Поклик Самості
Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за Базовою програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2024 році. Робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися - Вікторії Ноздрякової «Поклик Самості»
Поклик Самості
Іноді все починається з тихого шепоту — ледве вловимого, мов звук моря у мушлі. Ми живемо, слухаючи тисячі голосів довкола, але лише один із них здатен пробудити нас по-справжньому це ш є — поклик Самості.
Саме так сталося і зі мною.
«Просто одного разу я повірила в те, що мій Анімус любить писати — і почала…»
І. Б. Забуслаєва, “Сабіна, Емма і Тоні…” [Журнал ЮА 2(17)]
Ці слова, відгукнулися в мені так, ніби їх вимовила моя власна душа. Вони стали поштовхом — ніжним, але невідворотним — із самих глибин внутрішнього океану.
«Дозволь своїй Самості проявитися» — казав мій аналітик, і лише тепер я починаю розуміти, скільки сили приховано у цих словах. Ми часто слухаємо, але рідко справді чуємо.
Довгий час у мені жила ідея написати про феномен вибору улюблених казок.
Чому саме певні історії з дитинства стають для нас особливими? Чому ми обираємо саме їх, знову і знову повертаючись до знайомих сюжетів?
Яке несвідоме послання заховане у тих оповідях, що торкаються нас найглибше? Що в них — від нашої Самості, а що — від нашого Его, яке ще тільки шукає свій шлях до цілісності?
Ми думаємо, що просто любимо певні історії, але, можливо, це вони люблять нас, кличуть нас до себе, показуючи дорогу до тієї частини, яку ми ще не усвідомили.
Казки — це не лише дитячі сни, це карти нашої душі, де шлях героя часто віддзеркалює шлях нашої власної індивідуації.
Юнг писав:
«З мого досвіду не варто недооцінювати залежність Его від несвідомого»
[К. Г. Юнг, “Феномен Самості”].
Я вірю, що нічого не буває випадково. Навіть коли ми не усвідомлюємо цього, — або саме тому, що не усвідомлюємо, — несвідоме веде нас дуже точно.
Самість — це та глибинна частина, яка м’яко, але наполегливо штовхає нас у напрямку власної цілісності.
Вона промовляє крізь сни, образи, зустрічі, крізь дрібні події, яким ми не завжди надаємо значення.
«Я вірю, що те, що я називаю Самістю, — це ідеальний центр… мрія про цілісність»
[К. Г. Юнг, “Феномен Самості”].
Можливо, саме тому мій внутрішній поклик привів мене до історії, знайомої з дитинства — до “Русалоньки”.
Не просто до казки, а до архетипічного міфу про шлях душі, яка прагне стати цілісною.
Сьогодні, коли мені вже сорок, я знову повертаюся до цієї історії, щоб спитати себе:
що ж насправді кликало мене у ній усі ці роки?
Я вірю, що наше несвідоме не випадково обирає й полюбляє певні казкові сюжети.
У цій роботі я хочу розглянути один із них — мій улюблений із дитинства сюжет, диснеївський мультфільм “The Little Mermaid” («Русалонька», 1989 рік).
Тепер, коли мені сорок, я все ще питаю себе: що саме мене так приваблювало в цій історії?
Сам сюжет? Музика й слова пісень? Шлях героїні та її перетворення? Чи, можливо, щасливий фінал?
Коли я починала цю роботу, я не знала, чим вона закінчиться — і навіть не була впевнена, що зможу її завершити. Я не знаю, куди приведе мене моє несвідоме, але, довіряючись йому, просто йду цим шляхом.
Я хочу подивитися на цю історію очима аналітично орієнтованого психолога.
Русалонька — наймолодша й найулюбленіша донька свого батька-короля.
Потенційно вона є носійкою його Аніми.
Про матір Русалоньки у фільмі не згадується зовсім. Її місце в сюжеті займає морська відьма Урсула, що є втіленням тіньового аспекту Великої Матері.
Це натякає на відсутність у героїні позитивного материнського комплексу.
Оскільки реальна мати відсутня, жіночність Русалоньки залишається замороженою — ніби сплячою у глибині океану.
Те, що відкидається свідомістю Его, занурюється в Тінь.
Тіньова частина прихована від погляду і проявляється лише за особливих обставин.
