Психологія, як мистецтво вчитися слухати голос БОГА, що промовляє в людській душі” або роздуми про місце аналізу в душі людини

Ми продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за Базовою програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2024 році. Робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися -  Анни Ортинської «Психологія, як мистецтво вчитися слухати голос БОГА, що промовляє в людській душі” або роздуми про місце аналізу в душі людини»

“Душа є:... перспективою, а не субстанцією, точкою зору на речі, а не самою річчю. Ця перспектива є рефлексивною; вона є модератором подій та створює відмінності між нами та усім, що відбувається. Між нами та подіями, між діячем та дією, це передбачає процес рефлексії. І робота душі має за мету диференціювання, розпізнавання, створення цього серединного підґрунтя.

Джеймс Хіллман, "Переосмислення психології" (1976)

Писати про душу – велика відповідальність, адже кожна людина має свій досвід, свій образ і свою мову душі, а це захоплює й лякає водночас, але я спробую. І почну з основ - етимології слова “психологія”. Не для того, щоб пояснити термін, а щоб знову відчути, про що йдеться. Слово “психологія” з’явилось задовго до науки і, можливо, саме там заховано те, що так легко губиться в сучасності.

➔ 0000 рр - в біблійному вжитку означало "душу, як місце розміщення почуттів та бажань".

➔ 1650 рр - перше використання у значенні “наука про душу”

➔ Середина XVII століття - як знання про душу або дух, що оживляє, життя, невидимий принцип або сутність, який наповнює та керує фізичним тілом; розум, як місце розміщення думок. Є згадки про те, що ці походження відносяться до праслов'янського кореня bhes - дихати, вдихати.

➔ 1748 рр - наука або вивчення феноменів розуму^[1].

➔ Сучасне розуміння поведінкових наук виникло лише в кінці 19 сторіччя.

Дивовижно, як протягом сторіч слово “психологія” вживається у різних культурах зі схожим глибинним значенням і, як раптом почало використовуватись лише в одному із його аспектів. Мені близька інтерпретація, що психологія - голос душі, що включає всі компоненти: психе, як душу, розум, дух, життя та невидимий принцип єдності, що займає та направляє фізичне тіло.

Етимологія задає певну рамку, але за сенсами, я звертаюсь до Юнга. Він говорить про душу так, ніби торкається безмежного. І водночас визнає, як легко перетворити душу на “мертву систему”, якщо дивитися на неї лише як на об’єкт знання. “Якщо людська душа існує, вона повинна бути неймовірно складною та різноманітною... Я можу лише з подивом та захопленням споглядати глибини та висоти нашої психічної природи. Її непростірний^[2] всесвіт приховує неосяжну кількість образів, які накопичилися протягом мільйонів років живого розвитку та були закуті в тіло. Моя свідомість схожа на око, що проникає у найвіддаленіші простори, проте саме психічне не-я наповнює їх непростірним образами. І ці образи не бліді тіні, а надзвичайно потужні психічні фактори. Я б хотів порівняти цей образ із образом зоряного неба вночі, адже єдиний еквівалент всесвіту всередині - це всесвіт навколо; і так само, як я намагаюсь осягнути світ зсередини свого тіла, я охоплюю той світ зсередини душі." ( Юнг, К. Г. Архетипи та колективне безсвідоме.)^[3]

Проте Юнг прийшов до такого висновку не одразу, спершу йому довелось визнати свої обмеження - про це він пише “Я все ще помилково працював під впливом духу цього часу і мислив про людську душу інакше. Я багато думав і говорив про душу. Я знав багато розумних назв для неї, я судив її та перетворив на науковий об'єкт. Я не враховував, що моя душа не може бути об'єктом мого судження та знань; Насправді моє судження та знання є об'єктами моєї душі. Тому дух глибин змусив мене говорити з моєю душею, викликати її, як живу та самостійну істоту. Я повинен був усвідомити, що я втратив свою душу... Мені довелося прийняти, що те, що я раніше називав своєю душею, зовсім нею не було, а було лише мертвою системою.” (Юнг, К. Г. Спогади, сновидіння, роздуми.)^[4]. В іншій роботі Карл Юнг розмірковує: “Виглядає так, ніби свідомість ґрунтується на самодостатній та уявній основі - внутрішньому місці, глибинній персоні, або постійній присутності, яка незмінно існує навіть коли усі наші суб'єктивність, его та свідомість заходять в затемнення (go into eclipse). Душа з’являється, як фактор, незалежний від подій, якими ми охоплені. Хоча я не можу порівняти душу ні з чим іншим, я також ніколи не зможу осягнути її саму, окремо від інших речей, можливо, тому що вона схожа на відображення у плинному дзеркалі, або місяць, що лише віддзеркалює чуже світло. Проте саме ця особлива та парадоксальна проміжна змінна дає відчуття наявності або буття душі. Незалежно від того, наскільки невловимою та невизначеною вона є, душа має найвище значення в ієрархії людських цінностей, часто ототожнюючись з принципом життя, а іноді навіть з божественністю.”^[5] (Jung, C. G.Psychological Types.)

Міф Про Психею та Купідона

Коли мова заходить про душу, теорії стає замало. Душу неможливо осмислити поняттями, вона говорить образами. Саме тому далі з’являється міф – як форма знання, яка не пояснює, а дає досвід.

