Я - Пуер, або трансформація архетипу у джерело архетипічної енергії
Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за Базовою програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2024 році. Робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися - Катерини Довженко «Я - Пуер, або трансформація архетипу у джерело архетипічної енергії»
Я - Пуер, або трансформація архетипу у джерело архетипічної енергії
Епіграф
“Пам'ятаю, якось я пішов до бібліотеки Британського музею, щоб прочитати, чим лікують одну легку хворобу, що саме причепилася до мене, - здається, сінну гарячку. Виписавши потрібну книжку, я прочитав там усе, про що хотів дізнатись; а потім машинально почав ліниво гортати сторінки й вивчати всілякі хвороби. Забув уже, як називалась перша, що на неї я наткнувся, - якась жахлива, згуба недуга, - але, ще не перебігши очима й половини «попередніх симптомів», я впевнився, що хворію на неї, і то тяжко.
Кілька хвилин я сидів, заціпенілий з жаху; а потім, уже а байдужістю відчаю, знову почав гортати книжку. Натрапив на черевний тиф, перечитав його симптоми і відкрив, що я хворий і на черевний тиф - певне, вже кілька місяців хворий, сам того не знаючи. Мені стало цікаво, які ж іще хвороби є у мене. Знайшов у книжці хворобу св. Віта і, як і сподівався, виявив, що хворію й на неї; тоді мене по-справжньому зацікавив стан мого здоров'я, я вирішив з'ясувати його до кінця й почав читати всі хвороби підряд, за алфавітом. Прочитав про ангіну - і виявив, що вона в мене тільки починається, а загострення настане через кілька днів. З полегкістю я дізнався, що брайтова хвороба, тобто запалення нирок, у мене в легкій формі, з якою можна прожити багато років. Зате віспа у мене була з тяжкими ускладненнями, а на дифтерит я, видно, слабував від самого народження. Я сумлінно простудіював усі двадцять шість літер алфавіту і з усіх хвороб, описаних у книжці, не знайшов у себе тільки однієї - раку сажотрусів.
Спершу я навіть образився, бо відчув у цьому якусь зневагу. Чому мені не дісталось раку сажотрусів? За віщо така дискримінація? Але трохи перегодя в мені взяли гору скромніші почуття. Я подумав, що в мене є всі інші хвороби, відомі медицині, і вирішив, що негарно бути таким жадюгою. Обійдусь і без того раку сажотрусів. Сухоти, як видно, розвинулись у мене до найтяжчої стадії так, що я й не помітив; а ящур я, мабуть, підхопив десь ще підлітком. Після ящура в довіднику більше не було хвороб, і я зробив висновок, що й у мене більше нічого немає.”
Джером К. Джером, «Троє в човні, не рахуючи собаки».
Тема цієї роботи кристалізувалася зовсім недавно, що наклало на неї певний відтінок стисненості та, можливо, трохи рваної манери викладу. Сподіваюся, у процесі ознайомлення ви пробачите це й поставитесь із розумінням.
У якості епіграфа я обрала цитату з блискучого твору «Троє в човні, не рахуючи собаки», оскільки він надзвичайно точно передає спектр внутрішніх переживань, відкриттів і усвідомлень, які мені довелося прожити. Варто зазначити, що цей шлях розпочався не рік і навіть не два тому, а, мабуть, від самого народження.
Робота побудована таким чином: спочатку ми коротко торкнемося самої ідеї вибору теми, далі звернемось до теорії, а потім прослідкуємо аналітичний розгляд особистого досвіду й того, як досліджуваний архетип проявляється в індивідуальному житті.
Вибір теми дипломної роботи був далеко не простим, адже кількість «клубочків» і їхнє різноманіття були дуже великими, і, як виявилося згодом, усі вони сплітаються в один надзвичайно ємкий узор нашої психіки. Вибір теми був непростим, оскільки кількість можливих сюжетів для дослідження була значною, та всі вони, у підсумку, формували єдиний складний візерунок психіки. Як відомо, не ми вибираємо тему - тема вибирає нас. Ставши перед питанням «що мені справді цікаво?», я звернулася до власної книжкової полиці, де поруч стоять професійна література й казки - фундаментальна частина моєї ідентичності. Погляд вихопив книгу Марії-Луїзи фон Франц «Вічний юнак. Puer aeternus». І, мабуть, із цього моменту почалося складання пазлів моєї особистої терапії, отриманих знань і життєвого досвіду поза психологічним полем.