У процесі розвитку сюжету Русалонька неминуче зустрінеться з негативною стороною архетипу Великої Матері, уособленою саме Урсулою.
Русалонька живе у підводному світі — символічному просторі несвідомого.
Вона перебуває на тій стадії розвитку Его, коли особистість ще не відокремила себе від первісної матриці психіки, коли межа між «Я» і глибинним світом не усвідомлена.
«На цій стадії розвитку свідомості Его перебуває всередині архетипового патерну й занурене в поле матриці об’єктивної психіки, а його власне поле свідомості ще не відокремлене від загального фону».
[Т. Каблучкова, «Основи аналітичної психології» 3]
Рухомою силою для Русалоньки стає поклик Самості.
Її душа прагне виринути зі свого «підводного світу» і ввійти у світ людей.
Це перші кроки Его на шляху індивідуації — початок народження свідомості.
Світ її батька — це царство суворих правил, заборон і тривог.
Тут усе підпорядковане його законам, а головний із них — не виринай на поверхню.
Він вважає людей небезпечними, називає їх варварами, боїться, що донька потрапить у біду. Його заборона сповнена турботи, але за нею стоїть глибший сенс — страх перед невідомим і страх втратити контроль.
Підсвідоме послання, яке Русалонька чує від батька, звучить так:
«Дотримуйся моїх правил. Не дивись нагору. Не прагни знати. Залишайся завжди моєю маленькою дівчинкою».
Русалонька намагається заперечити, але батько не чує її:
«Поки ти живеш у моєму океані — ти мені підкоряєшся!»
Світ людей манить її невідворотно. Її приваблює все — побут, предмети, які вони використовують, загадковість їхнього світу.
Не маючи змоги торкнутися його, вона створює власну колекцію скарбів — речей, піднятих із затонулих кораблів. Вона береже їх у своїй печері, перебирає, розглядає, фантазує, як люди користуються ними.
Кожен предмет стає для неї символічним мостом, який поєднує два світи — її підводний і той, про який вона мріє.
Печера Русалоньки — це її внутрішній простір, місце душі, де вона може бути сама собою, де фантазії стають способом жити й дихати. У цих мріях вона намагається хоча б подумки стати частиною того світу, куди прагне її Самість. Її туга — це не просто дитяча цікавість. Це екзистенційне прагнення належати, знайти місце, де вона справді «вдома». Її родина належить морю, але вона — ні. Її душа тягнеться вгору, до світла.
«Чи є ця туга за любов’ю, чи це туга за Самістю?»
[В. Каст, «Динаміка символів. Основи юнгіанської психології» 4]
Найповніше цю тугу втілює пісня з мультфільму — “Part of That World”.
У ній звучить не просто мрія Русалоньки — у ній співає її Самість, що кличе до пробудження, до виходу з глибин несвідомого у світло свідомості.
У цьому місці я хотіла б вставити відеофрагмент із цієї пісні англійською мовою.
У реальності Русалоньки діє сувора заборона її батька — короля океану.
Йому належить повна влада над підводним світом, і його слово — закон.
Будь-який контакт із людським світом заборонено.
Його «Ні!» звучить не просто владно — воно фруструє, паралізує, не залишаючи простору для вибору.
«Це небезпечно», — каже він. І тому Русалонька змушена берегти своє таємне місце у глибокій секретності.
Одного разу вона все ж виринає на поверхню. Там, на хвилях, вона бачить корабель, де святкують день народження юного принца Ерика.
Русалонька підпливає ближче, зачаровано спостерігаючи за людьми, їхніми дивними рухами, піснями, сміхом, яскравими вогнями.
Її погляд зупиняється на принці. Його постава, усмішка, легкість у рухах — усе це приваблює її магічно.
Та раптом небо темніє. Насувається буря. Хвилі розривають корабель, і в цій стихійній катастрофі Русалонька кидається у вир, щоб урятувати принца. Вона не дає йому загинути, виносить безтямного на берег. Схилившись над ним, вона довго вдивляється в його обличчя, милується його мужністю, і — цілком природно — закохується. Вона співає йому пісню — її голос звучить чарівно, чисто, як подих самої води.
Це момент, коли її душа вперше відкривається любові — ще не свідомій, але справжній.