У грецькій міфології Психе відігравала роль богині душі. Вона була уособленням дихання та життєвої енергії. У римській міфології Психе перекладається як "Аніма". Згідно з грецьким міфом, Психея найкрасивіша з трьох дочок у Короля та Королеви. Її краса така що люди моляться ій, а не Афродіті. Це дратує Афродіту і та наказує синові, Купідонові помститися Психе та вразити іі стрілою, щоб покохала якесь чудовисько. Коли Купідон бачить Психею він випадково вражає стрілою себе і вони закохуються. Психея живе у палаці з Купідоном, але зустрічається з коханим лише вночі і не знає, хто він насправді. Психея починає сумувати за родиною та сестрами. Купідон дозволяє привести сестер у гості. Сестри, побачивши велич та багатство, у яких живе Психея, відчули ще більшу заздрість і вирішили спокусити сестру побачити, ким насправді є її коханий. Коли

Купідон засинає, Психея піддається спокусі і виконує задум сестер - витягує кинджал та лампу, сховані в кімнаті, щоб побачити та вбити чудовисько, яким був коханий на думку сестер. Світло лампи відкриває перед нею найпрекраснішу істоту, яку вона коли-небудь бачила - самого Купідона. Психея настільки здивована, що випадково ранить себе стрілою, що знаходиться у відкритому колчані Купідона. Охоплена лихоманкою, проливає гарячу олію з лампи на коханого - Купідон тікає, залишивши її саму. Психея починає блукати землею в пошуках втраченої любові та змушена проходити випробування Афродіти, розсердженої зрадою сина.

Випробування Психеї:

1. Перше випробування - Психея має навести лад в храмі Церери, богині родючості та плодоріддя і перебрати зерно в храмі Афродіти. В цій частині міфу Психею супроводжують служниці Афродіти - турбота та смуток. Роботу допомагає зробити мураха, а нагорода, що отримує Психея за це завдання - шматок хліба.

2. Друге випробування - Психеї потрібно перейти річку й добути золоте руно від великих злісних чудовиськ, які пасуться на іншому боці й належать Геліосу, богові сонця. Символи на даному етапі: очерет, музика.

3. На третє випробування Психея має дістати темну воду із забороненого джерела на найвищій скелі.

4. Останнє, четверте завдання - спуститись у підземний світ і дістати звідти скриню Персефони. Персефона передала дівчині шкатулку і наказала не відкривати її. По дорозі назад Психеї зустрілося багато людей, що молять про допомогу. Психея повинна виконати завдання, ігноруючи співчуття страждаючих. Психея не відкриває шкатулку - в цей самий момент її охоплює смертельний сон. Довго лежить Психея між світом живих і мертвих, аж поки Купідон не знаходить кохану, пробуджує та одружується з нею. Щоб укласти шлюб за усіма божественними законами, Зевс дарує Психеї безсмерття. У Психеї та Купідона народжується дитина, яку назвали Насолода.

Етапи роботи душі, які можна виділити, базуючись на міфі:

1. Сепарація та Ініціація (психея починає жити з Купідоном і сепарується від сімʼї) – задача етапу початок життя в іншій якості, чергова сходинка саморозвитку і самопізнання та початок відділення від попереднього досвіду.

2. Порушення довіри, зрада (зарада сестер Психеі) – основна задача - відновлення довіри до себе і світу.

3. Дезінтеграція (Психея наводить порядок в замку Церери) - етап впорядкування думок, почуттів і переживань, обробка дитячих спогадів, травм, осмислення досвіду, спроби зрозуміти себе краще і знайти гармонію у своєму внутрішньому світі. Почуття турботи та смутку.

4. Робота з тінню та іі інтеграція (Психея має дістати золоте руно) - процес взаємодії з тіньовими аспектами, які можуть бути прихованими або витісненими. Пошук золота тіні.

5. Робота зі страхами (Психея проходить третє випробування і має дістати темну воду із забороненого джерела) - зустріч зі своїми страхами та емоціями, щоб інтегрувати їх, як свою силу.

6. Смерть, трансформація (Психея спускається в царство Персефони) - процес перетворення і змін, відмова від старої ідентичності та перехід до нового життя.

7. Інтеграція, Індивідуація (священний шлюб Психеі та Купідона) - інтеграція усіх попередніх аспектів душі, почуття насолоди та цілісності.

Міф про Психею не з’являється в терапії як наратив. Він з’являється як напрям.Те, що в міфі описане як послідовність випробувань, у терапевтичному процесі проживається як фрагменти досвіду, що не завжди мають порядок, але завжди мають вектор.

В наступній частині роботи я осмислюю терапевтичний процес через цей міф, етапи роботи душі, образи, які цей процес супроводжують на прикладі випадків своїх клієнтів, не забуваючи про те, що за словами Юнга “Душа - це частина таємниці життя, і, як будь-який організм, вона має свою власну особливу структуру та форму. Питання про «походження» цієї психічної структури та її елементів, тобто архетипів, є метафізичним і тому не може отримати відповіді. Структура - це щось дане, передумова, яку в кожному випадку ми знаходимо як вже присутню. Це мати, матриця, тобто форма, в яку вливається весь досвід”. (К. Юнг “Душа, Міф та Шість Архетипів”).

Міф не є шаблоном, який можна просто накласти на людину. Але він дивним чином відгукується у живих історіях клієнтів. У терапевтичному процесі я знову і знову бачу ті самі мотиви, ті самі випробування, той самий рух до центру – кожного разу в унікальній формі.

