. Цю містичну співучасть легко відчути під час зіткнення з природою - це те саме єднання з природою, відчуття її жвавості та розумності. В "Архаїчній людині" Юнг каже, що зумовлене проєкцією тотожне позначення створює світ, у який людина цілком занурена не тільки фізично, а й духовно; ніби розчиняється в ньому, стаючи не його господарем, а частиною його.
Викликаючи психічний стан містичної співучасті для того, щоб встановити нові зв'язки, нові причинності, психічна робота аналітика підвищує здібності безпосередньо під час аналітичного процесу. І виходить, що містична співучасть є більш інтелігентною формою функціонування ніж прогрес, ніж абстрактне мислення. Бо їй притаманна повна свобода, тоді як прогрес у своїй спеціалізації несе в собі часткову жертву психічного потенціалу людини.
Усе йде таким чином, що сприйняття реальності не є чимось пасивним, а актом активного творення, в яке втручаються уява і бажання, й реальність перетворюється. На моє переконання, принцип, сформульований фізиком В. Гейзенбергом, так само стосується і аналітичного теменосу: стан спостерігача модифікує об'єкт спостереження і навпаки. Насправді, те, що відкривається в іншій людині, багато в чому залежить від того, ким ми є, і від того, ким ми вважаємо і як ми бачимо цю людину.
І насамкінець я б хотіла сказати, що не знаю психології більш оснащеної для набуття цілісності своєї душі, ніж юнгіанська психологія.
Список літератури:
1. Дональд Віннікотт. Гра і реальність.
2. Карл Густав Юнг. Архетип і символ. Психологія і релігія.
3. Карл Густав Юнг. Психологія та алхімія.
4. Карл Густав Юнг. Mysterium Coniunctionis.
5. Маріо Якобі. Зустріч з аналітиком.
6. Урсула Віртц. Межі в аналізі. Юнгіанський підхід.