У цьому юному принці вона знаходить ідеальний об’єкт для проєкції — він стає носієм усього, що приховано в її власній глибині.
Вона переносить на нього свої мрії, бажання, ще не реалізовані аспекти власної Самості.
Відтепер саме він уособлює для неї все, до чого вона прагне.
Уся краса й принадність «світу людей» зосереджується в його образі.
Так ми всі закохуємося: коли чуємо голос своїх бажань, але наше Его ще не настільки зміцніло, щоб усвідомити, що ми можемо дати собі це самі.
Тоді нам потрібен інший — той, на кого ми проектуємо всі наші мрії.
І наші стосунки стають надцінними, тому що Его вірить: через цю людину ми отримаємо все, чого так прагнемо.
Я свідомо обираю слово «закохується», бо до зрілої любові тут ще далеко. Але енергії цього почуття достатньо, щоб кинути виклик усьому світу — законам, родині, суспільству, навіть самому страху.
Як писав Юнг, Самість — це найголовніший архетип, spiritus rector — таємничий керівний дух, що веде нас, формуючи наше становлення:
«Самість — це орієнтуючий принцип, той невидимий дух, який впливає на нас так, що ми існуємо і розвиваємося. Вона проявляється у символах, що з’єднують протилежності — часто в образі люблячої пари».
[К. Г. Юнг, “Феномен Самості”]
Верена Каст додає:
«Символ люблячої пари надзвичайно важливий, бо в ньому втілено переживання любові, цілісності, єднання протилежностей і пристрасної туги за безмежністю. Ми знову й знову бачимо, що люди ледь можуть відрізнити тугу за любов’ю від туги за Самістю».
[В. Каст, “Динаміка символів. Основи юнгіанської психології” 4]
Батько Русалоньки — уважний і турботливий, але водночас владний і непохитний. Він помічає, що з донькою відбуваються зміни, і здогадується: можливо, вона закохалася. Спершу це його тішить — він радіє, що донька дорослішає.
Але коли дізнається, що об’єкт її почуттів — людина, його серце наповнюється гнівом. Як сміла вона порушити заборону? Його гнів — це гнів пораненого архетипу Батька, який не витримує ідеї, що дитя може піти своїм шляхом.
Він не хоче чути пояснень, не здатен побачити її біль чи ніжність, її прагнення до любові. Його слова — як удари хвиль:
«Як ти сміла ослухатися мене?! Поки ти живеш у моєму океані — ти підкоряєшся мені!»
У нападі люті він знищує її секретне місце — печеру, де жили її мрії.
Розбиває її колекцію, її скарби — усе, що становило її внутрішній світ.
Цей акт — символічне зруйнування простору душі, що знаменує момент глибокої втрати.
Русалонька охоплена відчаєм.
Вона плаче, відчуває безсилля, гіркоту, несправедливість. Її батько, якого вона так любила, не почув її. Він розірвав контакт, знищив її світ, її внутрішній храм. Вона почувається спустошеною, самотньою, залишеною.
І саме в такі моменти, коли Его втратило орієнтири, у гру вступає Тінь.
З’являються посланці морської відьми — істоти з глибин несвідомого.
Їхній прихід символізує той момент, коли Самість, через Тінь, намагається допомогти душі знайти новий шлях.
Як пише Мюррей Стайн:
«Зазвичай Тінь аморальна або принаймні має погану репутацію, тобто містить ті риси особистості, які суперечать соціальним правилам і моральним нормам».
[М. Стайн, “Юнґівська карта душі. Вступ до аналітичної психології” 5]
Русалоньці більше нічого втрачати — так вона відчуває.
Її світ зруйновано, а батько її відкинув.
І саме тепер настає час зустрітися з тим, що раніше було заборонене.
Вона вирішує піти до морської відьми Урсули.
Урсула — колись теж жила у палаці, але була вигнана. Забута, самотня, вона мешкає на дні океану, у темряві, холоді й голоді, чекаючи свого часу, аби поповнити колекцію полонених душ.Її печера — це царство Тіні, місце, де реальність переплітається з жахом.
Русалонька спускається нижче й нижче, пливе крізь поле цих знівечених душ. Її охоплює жах — але вона не зупиняється.