Далі декілька історій з практики. Я залишаю в них лише те, що мені здалось має значення в контексті душі. Імена і деталі змінені для збереження конфіденційності клієнтів, образи – справжні.

Віньєтка 1. Афіна або Психея в храмі Церери. Дезінтеграція і впорядкування

Робота з клієнткою розпочалася навесні 2022 року й триває майже два роки на момент написання роботи у регулярному онлайн-форматі. Перший запит «як навчитися любити свою матір». Уже тоді виникло відчуття пошуку досвіду, який, імовірно, ніколи не був прожитий, лише уявлявся можливим.

На сесіях клієнтка спокійна, приємна, врівноважена. Водночас її внутрішні переживання наповнені постійними порівняннями себе з іншими, де вона майже завжди «гірша». Сильна тривога стосується материнства, у фінансовій темі звучить жорстка внутрішня заборона на достаток і неможливість дозволити собі більше, ніж мінімум.

На початку терапії спостерігалася значна тілесна дисоціація, труднощі з символізацією, буквальне сприйняття снів і слабка диференціація почуттів. Контакт із внутрішнім був крихким.

Афіна молодша дитина в родині, з великою різницею у віці зі старшим братом. У сім’ї у неї завжди було особливе місце - ії роль була умовляти тата, щоб він не пив, вибачатись перед братом, що тато б’є його, а не її. У перші місяці терапії про батька говорила стримано, узагальненими, майже формальными фразами: що він любив ії більше за всіх і що з ним в стосунках «все було нормально».

Материнська фігура поєднувала декларовану любов і систематичне порушення кордонів. Контроль, приниження, знецінення, втручання в особисте життя були частиною щоденного досвіду клієнтки. Відносини зі старшим братом описувалися як напружені та болісні. Водночас вона говорила про прихильність до нього.

Розлучення батьків через 20 років після татової зради стало важким моментом для Афіни. Приблизно в цей період, у віці десяти років клієнтка на тривалий час залишилася без дорослого піклування - мама переїхала в село до бабусі, а тато і старший брат жили окремо. Вона описує цей період стримано, без емоцій, ніби перелічує факти: школа, побут, ночівлі на самоті.

Пізніше вона жила в домі матері з чоловіком, який пив і застосовував насильство. Вона згадує окремі сцени і жах, який тоді відчувала. Найсильніше переживання того часу – страх залишитися самій, якщо з мамою щось станеться. Коли згадує матір, відчувається суміш огиди, сорому і провини.

На одній із сесій Афіна принесла тему огиди до літніх людей. Вона говорила про сильне роздратування і водночас сором за ці почуття, бо об’єктивної причини не розуміла.

На запитання про асоціації вона відповіла коротко: запах і смерть. Далі з’явився спогад з раннього підліткового віку, коли вона доглядала за важкохворою літньою жінкою-сусідкою. Щоденне прибирання, різкі запахи, нудота, яку доводилося стримувати. Під час її розповіді я ловила себе на бажанні затамувати подих, закрити чимось ніс. Жінка померла, і клієнтка першою її знайшла, коли в черговий раз прийшла виконувати свої обов'язки. Цей факт був сказаний спокійно, але після нього надовго запанувала тиша.

Сепаруватись від материнської фігури Афіна змогла вже в дорослому віці. Контакт зберігався на відстані, поки важка хвороба матері знову не втягнула її в близьку взаємодію. Вона взяла на себе організацію і фінансування лікування.

Сни в роботі довго не зявлялись. Один із перших був про те, як вона зустріла чоловіка з минулого, який говорив, що вона красива і впорається, а вона посміхалась. Сон злякав її. Вона переживала це як порушення своєї вірності. У цей самий період людина зі сну несподівано з’явилась у реальності з пропозицією допомоги. Вона категорично відмовилась від контакту.

Я часто відчувала її як маленьку дівчинку. До цього образу вона могла наблизитися лише опосередковано – через стосунки з власною дитиною. Поступово ставало помітно, як порушення кордонів, знайоме з дитинства, відтворюється вже у її материнстві. Ми говорили про простір, правила, ясність. Зміни швидко дали результат: поведінка дитини стабілізувалася, у стосунках з матір’ю стало менше напруги.

Її душа звучала тихо та повільно - через порядок, через повторювані дії. Як у першому випробуванні Психеї – вона перебирала зерно в храмі власної душі. Не намагалась щось змінити чи вирішити стосунки, а важливо було диферинціювати. Тривога та смуток про щось назавжди втрачене постійно супроводжували нашу роботу.

Вона перебирала спогади, відокремлювала одне від одного, диференціювала почуття, поступово відбудовувала зв’язки з теперішнім. Мені доводилось багато пояснювати та допомагати з символізацією. Це нагадувало генеральне прибирання у старому, захаращеному будинку.

Образ прибирання став важливим в нашій роботі – на одній із сесій клієнтка детально описувала процес прибирання. Під час роботи вона слухає лекції або музику, рухається повільно й зосереджено. Їй важливо, щоб простір ставав чистим і впорядкованим, у цих моментах з’являється відчуття спокою і натхнення. Для мене це виглядало як глибока внутрішня потреба її психіки - очищати, заглядати у приховані кути, відмивати накопичене, наводити лад і повертати речам своє місце. Наче через турботу про простір вона обережно торкалася власної душі, створюючи можливість для дому всередині.