Цікава деталь: у процесі роботи мене переслідувала дуальність. І тільки зараз я усвідомила, що книга, з якої все почалося, має назву двома мовами.
Спершу я мала намір обрати іншу тему, орієнтовану на дослідження зовнішнього. Але в результаті все розгорнулося значно глибше - у напрямку внутрішнього.
Про пуера говорять рідко (у порівнянні з іншими архетипами), а про пуеллу - ще рідше. На мій погляд, абсолютно незаслужено, адже вони відіграють дуже вагому роль в узорі нашої психіки. Я ризикну (хай це й звучить зухвало) запропонувати розглядати їх у зв’язці, не розділяючи за гендером. Кожен із нас має і пуера, і пуеллу.
Моя уява малює їх у вигляді дзиґи: вони мають спільну «ніжку», що робить їх нестійкими, і зчеплені натягнутими руками, що дозволяє обертатися з шаленою швидкістю. Як відомо, дзиґа стоїть лише в русі; зупиняючись - падає. Так само й енергія юності вбудована в психіку: щоб укорінитися, їй потрібна ще одна «нога», аби здобути стійкість і контроль над швидкістю руху - право керування енергією юності.
Занурюючись у тему, я звернула увагу, що інформації про пуера багато, а про пуеллу - мінімум. З одного боку, це збентежило, з іншого - засмутило. Адже повсюдно пуер - юнак, пуелла - дівчина. Але як дівчина я знаходила в собі значно більше пуеричного. Можливо, причина в тому, що ми вийшли з патріархального суспільства, де жіноча психіка вивчалася менше. Луїза фон Франц зазначає: «Народження дитини може позбавити жінку установки puer aeternus - адже виховання вимагає великого обсягу постійної й іноді нудної роботи». Отже, основним призначенням жінки вважалася родина, і питання ніби знімалося автоматично. Так само й чоловікам не пощастило більше - військова служба символічно «підрізала крила». Сучасність змінила ситуацію - жінки прагнуть жити власним життям, а не похідною роллю. Я планувала спиратися на «Маленького принца», але згодом на передній план вийшли інші казкові фігури, зокрема Пеппі Довгапанчоха - яскрава, але не типова пуелла. Вона, як і Пітер Пен, є прикордонним архетипом. Класичні пуелли - Нора з «Лялькового дому», Лаура зі «Скляного звіринця», героїні Достоєвського - не зухвалі, а вразливі та тендітні.
Хто такі Puer aeternus та Puella aeterna?
Puer aeternus - божественна дитина, народжена в нічних Елевсинських містеріях, вічний юнак і спаситель, бог родючості та юності.
Луїза фон Франц зазначає: «Чоловік-пуер занадто довго зберігає підліткову психологію. Риси, притаманні 17–18-річним, залишаються й у дорослому віці. Часто це пов’язано із сильною залежністю від матері.»
Лінда Шієрз Леонард у «Емоційній жіночій травмі» пише: «Роль вічної дівчини позбавляє жінку незалежності. Вона формує ідентичність на основі чужих проєкцій: фатальна жінка, добра донька, муза, принцеса…»
Таким чином ми бачимо неймовірну картину - зовні пуелла - прекрасне створіння, може прожити «щасливе» життя. Але плата - залежність, незнання себе, відмова від самості. Пуер часто виглядає як мамин синок або невтомний донжуан. Доктор Х. Дж. Байнс називає це «життям на чорновик».
І пуер, і пуелла поглинуті архетипом замість того, щоб черпати з нього силу.
Чому це відбувається?
Розглянемо основні аспекти формування цих патернів. Для пуера - це стосунки з матір’ю. Пуерами зазвичай називають чоловіків, які мають яскраво виражений невротичний материнський комплекс. Юнг описує два типових розлади у чоловіків із вираженим материнським комплексом - гомосексуальність і донжуанство.
