центр аналітичної психології
Інни Кирилюк
Коли ви не усвідомлюєте те, що відбувається всередині вас, зовні це здається долею.
Карл Густав Юнг
095 071-87-82 зворотній дзвінок
Центр на Софії
Центр на Оболоні

Архетип Сиблінга

Інна Кирилюк,

Продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за навчальною програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2021 році. Наступна робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися є робота Ольги Домбри «Архетип Сиблінга».


«Оскільки сиблінгові стосунки рідко обговорюють на глибинному рівні, більшість із нас знаходять напрочуд невиразні слова для опису емоцій, які ми відчуваємо, коли думаємо про братів і сестер. 

Я не зустрічала людини, яка б не хотіла поліпшити свої виснажені, сповнені образ або заплутані стосунки з рідним братом або сестрою»

"Родинні зв'язки"

Ідея статті народилася в мене майже рік тому. На одній із зустрічей у групі я знову зіткнулася з сумом, горем, злістю і відчаєм при спогадах про брата. Мої почуття були такі сильні, що мені стало зрозуміло, що я все ще не прожила їх, вони все ще актуальні.

Майже 15 років тому на одному з майстер-класів психологів я змогла доторкнутися до свого дитинства. Усе, що я пам'ятала з дитинства, була самотність: холодна, щільна і темна. І єдина людина, яку я пам'ятала з дитинства в той момент, був мій брат. Трохи присутності, трохи тепла і світла виходили тільки від нього. Мене так вразило це переживання, ці мої спогади. Я почувалася вразливою, загубленою. Всередині був величезний біль. Майже рік я справлялася з цим, через деякий час пішла в тілесні та енергетичні практики. І мені стало легше жити. Але час від часу мої стосунки зі своїм дитинством, братом спливали і знову завдавали болю. За майже 15 років я пройшла роки психотерапії і навчилася кількох психологічних технік. І зараз я перебуваю на важливому етапі розуміння, проживання і прийняття свого дитинства і долі. Я спробую провести реконструкцію своїх стосунків із братом, що допоможе мені зрозуміти Архетип Сиблінга, та усвідомити його вплив на мене в подальшому житті.

Мої спогади, наведені в цій роботі, спливали, проживались й аналізувались спільно з моїми терапевтами в різний час, за що їм окрема подяка.

"У процесі реконструкції аналітик виступає як історик" - і, як зазначив Фрейд, "аналітик перебуває у більш виграшній позиції, ніж археолог; але очевидно й те, що він виграє і порівняно з істориком... Аналітик має справу з минулим, яке оживає у теперішньому моменті та визначає досвід і поведінку пацієнта як індивідуума, практично ніяк їх не змінюючи, за виключенням способів вислову, більш притаманних дорослому".

Реконструкція полегшує розуміння як аналітиком, так і пацієнтом стосунків, що виникли між пацієнтом і його персональною матрицею дитинства.

За роки мені довелося визнати той факт, що "брати і сестри створюють нас такими, якими ми є, більшою мірою, ніж батьки, вчителі та друзі, кохані та домашні тварини". Це розуміння виявилося дуже важливим для мене.

«Практично кожна біологічна система, характерною рисою якої є тісний зв'язок між близькими генетичними родичами, безумовно, містить рівновагу між спонуканнями егоїзму й альтруїзму, яка зміщується, коливається, це- нестійка рівновага», - кажуть Мок і Паркер у "Еволюція сиблінгового суперництва".

Одна зі сторін Архетипу Сиблінга - це боротьба за ресурси: "коли для нащадків одного покоління недостатньо наявних ресурсів для виживання, суперництво між дітьми може стати фатальним". І тут ми можемо говорити про дефіцит різних ресурсів: від їжі, одягу, місця - до любові, тепла, піклування. На позитивному боці Архетипу Сиблінга проявляються солідарність, близькість, єдність із рідною людиною, коли вона та, на кого ти можеш покластися у важкій ситуації. Сестри і брати мають багато спільного, з погляду як природи, так і виховання. Здавалося б, вони мають бути дуже схожими, але майже завжди це не так. Відмінності між сиблінгами зумовлені і порядком народження, і сімейною динамікою, і сімейною історією.