З часом Афіна почала чути себе: навчилася розрізняти почуття, бачити зв’язки, дозволила собі не ідеалізувати. Важливим стало усвідомлення ранньої зради з боку батьків і тієї надмірної відповідальності, яку вона несла в дитинстві.

У роботі я чую голос її душі як тиху, наполегливу любов до життя. Він ще крихкий, проявляється у прагненні бачити красу. Вона фотографує будинки, квіти, вулиці. Купує собі квіти щотижня. Ходить у музеї й парки. З’являються прості ритуали турботи про себе. Це виглядає як потреба іі душі компенсувати довгу відсутність краси та порядку в ії житті.

Як пише Томас Мур, піклування про душу - це "застосування поезії до повсякденності", що повертає уяву у ті сфери нашого життя, які були позбавлені її, а також переосмислення речей, суть яких, на нашу думку, ми вже розуміємо.”

Наш процес роботи схожий на перегляд старих фотоальбомів, які вона обережно, повільно дістає із старих, припавших пилом, сундуків. Іі внутрішні мурахи невпинно працюють. В цей період багато розмірковую про образ la loba в контексті даної роботи (Кларисси П. Естес “Та, що біжить з вовками): “ Єдина робота La Loba – збирати кістки. Вона збирає та зберігає головним чином те, чому загрожує небезпека стати втраченим для світу. Її печера набита кістками всіляких пустельних тварин: оленів, гримучих змій, ворон. Але спеціалізується вона на вовках. Вона лазить, повзає, шастає по горах сухих руслах річок у пошуках вовчих кісток, а коли збере весь скелет, коли остання кісточка встане на місце і перед нею ляже прекрасна біла скульптура звіра, вона сідає біля вогню і думає про те, яку пісню заспівати. Так що пам'ятайте: якщо ви опинилися в пустелі, коли сонце хилиться до заходу, збилися зі шляху і, звичайно, втомилися, то вам пощастило, тому що ви можете сподобатися La Loba, і тоді вона покаже вам дещо, що стосується душі.”

Віньєтка 2.Роман. Втрата і Пошук сенсу

Рік тому відбулася перша онлайн-зустріч з Романом. Він прийшов у відпустку з війни і хотів попрацювати перед наступною ротацією. Ми зустрічалися тричі на тиждень, протягом кількох місяців. На першій зустрічі він сказав: «Я не знаю, як це – нормально жити після війни». З усього сказаного я почула лише: як жити.

Про війну він говорив уривками, називав. Значно частіше повертався до життя до – дитинства, дому, якого більше не існує в тому вигляді, в якому він залишався в пам’яті. Він казав, що не може повернутися до нормального життя, бо всередині – випалена пустеля, де не може нічого відчуватися. Роман намагався згадати, яким був раніше. Що в ньому змінилося. Але щоразу впирався в одне й те саме: неможливість уявити життя після того, що довелося побачити і пережити.

У роботі з’явився образ дому. Він говорив про теперішнє житло, згадував, як колись було важливо, щоб усе було красивим, як він обирав світлі меблі і як після окопів це втратило сенс. Він часто повертався до образу батьківського дому, до мрії знову опинитися в обіймах батьків. Я чула в цьому не лише ностальгію, а потребу зібрати розкидані уламки душі й прибрати дім всередині.

На одній із зустрічей він почав мріяти про власний будинок після війни. Десь у тихому місці, де сам вирощуватиме їжу, можливо заведе собаку. Дім, як місце для відпочинку його душі. Турбота про простір, як спосіб утримувати життя. Мене дивувало, як душа знаходить цілющі образи на попелищі реальності.

Романговорив про страх, що його ніхто не чекатиме. Що складно знайти людину з мирного життя, яка зможе прийняти його на рівних. «Іноді я почуваюся дитиною-велетнем. Не знаю, як повернутися і нічого не зруйнувати». Його досвід не вміщався ні в тілі, ні в просторі. Це відчувалося і в нашій роботі – я не могла завершувати сесії вчасно. У контрпереносі з’являлися незграбність, агресія і страх зруйнувати щось дуже цінне. Наче поруч був підліток, який не знає, куди себе діти.

Клієнт багато символізує, так легше переробляти досвід. На одній із сесій запитує, чи публікую я клієнтські історії, і пропонує створити художній текст на основі його. Я намагалася це осмислити – як запит душі про продовження життя. За умов, коли реальне фізичне життя може обірватись в будь-яку секунду так важливо за щось утримуватись, жити хоча б в думках, в історіях. Ромі важливо, щоб я його чекала, я його рятівний круг – саме за цим він прийшов, бо найбільший страх, що не зможе повернутись з війни навіть коли вона закінчиться і він виживе.

За три місяці він знову повернувся на фронт. Нажаль, трьох місяців занадто мало, щоб врятувати душу.

Досвід Роми можна було відчути як стан стан душі після втрати. Образ, який постійно мені приходив в роботі – випалена пустеля. В якій ні жарко, ні холодно і немає нічого, окрім оазису - фантазії про життя. Ця пустеля була не лише його метафорою – це було внутрішнє місце, у якому Психея блукає, шукаючи можливість любові й не знаючи, чи вона ще можлива. Він не міг повернутися до того, що називають “нормальним життям”, бо сама ідея нормальності залишилася по той бік смерті. Як і в міфі, дороги назад не існувало, рух був можливий лише вперед, крізь невідоме.