У першому випадку гетеросексуальний потяг чоловіка настільки тісно пов’язаний з образом матері, яка залишається єдиним об’єктом його любові, що він не може переживати сексуальні стосунки з іншою жінкою. Інша жінка ставала б суперницею матері, тому сексуальні потреби можуть задовольнятися лише у стосунках із партнером своєї статі. Дуже часто таким чоловікам бракує маскулінності, і вони прагнуть знайти відсутню якість у партнері.
Донжуанство - ще одна типова форма прояву, яку описав Юнг. У цьому випадку пуер шукає в кожній жінці матір - образ ідеальної, всеприймаючої, позбавленої недоліків жінки. Пуер завжди тужить за жінкою-матір’ю, яка відкриє йому свої обійми та задовольнить усі потреби. Таке поводження часто супроводжується жагою романтичного кохання, властивою підліткам.
Для пуелли - це стосунки з батьком. Пуеллами зазвичай називають жінок із вираженим батьківським комплексом, що проявляється в емоційно забарвлених думках, пов’язаних із переживанням фігури батька. Лінда Ш. Леонард у своїй книзі «Емоційна жіноча травма» описує два патерни поведінки, які часто формуються у жінок через порушення стосунків із батьком. Перший - «вічна дівчина» (puella aeterna), другий - «амазонка в панцирі». «Вічна дівчина», або пуелла - це жінка, яка психологічно залишається юною дівчиною, навіть якщо її фізичний вік становить 60–70 років. Вона залишається залежною дочкою, схильною приймати ту ідентичність, яку інші на неї проєктують. Таким чином вона повністю передає іншим свою силу й відповідальність за формування власної ідентичності. Дуже часто вона виходить заміж за ригідно-авторитарного чоловіка і стає втіленням тієї жінки, яку він хоче бачити. Часто вона здається невинною, безпомічною та пасивною й поводиться відповідно. Або ж вона може бунтувати, однак у цьому бунті залишається безпорадною жертвою, переповненою жалем до себе та відчуттям безсилля. У будь-якому разі вона не є господинею власного життя.
За Леонард, «вічна дівчина» реалізується у чотирьох варіантах:
Лялечка-милашка, Скляна дівчина, Донна Хуана та Нікчемна. «Жінка в панцирі амазонки» так само відчужена від свого внутрішнього центру, як і «вічна дівчина». У більшості жінок ці два патерни можуть поєднуватися. Спочатку проявляється «панцир амазонки», проте за ним ховається налякана маленька дівчинка, що то з’являється, то зникає, не маючи змоги затриматися й прив’язатися до людини чи місця. Інші жінки спершу демонструють образ чарівної, поступливої дружини, але згодом стають жорсткими, непоступливими суперницями у сімейних конфліктах. У більшості жінок присутні обидва ці патерни, і час від часу один змінюється іншим.
У класифікації Леонард вони отримали такі умовні назви:
Суперзірка, Покірна дочка обов’язку, Мучениця, Королева-воїтелька.
Усі ці класифікації є умовними, адже психіка ніколи не існує в «чистому» вигляді. І чоловіки, і жінки живуть цей інфантильний період у процесі дорослішання, але не завжди можуть прожити його якісно, навчившись користуватися архетипом як ресурсом. «Вічних дівчат» і «вічних юнаків» об’єднує слабкість та інфантильна установка щодо соціальної та колективної відповідальності. Часто вони переживають відчай через власний внутрішній стан. Їм властиве відчуження від власного внутрішнього ядра, адже вони позбавлені зв’язку з важливими частинами своєї особистості. Юнг вважав, що життя будь-якої людини є справжньою містерією. Однак індивідуальний розвиток, починаючи з раннього дитинства, під впливом родинних переживань, культури та темпераменту, відбувається однобоко: одна частина особистості проявляється зовні, а інша, конфліктна, залишається прихованою. Придушена частина, прагнучи визнання, проникає в ту, що усвідомлюється, впливаючи на поведінку й порушуючи стосунки з іншими. На думку Юнга, завдання особистісного росту - навчитися бачити цінність обох частин особистості та інтегрувати їх так, щоб вони діяли разом на благо людини.