Урсула — втілення усього, що забороняє її батько.
«Тінь бажає робити те, чого особистість собі не дозволяє».
[М. Стайн, “Юнґівська карта душі. Вступ до аналітичної психології” 5]
Вона дозволяє все. Вона знає, про що тужить Русалонька, знає її біль, її прагнення, і говорить спокусливо: «Ти отримаєш те, чого хочеш, якщо сама станеш людиною». Її пропозиція здається простою.
Три дні — ось скільки часу матиме Русалонька, щоб принц її полюбив і поцілував. Якщо це станеться до заходу третього дня, вона залишиться людиною назавжди. Якщо ж ні — повернеться в підводний світ і стане власністю морської відьми. Ціна — її голос.
«За все в житті треба платити. Я прошу лише дрібницю. Мені потрібен лише твій голос.»
Урсула — це тіньовий аспект Великої Матері, з яким героїня змушена зіткнутися. Її внутрішня або біологічна мати “спить”, як це часто буває у дуже юних дівчат, що не знали материнської ніжності.
Урсула тисне, спокушає, не дає часу подумати. І Русалонька підписує угоду.
Вона співає востаннє — її голос прекрасний, і відьма забирає його, поміщаючи в медальйон у формі морської мушлі.
Ця мушля — символ Самості.
Вона нагадує мандалу: центрована, завершена, спіральна форма, що втілює рух до внутрішнього ядра.
Не випадково саме туди поміщено її голос — голос душі.
«Символи Самості народжуються в глибинах тіла».
[К. Г. Юнг, «Бог і несвідоме» 6]
Русалонька виходить на берег — тепер вона людина. Її тіло змінилося, але разом із тілом вона втратила свій голос — ту частину, яка була її душею. Вона дивиться на світ людей очима дитини, що вперше торкнулася землі. Кожен рух, кожен подих — новий досвід. Її мрія збулася, але ціною тиші.
Мовчання стає її новою оболонкою.
Тепер вона не може сказати, хто вона, звідки прийшла, не може співати, не може пояснити принцу, що саме вона врятувала його життя.
Її голос — у руках Тіні.
І це нагадує нам про ту частину нас, яку ми іноді віддаємо в обмін на мрію — здатність бути собою, звучати, говорити вголос про свої почуття.
Русалонька знову зустрічає принца. Він зачарований її ніжністю, чистотою, але водночас — розчарований: дівчина, яку він шукає, мала голос, що звучав у його серці, а ця — мовчить.І все ж він бере її до свого палацу.
Їхні дні минають у світлі радості, прогулянок, сміху без слів.Між ними є зв’язок — таємний, невиражений, але відчутний. Її мовчання говорить більше, ніж будь-які слова.Вона щаслива. Їй здається, що мета близька — ось-ось він її поцілує, і заклинання зникне. Его, що вийшло з глибин несвідомого, робить свої перші кроки в реальності.
Але Тінь не спить. Урсула бачить, що Русалонька майже досягла мети.
Вона не може цього допустити.
Тінь не відпускає просто так — вона завжди прагне повернути собі владу.
Морська відьма перетворюється на прекрасну дівчину, бере собі голос Русалоньки й з’являється у палаці принца. Тепер її голос — це голос Русалоньки, і саме його впізнає принц. Він зачарований і вирішує одружитися з нею.
На цьому моменті історія розходиться на дві дороги.
Одна — диснеївська, з романтичним порятунком і перемогою добра.
Інша — андерсенівська, глибока, трагічна, сповнена символізму й архетипічної правди.
У версії Disney Русалонька, дізнавшись про майбутнє весілля, не здається.
Вона бореться. На допомогу їй приходять друзі — птахи, риби, краб Себастьян — усі істоти, що символізують її зв’язок із природою, із первинним, інстинктивним світом.Вони допомагають їй дістатися корабля, де має відбутися весілля.
Починається хаос — тварини атакують “наречену”, Урсула розгублена.
У боротьбі розбивається медальйон, де був ув’язнений голос Русалоньки.
І він повертається до своєї власниці.
Сам медальйон у формі морської мушлі — глибоко символічний.
Він схожий на мандалу: центрований, спіральний, завершений.
Його форма нагадує про вічний рух душі до центру, до Самості.