Я трималась за образ пустелі та ідею Юнга, що можливо, це та сама пустеля, в якій він і зустрінеться зі своєю душею. “Усе, що настає, уже було в образах: щоб знайти свою душу, давні люди уходили в пустелю. Вони жили своїми символами, адже світ для них ще не став реальним. Так вони заходили у самотність, щоб навчити нас, що місце душі - безлюдна пустеля. Там вони знаходили плоди пустелі - чудові квіти душі. (К.Г. Юнг “Спогади, сновидіння, роздуми” )

Віньєтка 3. Стефан. Повернення зору. Початок індивідуації

На момент написання цієї роботи ми працюємо в аналізі сім місяців, двічі на тиждень онлайн. Стефан прийшов із діагнозами - СДВГ і депресія. Його запит був: що зробити, щоб почуватися краще. У нього був рецепт на антидепресанти, але він хотів спробувати впоратися без ліків.

На першій зустрічі переді мною сидів молодий хлопець, виглядав років на 20, відчувався, як підліток. Мене здивувало, наскільки багато він встиг розповісти за першї декілька зустрічей і з якою механічністю описував своє життя, наче стенографував на друкарській машинці.

Про родину говорив уривками і щоразу зупинявся, коли слова підходили до чогось занадто близько. Про матір говорив із холодом і відразою. З підліткового віку вони не спілкувалися. Про батька говорив більше і з агресією. Батьки розлучились, коли йому було сім. Підлітком він переїхав жити до батька, почав рано працювати і обрав освіту не з власного бажання.

У 6 років у Стефана помирає бабуся, яку він дуже любив. У спогадах вона залишилася ніжною і уважною. Він згадав новорічний подарунок, про який знала лише вона і який здавався надто дорогим, але все ж з’явився під ялинкою. Того року він уперше зрозумів, що дива не існує, і водночас це був найтепліший спогад його дитинства. За кілька днів до її смерті йому сказали, що бабуся погано почувається і з нею не можна побачитися. Потім він бачив, як з дому виносили труну. Йому нічого не пояснили. Він не розумів, що відбувається, лише відчував, що щось пішло не так. Пізніше сказали, що бабуся померла. Цей момент він називав початком усього найважчого в його житті..

Майже одразу після цього його батьки розлучилися і приблизно в цей самий період клієнта віддають до школи-інтернату. Дорослі зникали з його життя без пояснень, зв’язки руйнувалися.

Був період, коли він жив між домами і пам’ятав, що йому було добре поруч з іншою жінкою батька, там було тепло і спокійно. Але й це швидко закінчилося.

Дитинство він описував як важке і самотнє. Говорив про матір, яка приводила різних чоловіків щоночі, забувала про його день народження і не хвилювалася, що вдома не було що їсти. Про молодшого брата майже не згадував, лише зазначив, що близькості між ними ніколи не було.

З теплом він згадував лише двох дорослих зі свого дитинства – бабусю і дідуся. Дідусь постійно щось розбирав і збирав, і хлопчику подобалося дивитися, як у його руках речі починали працювати. Він казав, що це було схоже на магію.

Я слухала його і весь час відчувала, як між уривками фактів проступає тиша чогось непроговореного і неприйнятого, того, що колись не було назване словами, але залишилося в тілі й пам’яті.

Його історія не складалась в одне ціле, події перескакували одна через одну, минуле не мало дат, дитинство було десь далеко і водночас поруч. Коли я запитувала про асоціації, щось змінювалося, ніби в темній кімнаті хтось вмикав світло. З’являлися образи, прості й ясні.

Я запропонувала малювати і писати. Він сприйняв це відповідально і робив регулярно. Перший малюнок був про нього самого. Напружена фігура в тісному просторі. Він сказав, що голова ніби тріскається, а думки тиснуть зсередини. Другий з’явився після розмов про дитинство. Темний простір і людина в ньому. Він сказав, що це він, коли зайшов у кімнату свого минулого, де було холодно і самотньо. Третій образ прийшов, коли ми говорили про батьків. Це був острів серед океану, вулкан у центрі, сітка навколо і потяг, що їде по колу і не зупиняється. Океан був небезпечний, сітка відділяла добрі думки від важких, а потяг рухався далі.

Через кілька тижнів після початку роботи у нього з’явилися сили, і він почав дихати вільніше. Перші п’ять місяців переглядав своє життя, повертався до спогадів і з’єднував різні частини досвіду. Його турбувало питання сенсів - він не знав, для чого живе, але говорив, що хоче щось створювати власноруч. Через пару сесій він розповів про дім, який завжди уявляв, і про себе в ньому. Згодом сформуіві, що життя – це ріка, а сенс у тому, щоб плисти і дивитися навколо. У Стефана поступово зменшилась тривожність, виникло бажання виходити на вулицю та фотографувати те, що подобається. Зустрічі останніх двох місяців були для нього ресурсними.

Одну із сесій почав фразою “Я купив рослинку”. Він замінив робочий стіл, і там стало більше простору для письма і малювання. Усередині теж стало більше місця. Разом із дружиною він обрав маленьке деревце на робочий стіл і згодом дізнався, що це мірта - символізує любов, щасливий шлюб, довголіття та гармонію. Це відображало його внутрішній процес - як у нього зʼявилось більше внутрішнього місця, яке почав наповнювати творчістю та життям. Він нагородив себе міртою за свої зусилля і шлях, придбав дерево, як символ життя. В момент розповіді цієї історії в його окулярах я побачила віддзеркалення вогників – відображення від планшету, на якому вмикає відео вогню в каміні під час наших сесій.