Хочу навести цитату зі статті Джеймса Хіллмана «Рани Пуера і Шрам Одіссея»: «Сучасна психологія багато говорить нам про травмуючих батьків. У всіх є рани, завдані батьками, які самі були поранені. І ми ходимо на терапію, щоб зцілити ці рани. Античні міфи по-різному розповідають про таких батьків. Наприклад, Пелопу вдалося вижити, але він втратив частину плеча. Хіба Пелоп - не той юнак, якому доводиться нести на своїх плечах батьківський комплекс, але водночас він не здатен цього зробити, бо через цей комплекс позбавлений сил?
Інші міфи також описують різні рани: одержима діонісійським шаленством мати Пентея відриває йому голову, а Лікург у безумстві розрубав власного сина.
Одіссей у дитинстві був поранений «батьківським» вепром, коли був зі своїм дідом.
Уразливе місце Ахілла (і Бальдра) стало наслідком дій його матері: вона тримала Ахілла за п’яту, коли занурювала його, щоб зробити невразливим. Частина тіла, якої торкнулася мати, стала його смертельною раною.
Геракл отримав одну зі своїх ран у битві з Батьком і Синами.
Про «зворотну рану», або раненого батька, нам говорять міфи про Енея, який виніс із Трої на своїй спині батька, та про Персея, що випадково убив власного батька диском.
Усі ці міфологічні образи ранених чи ранячих батьків приводять нас до думки, що сам батько і є каліцтвом. Буквально це означає, що батьки відповідальні за наші рани, але метафорично - те, що нас ранить, одночасно й створює нас. Наші рани - це батько й мати нашої долі».
Саме ці роздуми утвердили мене у сприйнятті пуера і пуелли як єдиного цілого, але багатоликого. Усі ми народжені батьківською парою і, незалежно від статі, піддаємося як материнському, так і батьківському комплексам.
Хто може допомогти в лікуванні?
Згідно з ученням К. Г. Юнга, кожне явище має дві сторони - дві протилежності, діалектичне поєднання яких забезпечує існування об’єкта. У статті «Психологічні типи» Джон Бібі говорить, що «аналізуючи приклади снів і фільмів, у яких допоміжні та третинні функції часто символізуються старшою та молодшою фігурою тієї ж статі, що й фігура, ототожнювана з вищою функцією, я дійшов висновку, що допоміжна функція втілюється у стійкій батьківській фігурі (здебільшого батько - для чоловіка і мати - для жінки), а третинні функції - у нестійкій фігурі дитини, що пов’язано з циклами інфляції та дефляції (puer aeternus для чоловіка, puella aeterna для жінки)… Я вважаю, що існують ще чотири функції, які є тінню перших чотирьох. Тінь акцентується у процесі диференціації, що дозволяє першим чотирьом розвиватися і ставати свідомими функціями-відношеннями… Згідно з розробленою мною моделлю типології (Beebe, 2004), певні архетипи є носіями тіні перших чотирьох функцій: Протилежна Особистість (тінь Героя), Сенекс або Відьма (тінь Батька або Матері), Трикстер (тінь Puer або Puella) та Демонічна Особистість (тінь Аніми/Анімуса). Так ця модель організовує основні архетипні комплекси - часткові особистості, що виражають себе через свої індивідуальні функції-відношення». Так ми робимо висновок, що тінню пуера і пуелли є ніхто інший, як Трикстер, тому при виході з поглинання цими патернами активізується їхній тіньовий аспект. Для пуера і пуелли важливо зустрітися зі своєю тінню, познайомитися з нею, перестати її боятися, відмовитися від власної інфантильності та «невинності». Важливо усвідомити, що вони не настільки безпорадні і не настільки унікальні, як думають про себе. І тут на допомогу приходить Трикстер. Карл Кереньї вважав, що Трикстер - це втілений дух безладу.
«Його функцією в архаїчному суспільстві, точніше функцією міфологічних сюжетів, що про нього розповідають, є внесення хаосу в порядок, і тим самим створення цілості, включення в рамки дозволеного досвіду недозволеного», - писав він.