Голос Русалоньки, ув’язнений усередині, — це її внутрішній центр, її справжнє “Я”, яке було втрачено в процесі пошуку любові назовні.
Юнг писав:
«Символ Самості виникає в глибині тіла, як природний процес, що веде до цілісності».
[К. Г. Юнг, «Бог і несвідоме» 6]
Коли голос повертається, Русалонька знову стає цілісною. Її душа з’єднується із тілом, звук із образом. І саме в цей момент принц усвідомлює істину — перед ним та сама дівчина, яка врятувала його. Це момент розпізнавання, коли Его бачить Самість.
Коли медальйон розбивається, чари розсіюються, і до Русалоньки повертається її голос.
Принц упізнає цей голос і розуміє, що саме її він шукав.
Але вже надто пізно — сонце третього дня зайшло.
Русалонька знову перетворюється з людини на морську діву, і відьма забирає її під воду. Его знову опиняється у владі своєї Тіні.
Юнг говорив, що протилежності поєднуються у психіці через “третю силу”. І тут на допомогу Русалоньці приходить її внутрішня чоловіча енергія — Анімус, який у казках зазвичай проявляється в образі коханого, у цьому випадку — принца Еріка.
«Цей образ душі особливо цінний, адже він наділений тими якостями, які в жінках традиційно викорінювалися, і однією з найпоширеніших серед них є агресія.» [К. Пінкола Естес, «Біжуча з вовками. Жіночий архетип у міфах і казках» 7]
Коли ця протилежна природа (Анімус) здорова — як символізує принц у казці — вона любить жінку, у душі якої живе. Саме ця внутрішня сила дає Русалоньці змогу подолати свою Тінь через її символічну смерть.
Розмірковуючи над цією історією, стає очевидним, що Русалонька перебуває у злитті з батьком, є носієм проєкції його Аніми. Її жіноча частина ще не пробуджена; за відсутності матері її жіночність не була ініційована. Ініціація відбувається через стан закоханості — перше пробудження душі.
Диснеївський мультфільм — це ідеалізована, світла версія історії, зі щасливим кінцем. Він показує позитивну трансформацію, де Его переживає стадію інфляції —
«коли щось мале (Его) присвоює собі якості чогось великого (Самості) і внаслідок цього настільки розростається, що виходить за власні межі.»
[Е. Едінгер, «Его і Архетип» 8]
У цій версії, на мій погляд, Его не має можливості перейти до стадії відчуження, де повинно відбутися розділення Его і Самості, які на початку перебувають у первісному злитті.
В оригінальній казці Г. Х. Андерсена фінал трагічний, але водночас більш реалістичний. Саме вона дозволяє прожити цикл насильства, відчуження і відновлення осі Его–Самість.
Важливий аспект — у Андерсена Русалонька не лише втрачала голос,
а й при кожному кроці відчувала біль, ніби ступала по гострих ножах.
Щоб завоювати кохання принца, у неї залишалися лише грація рухів і здатність танцювати невимовно красиво.
Але якщо принц одружиться з іншою, вона повинна буде померти в ніч його весілля.
Вона мовчки терпіла нестерпний біль, не маючи змоги ні скаржитися, ні просити допомоги — адже була позбавлена голосу.
«Розвиток свідомості відбувається циклічно.
Психічний розвиток включає серію інфляційних або героїчних актів. Нестерпне переживання відчуження й розпачу завжди супроводжується насильством — зовнішнім або внутрішнім. У крайніх формах це вбивство або самогубство.
В основі будь-якого насильства лежить переживання відторгнення, надто сильного, щоб його можна було витримати.»
[Е. Едінгер, «Его і Архетип» 8]
Та відчуження — не глухий кут.
Навпаки, воно є необхідною прелюдією до усвідомлення Самості.
«В образі юної доньки морського царя Андерсен утілив живе в природі невгасиме прагнення до набуття свідомості, яке єдино дозволяє здобути безсмертну душу.
Процес набуття душі, тобто становлення свідомості,
тут безпосередньо пов’язаний із болем і стражданням.»