Ми активно працювали з його дитячою частиною. Наша работа з самого початку була творчою та символічною, з використанням проективних методик та активної уяви в комбінації із КПТ техніками між сесіями. Використовуємо додаток для для дорослих з синдромом дефіциту уваги .

Звернула увагу, наскільки сильно саме з цим клієнтом я довіряю своїй інтуїції та образам, що приходять мені під час зустрічей з ним. Кожна сесія відчувається, як щира та справжня, без масок, проживається в моменті.

Перенос в роботі відчуваю, як комплекс хорошої мами, Стефан біжить на кожну зустріч, як до мами - ділитися своїми досягненнями, малюнками, історіями, життям. Мені хочеться звертатись до нього за іменем - постійно підкреслювати - я тебе бачу..

-Як ти себе почуваєш, коли клієнти досягають своїх цілей? - запитав Стефан.

Запитання свідчило про потребу отримати визнання, нагороду, символічний вінок переможця від мене, як від хорошої мами. Я відчула величезну материнську гордість і здивування силі та потужності його душі. Динаміка цієї роботи швидка, він рухається, наче психіка ще пластична, дитяча. В цей самий час його душа робить неймовірну роботу по сортуванню, диференціаціі, відновленню системи координат, дезінтеграції та інтеграції - це проявляється і буквально - у нього з'явилося хобі складати клавіатури, з більш ніж 150 деталей.

На одній з останніх зустрічей Стефан поділився, що відчуває, що це лише початок довгої подорожі.

Голос душі. Образи та Символи

Юнг говорив, що душа не пояснює себе прямо. Вона приходить натяком, образом, сновидінням, синхронією, міфом, архетипом. Її мова не схожа на мову розуму, бо вона говорить не для того, щоб ми “зрозуміли”, а щоб ми наблизилися, витримали, увійшли в контакт і дали в собі місце невідомому. "Слово або образ є символічним, коли воно означає більше, ніж його очевидний зміст"; символ є рушійною силою у невідоме. Правда цього символу перевищує здатність розуму зрозуміти, і доти, доки символ несе незрозумілу таємницю, він вважається живим, "вагітним змістом". У цьому стані потужної енергії символ продовжує активувати розум, змушуючи його розтягнутися за межі свідомого розуміння. Зображення та текст, які є аутентично символічними, мають вплив на вихід за межі нашої свідомості, проникаючи у підсвідоме та активуючи його без нашої волі. Тоді ми "в" символічному полі, розташованому в місці, що ніколи не буде повністю зрозумілим, незважаючи на наше бажання "розуміти". ("Людина та її символи" К.Г Юнг)

Нижче я опишу декілька образів, які часто зʼявляються в контексті роботи душі в терапії, спиратимуся на “Динаміку символів” Верени Каст.

Архетип Самості та індивідуація є одним із центральних сюжетів руху душі. Індивідуація, за Юнгом, є “процесом відносин”, бо “відносини з Самістю одночасно є стосунками з людьми та встановленим звʼязком із собою”. Людина, яка йде цим шляхом, постійно відчуває напруження між тим, що переживається у символах, тобто тим, що відчувається як внутрішня задача, і тим, яке вона має положення у світі. При цьому переживання світу знову і знову змінює наше бачення символів та їх формування. Стосунки з іншими і індивідуація не розʼєднуються. Вони переплетені. Саме тому в терапію часто приходять із запитом про стосунки, але насправді приходять за індивідуацією.

Юнг описує типові етапи цього процесу. Спочатку виникає необхідність інтегрувати “тінь”. Під час цього проявляються труднощі з “персоною”, тобто образом себе, який ми демонструємо світу. Далі постає завдання інтегрувати аніму й анімус. Конфронтація з тінню, персоною, анімою і анімусом стає не просто “роботою над собою”, а способом звільнення від внутрішнього розпаду і повернення до ціліснішого життя.

Процес індивідуації, який відповідає динамічному аспекту архетипу Самості, часто символічно з’являється як зростання, передусім у вигляді дерева. Дерево здається одним із найточніших носіїв цього сенсу. Воно стоїть у світі прямо, як і людина, але при цьому вкорінене глибше за нас, хоча і ми пам’ятаємо про свої “коріння”. Воно росте вгору, прямує, утримується, протистоїть, прагне до світла, і ми робимо те саме. Воно розкриває крону, приносить плоди, поширює життя, його крона є і дахом, і захистом, і притулком. Дерево з’єднане з землею і водою, але водночас тягнеться в небо. Воно стоїть між “верхом” і “низом”, так само як стоїть людина. В образі “світового дерева”, яке часто є також “деревом життя”, наприклад у світовій осі Іггдрасиль, символізується як Всесвіт, оновлення, циклічна трансформація, тривалість і вічне життя. Дерево може відображати різні аспекти індивідуації, від образу себе і зв’язку з материнським архетипом до відділення его та визначення свого місця в колективному життєвому процесі.