У своїй роботі «Про психологію образу Трикстера» К. Г. Юнг зазначає:
«Трикстер - попередник рятівника, і, подібно до нього, він одночасно Бог, людина і тварина. Він і недолюдина, і надлюдина, бестія й божество, а найголовніша та найбільш помітна його риса - його несвідомість. Тому його і залишають (очевидно, людські) товариші - він опустився нижче рівня їхньої свідомості. Він настільки не усвідомлює себе, що навіть у його тілі немає єдності: його руки б’ються одна з одною. Він відокремлює від себе анус і доручає йому виконання певного завдання. Навіть його стать неясна, незважаючи на явне переважання фалічних якостей: він може перетворитися на жінку і виношувати дітей. Із власного пеніса він створює найрізноманітніші корисні рослини. Це демонструє нам його первісну сутність Творця, адже світ був створений із тіла Бога».
У 1920-х роках американський антрополог Пол Радін вивчав фольклор віннебаго - невеликої етнічної групи індіанців, що говорять мовою сіу. Радін записав цикл із півсотні міфів про ваджункаге (хитреця - він переклав це слово як trickster), які пізніше стали основою книги «Трикстер. Дослідження міфів північноамериканських індіанців» і принесли йому наукову відомість.
Трикстеру не відоме розрізнення добра і зла, він чинить так, як йому хочеться в даний момент. Попри те, що він здатний образитися на героя, якому вдалося його перехитрити, і при нагоді відповість ще жорсткішою витівкою, він ніколи не проявляє ненависті, злоби чи ярості. Ваджункаге часто поводиться дуже дурнувато і потрапляє в елементарні пастки, але водночас йому вдається обманути койота - одного з найхитріших тварин у культурі північноамериканських індіанців, який також часто виконує роль Трикстера.
Сміх із тінню жаху на обличчі - ось реакція, з якою індіанці віннебаго слухали історії про Трикстера. Одна з функцій образу Трикстера за Радіном - вираження протесту. Розповідаючи історії про Трикстера, індіанці могли беззлобно висміяти поведінку вождів та виснажливі звичаї, наприклад необхідність дотримуватися ритуального посту в період статевого дозрівання. Трикстер допомагає пуеру й пуеллі знайти джерело архетипної енергії та привласнити енергію, яка раніше була недоступною. Він зухвало й грайливо перевертає все з ніг на голову, змушує відмовитися від умовностей, правил і установок, омиває хвилею людських почуттів, проживаючи які пуер і пуелла усвідомлюють свою людську природу та пов’язані з нею обмеження. У той же час вони знаходять свою справжню силу, змиваючи ілюзію «божественної клітки» (божественної дитини). Яскравим прикладом Трикстера може слугувати Мерлін. Поведінка Мерліна далека від лицарської моралі. Усупереч традиції битися з противником обличчям до обличчя та вдень, він радить людям короля Артура напасти на ворогів уві сні. Усу,пив чарами короля Пелінора, що бився з Артуром, він дарує перемогу неправому, ще й викрадає його коня. Він створює чарівне ліжко, що зводить з розуму того, хто на нього ляже, та згубне сидіння - одне з крісел Круглого столу, на якому не може всидіти негідний. Зрештою, саме з учинку Мерліна, який важко назвати моральним як за середньовічними мірками, так і за сучасними, починається записана Томасом Мелорі «Смерть Артура». Коли король Утер Пендрагон палав бажанням оволодіти дружиною свого васала, герцогинею Ігрейною, Мерлін чарами надав йому обличчя її чоловіка. Від цього союзу і народився майбутній король Артур. Меріон Вудман у статті «Чарівники, Трикстери і клоуни: прояв маскулінності у залежностях і пристрастях» пише: «На перший погляд його подвійна або навіть багатовимірна натура, а також шахрайські й клоунські риси надають йому якостей Мефістофеля, однак його знання минулого і передбачення майбутнього свідчать про вищий рівень свідомості, ніж у Артура та його лицарів, які справді повністю бездумні та несвідомі. Саме завдяки цій вищій мірі усвідомлення Мерлін, як і Грааль, виступає проекцією свідомості, яка дозволяє виносити на світ людські помилки і злочини».
Процитуємо заключний пасаж із Юнгової статті про Трикстера:
«…Сокровенне зазвичай складається з усе більш священних фігур. Перше, що стоїть за тінню, - це аніма, наділена значними здібностями зачаровувати та оволодівати. Вона часто є досить юною на вигляд, але приховує в собі потужний архетип мудрого старця (мудрець, чарівник, цар тощо).