[Х. Дікманн, «Юнгіанський аналіз чарівних казок» 9]
Багато описів духовних переживань починаються із так званої
“темної ночі душі” — як називав це Іоанн Хреститель, або “поразки Его”, за Юнгом. Обидва терміни означають один і той самий психологічний стан — відчуження. Страждання Русалоньки не марні. Кожен її крок — як ніж у серце, і все ж вона продовжує йти.
Так і людина, опинившись у своїй пустелі відчаю, відчуває нестерпний біль, але саме в цей момент, коли Его вичерпує власні ресурси, виникає можливість для чогось більшого — для підтримки з боку архетипічної психіки.
У стані відчуження, якщо воно проживається свідомо, настає зцілення й відновлення. Інфляція та відчуження стають небезпечними лише тоді, коли їх виривають із природного циклу психічного життя, у якому вони є необхідними етапами розвитку.
«Его не може сприймати підтримку Самості, доки не звільниться
від власної інфляційної наповненості.
Це звільнення здійснюється лише через досвід відчуження.» [8]
Русалонька живе у палаці принца, і, як передбачала відьма, кожен її крок приносить біль. Та її танець заворожує всіх навколо.
Одного дня принц каже, що має одружитися з принцесою сусіднього королівства, але насправді його серце належить дівчині, яка врятувала його під час бурі.
Русалонька супроводжує його в подорож і з жахом розуміє, що саме ця принцеса — та сама “дівчина з голосом”, про яку він мріяв. Він вирішує одружитися з нею.
У ніч весілля, сидячи на палубі корабля, Русалонька бачить, як із хвиль з’являються її сестри. Вони приносять ніж, куплений у відьми дорогою ціною: якщо Русалонька вб’є принца, проллє його кров на свої ноги —
вона знову стане морською дівою й проживе свої триста років.
Вона довго вагається з ножем у руках, але зрештою перемагає любов.
Вона кидає ніж у море й із першими променями сонця стрибає за борт.
«Основний принцип аналітичної психології полягає в тому,
що несвідоме ставиться до Его так само,
як Его ставиться до несвідомого.
Якщо Его виявляє такт і доброту до Тіні,
Тінь відповідає тим самим.
Якщо Его милосердне — воно буде помилуване зсередини.» [8]
«Щоб відновити зв’язок із внутрішнім законом,
Его повинно терпляче зносити біль і страждання,
не піддаючись гіркості чи образі.
Така установка винагороджується
відновленням контакту з архетипічною психікою
і її цілющими образами.» [8]
Так і Русалонька наприкінці не розчиняється в морській піні, як передбачала відьма, а перетворюється на дочку повітря, якій дано можливість через триста років добрих вчинків здобути безсмертну душу.
І зрештою вона її набуває —цю найбільшу цінність, яку може отримати людина.
Розмірковуючи над двома такими різними фіналами, я приходжу до думки, що навіть попри трагічність казки Андерсена, вона показує: страждання Его не безглузді. Вони винагороджуються набуттям безсмертної душі — тобто відновленням зв’язку з архетипічною психікою.
Це вже більш зріла позиція — коли частина нашої душі готова витримати біль і пройти крізь нього.
Індивідуація — це не досягнута мета, а живий процес, у якому головне — здатність витримувати власні страждання.
Історія про Русалоньку відкриває перед нами архетипічні мотиви:
злиття з батьком за відсутності матері, служіння “чоловічому світу”,
пробудження Его і поклик Самості.
Казки та міфи показують нам, що ми теж по-різному чуємо цей поклик,
і кожен його період архетипічно визначений. У версії Disney це втілено через пісню — спів душі, що прагне стати частиною світу.
Завершуючи цю роботу, я розумію, що з дитинства мене приваблювало саме це — я, як і Русалонька, чула цей поклик. Поклик душі, який веде нас довгим, звивистим шляхом — через пустелі відчуження й відчаю, через зустрічі з Тінню, через втрати і відкриття. І наприкінці цього шляху —
набуття власної, безсмертної душі.
Це шлях Русалоньки — і водночас шлях кожного, хто наважився слухати себе.
Подумаймо разом:
що для нас означає цей поклик?
Як він звучить у нашому житті?
І чи готові ми пройти свій шлях — щоб одного дня знайти те, що ніколи не вмирає — власну безсмертну душу.
Лютий 2024, Ньюкасл-апон-Тайн, Велика Британія