Іншим образом, який може з'являтися в аналітичній роботі - це мандала, символ коду душі в аналізі. Верена Каст пише, що “мандала” у санскриті означає “круг”. Це слово стало загальним поняттям у релігієзнавстві та психології, і в психології мандала стала символом цілісності. В індо-тибетських культурах мандалою вважають квадрат, вписаний в один або декілька концентричних кругів. Юнг писав про мандалу, що її символіка включає будь-які “концентрично впорядковані фігури, циклічний рух навколо центру по колу або по квадрату, а також всі радіально-симетричні та кулясті фігури”. Кругові форми мають особливий статус, бо переживаються як завершеність і цілісність.

З власного досвіду я бачу, що мандали часто з’являються при сильній внутрішній тривожності. Під час малювання переживається просте і водночас фундаментальне: поряд із хаосом існує центр, до якого можна знову й знову повертатися; існує порядок, існує можливість зібратися. Якщо звернутися до того, що стоїть за зображеннями мандал, то в будь-якій з них виражається те, що індивід бере участь у світовому житті ("космосі").

У процесі індивідуації також часто переживається і зображується архетиповий мотив “божественної дитини”, нерідко у зв’язку з мандалою. У такому випадку “дитина” знаходиться в центрі мандали, або виростає з дерева, із золотого яйця, або з чашечки квітки. Юнг вважав, що мотив дитини передує фігурі, яка виникає внаслідок синтезу свідомих і несвідомих елементів особистості. У цьому мотиві міститься вказівка на те, що в певний момент формується вісь “его-Самість”, а індивідуальне життя починає переплітатися з надособистісним. Саме тому Юнг розумів мотив дитини як тему “цілителя”. За його словами, під впливом констеляції архетипу Самості при малюванні мандал когерентність его-комплексу може спонтанно відновлюватися. Такі символи зазвичай народжуються в аналітичних відносинах, і тому складно точно відокремити, що в цьому є результатом стосунку, а що є саморегуляцією психіки аналітика.

Ще один ключовий образ у роботі душі, який повертається з разючою сталістю – це дім. Дім, як дзеркало душі. У своїх автобіографічних спогадах Юнг описує сон: він потрапляє в будинок з багатьма кімнатами і різними поверхами, кожен з яких відповідає різним епохам людської історії:

“Я був у двоповерховому будинку. Це "мій будинок". Я опинився на верхньому поверсі, де була зала, обставлена чудовими старовинними меблями у стилі рококо… Але потім мені спало на думку, що я не знаю, як виглядає нижній поверх… Спустившись по сходах, я опинився на першому поверсі… приблизно п'ятнадцятим або шістнадцятим сторіччям… Я натрапив на важкі двері… камʼяні сходи… в підвал… з римських часів… кам'яні плити… кільце… вузькі кам'яні сходинки… низька печера… товстий пил… кістки та розбитий посуд… два людські черепи…”

Це не просто відомий сон Юнга - це мапа, в якій поєднуються колективна еволюція і індивідуальна психіка. Верхній поверх відображає обличчя, яке ми показуємо світу. Нижні рівні містять ідеї, які ми успадковуємо від предків і культури. Підвал, сховище і печера зберігають більш примітивні стани буття, несвідомі прагнення, мрії і бажання, тваринну емоційність, про яку ми маємо мало усвідомлення і ще менше контролю.

Символи в аналізі не можна зводити до визначень – вони дають напрям, тримають напругу між тим, що ми знаємо, і тим, що лише з'являється. Вони роблять можливим той рух, у якому душа знаходить свій центр, і знову починає жити.

Про терапевтичний процес та душу аналітика

Юнг говорив, що душа спілкується з нами через символи: архетипи, сни, синхронію, міфи, образи. Вона не пояснює себе прямо - вона направляє. І якщо дивитися уважно, ця мова завжди присутня в терапевтичному процесі.

Метою аналізу для кожного клієнта я бачу побудову мапи власної душі. Не готової схеми, а живої мапи, яка поступово формується з фрагментів, уламків, спогадів, травм і досвіду. Усе це часто лежить у різних підвалах, комірчинах і кімнатах душі, не з’єднане між собою, іноді навіть не впізнане. Аналіз дає можливість повільно зібрати ці частини, побачити власний внутрішній код і почати орієнтуватися у власному просторі.

Я осмислюю аналітичний процес через образ кінцуґі — японського мистецтва недосконалості. Суть цієї техніки полягає в тому, що тріщини не приховують, а навпаки підкреслюють, заповнюючи їх золотом. Місце зламу стає видимим і цінним.

Так само відбувається і в терапевтичному процесі. Важливо не стерти тріщини, а знайти їх, усвідомити і інтегрувати. Буквально склеїти уламки душі заново, виділяючи шрами і прикрашаючи їх золотом. Це золото народжується не з технік чи інтерпретацій. Воно народжується з символу. В аналізі символом може стати слово, образ, міф, архетип. Те, що з’єднує розрізнене і повертає сенс.

У процесі аналізу душа говорить з нами образами, які приходять під час сесії, через сни або синхронічні події. Зустріч клієнта і терапевта, якщо вона відбуваються, є зустріччю на рівні душі. І з кожним клієнтом душа терапевта проходить свій шлях, виконує свою роботу, розвивається разом із душею клієнта.

З того моменту, як я почала тримати в полі уваги ідею, що в терапію людину приводить не лише запит, а душа, яка прагне відновити цілісність, у мене з’явилося внутрішнє запитання: “Що саме зараз, через цю історію, намагається сказати душа клієнта?” Про що вона мовчить або кричить. У відповідь часто приходять образи або слова. Вони відкривають двері до глибинних процесів і стають ключем, який дозволяє увійти в простір душі.