…Але якщо тінь - образ, найближчий до свідомості і найменш небезпечний, вона також є першою, що проявляється під час аналізу несвідомого. Загрозлива і часто смішна фігура, вона стоїть на самому початку шляху індивідуації, задаючи оманливо легку загадку Сфінкса…
Якщо наприкінці міфу про Трикстера нам натякають на фігуру рятівника, це втішне передвістя означає, що сталася катастрофа, але була усвідомлена. Надія на рятівника народжується тільки з глибин нещастя - іншими словами, визнання і неминуча психічна інтеграція тіні створюють настільки болісну ситуацію, що ніхто, окрім рятівника, не може розв’язати цей вузол долі. У випадку окремої людини проблема, спричинена тінню, вирішується на рівні аніми, тобто через стосунки. В історії колективу, як і в історії індивіда, все залежить від розвитку свідомості. Воно поступово дає визволення від ув’язнення в несвідомому і тому є носієм світла та зцілення». Дивовижно, як багато може змінити неочікуваний учинок. Саме ті химерні візерунки - це і є ті самі несподіванки, які виводять на новий рівень, підсвічують нові ракурси й указують на нові шляхи руху життям у співвідношенні з картою нашого несвідомого. Навчившись орієнтуватися на цій карті, людина може по-іншому поглянути на свій шлях, розширити свідомість, змінити поведінку, перескласти себе і власне бачення світу, не залежне від ригідних установок минулого. Людина поєднує в собі духовне і тваринне - і це незмінно.
Якщо пуер і пуелла стають заручниками світу власної уяви, намагаючись ухопити все, що «правильно зробити», а потім віднести це в світ своїх ідей і фантазій, вони не можуть перетнути нескладну межу і перейти від фантазій до дій. Уникаючи власного болю та недосконалості світу, це стає великою особистою трагедією. І що пізніше це буде усвідомлено, то складніше з цим буде зіткнутися. І тут приходить Трикстер, який виводить пуера і пуеллу в реальний світ, допомагаючи юнакові й дівчині стати дорослим чоловіком і жінкою. Допомагає «відростити ту саму ногу» кожному й перетворитися із дзиґи на дві стійкі фігури, а саму дзиґу інтегрувати в психіку. Або - у той поцілунок, який непомітно ховається в куточку «чарівного насмішкуватого рота… який ніяк не вдавалося впіймати».
Подорож у власну Небувалію…
Не знаю, чи можна буде назвати цю частину практичною, радше - оповідально-аналітичною. І, як підказала мені моя аналітикиня, ініціаційною. Далі я спиратимусь на твір Джеймса М. Баррі «Пітер Пен і Венді», оскільки образ Пітера Пена з самого початку був невід’ємною частиною моєї терапії, а Маленький принц - ситуативно, адже його образ і цитати допомагали точно передати те, що відбувалося всередині.
Протягом чотирьох років разом із моїм аналітиком ми легалізували мою внутрішню Небувалію (острів, на якому жили загублені хлопчики), і кропітко пришивали тінь, як Венді на початку казки. На початку роботи ми виявили, що дитяча частина ніби атрофована і поневолена, і першою задачею було її виростити та зміцнити. Оскільки єдиний шлях до неї пролягав через сни, мрії та любов до казок, я інтуїтивно вибрала образ Пітера Пена. Веселий, життєрадісний, відважний хлопчина, який переміг страшного Капітана Гака і вмів літати. Він здавався вільним, безтурботним і світлим. Здавалося, ніщо не може похитнути його грайливого настрою. Це було саме те, що потрібно на початку - повірити в себе та навчитися «літати». Мене дуже цікавило те, що спочатку я ідентифікувала себе виключно з чоловічими образами. Наче озорство було дозволене тільки юнакам, і тоді персонаж, який мене дратував, - була Венді. Уся така спокійна, ввічлива, турботлива й до нудоти занудна, яка ще й вважала себе мамою для всіх хлопчиків на острові.
Згодом я впізнала в ній себе. Себе - ту, якою я була з оточуючими людьми. І тут було багато спротиву і… страху.
Мій внутрішній Пітер, який здавався чарівним, яскравим, сильним і вільним, був поглинутий страхом, паралізуючим жахом перед майбутнім і невблаганним плином часу. Тут я вперше свідомо зустрілася з тим, що життя має кінець. Відчайдушне небажання прийняти те, що в житті міцно сплетені біль і щастя, радість і горе.
«Стати дорослим» означає це визнати й зрозуміти. А мені потрібно було саме зв’язати той вузол. Що таке бути дорослим - я знала. Але як бути дорослою - ще треба було дізнатися. Адже мій Пітер з’явився, коли мені було трохи за тридцять. У дитинстві я була тим самим «розсудливим дорослим» дитиною, яка мислила й міркувала не за віком. У цьому напрямку пізнання себе мені потрібно було зрозуміти - як саме бути дорослою, а не здаватися нею. «Бути, а не здаватися» - мантра, мабуть, не одного місяця мого життя. Жити життя, а не писати чернетку. Бути собою, а не грати роль, якої чекають від мене тато, мама, партнер, суспільство. Відповідати зовнішнім очікуванням, часто навіть не усвідомлюючи внутрішніх. Прийняти життя в усій його повноті. Це було страшно. Страх сковував не лише тіло, а таке враження, що й дух. Тіло не пробачило ігнорування - яскраво виражена сутулість і неможливість повністю розслабитися навіть під час масажу були моїми постійними супутниками. Сльози - розкіш, нікчемна, як я вважала, говорила собі «не реви, зберись, ганчірко». Будь-який прояв слабкості негайно випалювався знецінюючим сарказмом. Відчуття безпорадності прирівнювалося до смерті.
Зустріч із цим страхом була неминучою, але ми підходили до неї дуже обережно. Іноді, вже майже торкнувшись, ми йшли на умовне коло повторення. У цей період дуже часто наснився сонний параліч. Чорна фігура душила, і було страшно, бо хотілося кликати на допомогу, але крик був беззвучним. Важливий нюанс - у такі моменти я завжди кликала маму. Як би я не намагалася втекти в казковий кокон, весело сміючись і висміюючи, намагаючись сміхом і зовнішньою незворушністю приховати жах і розпач, за вуаллю усмішки сховати гримасу болю та сум’яття - перший крок на «Шлях Героя» був зроблений у момент початку терапії. Шлях непростий, ми продовжуємо «пришивати тінь».
У процесі роботи нам вдалося не просто зберегти, а трансформувати мій казковий острів і наповнити його важливими ресурсами, створити й прожити мій особистий міф.
Венді перестала бути такою «огидною». Після розідентифікації з Пітером відбулася часткова ідентифікація з нею - як із фемінністю, яка була витіснена і пригнічена внутрішньою маскулінністю.
У процесі роботи я подорослішала й тепер чітко розумію, що я не Пуер, а власниця своєї внутрішньої пуеричної енергії.
За кілька днів до завершення роботи мені наснився сон: мене вкусила змія. Було не боляче, навпаки - ніби отруту, яка була в мені, вона забрала своїм укусом.
Я відпустила свого Пітера, але вікно в дитячій завжди буде відчинене…
Список використаної літератури:
1. Марі-Луїза фон Франц. Puer aeternus. Вічний юнак.
2. Карл Ґустав Юнг. Архетип і символ.
3. Карл Ґустав Юнг. Психологічні типи.
4. Карл Ґустав Юнг. Про психологію образу Трикстера.
5. Лінда Шорт Леонард. Поранена жінка.
6. Джеймс Гіллман. Puer Wounds and the Scar of Odysseus.
7. Дж. М. Баррі. Пітер Пен і Венді.
8. Антуан де Сент-Екзюпері. Маленький принц.
9. Джером К. Джером. Троє в човні (не враховуючи собаки).
10.Поль Радін. Трикстер.
11.Мері Вудман. Маги, трикстери та блазні.
12.Карл Кереньї. Есеї з науки про міфологію.
13.Джон Бібі. Психологічні типи.
14.Генрік Ібсен. Ляльковий дім.
15. Теннессі Вільямс. Скляний звіринець.