Я поділяю уявлення наших предків про душу як живильний принцип, як сутність, що наповнює і керує будь-яким тілом. Душа є у всьому: у кожному предметі, у кожній події, у кожного терапевтичного процесу також є своя душа.

Таке розуміння душі й аналітичного процесу стало для мене основою і навігатором у психології та в роботі психотерапевта. Це про зцілення душі і про життя. Про необхідність почути голос душі кожного клієнта і допомогти йому створити мапу власного внутрішнього світу. Це мій компас у ті моменти, коли є спокуса захопитися формою, технікою або окремим симптомом. Тоді я згадую, що душа завжди прагне цілісності і життя.

Саме тому метою аналізу є індивідуація – здобуття цілісності. Священний шлюб Психеї і Купідона в міфі є водночас і завданням душі, і нагородою за проходження всіх випробувань. «Душа шукає свій голос, і коли знаходить, відбувається зустріч і насолода», пише Кларисса Пінкола Естес. Те саме відбувається і в терапії, коли клієнт знаходить символ своєї душі.

Це усвідомлення дало мені відчуття повернення додому. Наче я довго блукала, шукала дорогу і зрештою знайшла напрям – до архетипової психології, до власного світла, до власної душі. Душа в терапії схожа на дихання. Вона є початком і основою, тим, без чого неможливе життя.

Поштовхом до написання цієї роботи став сон. Я йду дорогою, з усіх боків оточеною лісом. Навколо туман. Посеред дороги сидить білий вовк. Він спокійний і чекає. Коли я підходжу, він повертає голову і дивиться мені просто у вічі. Ми зустрічаємося поглядами. Вовк повільно підводиться і йде вперед. Я йду за ним. Потім прокидаюся.

Я осмислила цей сон так: вовк є провідником, який веде мене крізь туман у глибини несвідомого. Водночас вовк – це я. Так я почала розуміти свою роль аналітика як того, хто супроводжує зустріч із душею клієнта. Як того, хто знає багато мов, може почути мову душі, розпізнати її і перекласти, а з часом навчити клієнта чути її самостійно.

Згодом я написала вірш, з якого і почалася ця робота. І сьогодні саме цим віршем я хочу завершити свої роздуми.

Коли плаче душа

“Ось маємо твердження Юнга про те, що таке психологія - а також чому це настільки важливо: Психологія - це мистецтво або наука вчитися слухати голос БОГА, який промовляє в людській душі”. Catafalque, Peter Kingsle

Бібліографія та використані матеріали

1. Каст В. Динаміка символів / В. Каст. – Цюрих : Daimon Verlag, 2006. – 320 с. (Оригінал: Kast V. Die Dynamik der Symbole).

2. Мур Т. Турбота про душу : путівник у глибини психіки та повсякденне життя / Т. Мур. – Нью-Йорк : HarperCollins, 1992. – 352 с. (Оригінал: Moore T. Care of the Soul).

3. Гіллман Дж. Код душі : у пошуках характеру та покликання / Дж. Гіллман. – Нью-Йорк : Random House, 1996. – 336 с.
(Оригінал: Hillman J. The Soul’s Code).

4. Гіллман Дж. Внутрішній пошук : психологія і релігія / Дж. Гіллман. – Нью-Йорк : Harper & Row, 1983. – 224 с.
(Оригінал: Hillman J. Insearch: Psychology and Religion).

5. Юнг К. Г. Спогади, сновидіння, роздуми / К. Г. Юнг. – Цюрих : Rascher Verlag, 1961. – 448 с. (Оригінал: Jung C. G. Erinnerungen, Träume, Gedanken).

6. Юнг К. Г. Душа та міф : шість архетипів / К. Г. Юнг. – Принстон : Princeton University Press, 1959. – 304 с.
(Збірка ессе з Collected Works of C. G. Jung).

Статті

7. Уланов Е. Слова для невимовного / Е. Уланов // Journal of Analytical Psychology. – 1981. – Т. 26, № 1. – С. 25–38.

8. Маркус К. К. Дім як дзеркало самості: дослідження глибинного значення дому / К. К. Маркус. – Берклі : Conari Press, 1995. – 320 с.
(Оригінал: Marcus C. C. House as a Mirror of Self).

Лекції та освітні матеріали

9. Шмідт М. Самість: зустріч з клієнтом : авторський курс лекцій з аналітичної психології / М. Шмідт.

10. Громова Н. Шлях індивідуації : авторський лекційний курс / Н. Громова.

^[1]з посиланням на "Психологію емпіричну" Крістіана Вольфа (1732 року)

^[2] non-spatial - той що не може бути визначений фізичними ознаками)

https://www.etymonline.com/word/psychology

^[3] Юнг, К. Г. Архетипи та колективне безсвідоме.у кн.: Зібрання творів, т. 9, ч. 1.

^[4] Юнг, К. Г. Спогади, сновидіння, роздуми., Цюрих: Rascher Verlag, 1962.

^[5] Jung, C. G.Psychological Types. Collected Works of C. G. Jung, Vol. 6. Translated by H. G. Baynes, revised by R. F. C. Hull. Princeton, NJ: Princeton University Press, 1971.

Дивіться також