"Брати і сестри - це ті, про кого ми думаємо, коли згадуємо наше дитинство, незалежно від того, яким воно було".

Брати і сестри одночасно живуть і не живуть в одній родині. Первісток у сім'ї має можливість обирати НІШУ, типову для першої дитини. Мій брат - первісток, старший за мене на 5 років. І до мого народження він був єдиною дитиною моїх батьків, і єдиним і першим онуком у батьків батька. Уся увага, тепло і турбота віддавалися йому. За ним летів літаком через усю країну дідусь, якщо онук хворів або потребував опіки. Бабуся й тітка готували для нього 5 видів каш, бо він погано їв і був дуже вибагливий. Але не тільки це впливало на мого брата. Мій батько був теж первістком. За ним народилися три брати й сестра. На характері та становленні особистості мого брата позначилися не тільки його сиблінгова позиція. Але й сиблінгова позиція батька. Найчастіше первістки амбітні й відповідальні з самого дитинства. Риси старших дітей, чиї батьки теж були старшими дітьми, набувають більш вираженого характеру. Такі батьки нерідко висувають своїм дітям підвищені вимоги.

Якщо старша дитина досить сильна і росте в сприятливих умовах, то від неї чекатимуть великих звершень. Але якщо умови не сприятливі, батьки критичні, контролюючі, тривожні, то така дитина у своїй ролі старшого до кінця життя почуватиметься невпевнено, хоч як би вона старалася. Так і сталося з моїм братом. Уявлення моїх батьків про роль первістка, все, що вимагали і вкладали в брата від самого народження, та його можливість взяти і прийняти цю роль - були в конфлікті.

Коли братові було 5 років, народилася я. Брат на кожен мій День народження згадував, як вони з батьком готували качку з яблуками до повернення мами з пологового будинку. "Сестро, мій перший спогад про тебе - це запах качки з яблуками, смачно пахнув увесь дім. І ми з татом чекали на вас". У цих словах було завжди багато тепла і ніжності. Але. На мого брата батьки дуже швидко наклали відповідальність за мене: ігри вдома, відвести-привести в садок. У 7 років маленький хлопчик готував їжу своїй 2х річній сестрі. І мама дуже розчулювалася його словами:

"Мамо, я приготував нам з Олею картоплі, але вона вийшла не така смачна, як у тебе, але ми з'їли".

І тільки потім додавала мама слова про те, що замість солі було покладено соду в їжу маленьким 7-річним хлопчиком для себе і сестри. Я згадую, що коли брату було 9, а мені 4 роки, він кілька разів на тиждень водив мене на балет, кілька років поспіль у будь-яку погоду. Там він сидів і чекав мене, читав книжки. І потім, уже через роки сказав мені: "Завдяки тобі я перечитав усю класику". Але в цих словах було більше гіркоти, ніж подяки. Маленькому хлопчикові доручили його сестру, і він справлявся з цією ношею як міг. Відповідальність, навантаження для маленької дитини були надто великі й виявилися не під силу.

Я вже зі своїм психологом згадувала як у дитинстві брат грався зі мною. І тоді ж я подумала, як добре, що він не вбив мене в цих іграх. У моїх спогадах ми їдемо взимку на санчатах з гірки, я дуже маленька сиджу спереду, брат за мною. Гірка, для 2-3 річної дитини дуже небезпечна і страшна. Але ми котимося з неї. Адже брат зі мною грається, мені радісно. Але поступово я відчуваю жах, страх пронизує мене, в цьому моменті я відчуваю, що мене ненавидять, мені хочуть завдати шкоди. Цей спогад я відкинула на роки, як такий, якого не могло бути. І тільки нещодавно я зрозуміла, що в мого брата як первістка було багато підстав ревнувати мене до батьків, відчувати і проявляти свою лють.

Ті, хто народився пізніше і звик ділити батьківську увагу та ресурси з іншим, ніколи не страждають так від народження брата чи сестри як первісток. І ще один спогад спалахнув у пам'яті на терапії. Брат допомагає мені забратися на шафу. Він забирається за мною і потім стрибає вниз, на ліжко. Це дуже весело в його виконанні. Але я маленька, шафа висока, а ліжко дуже далеко. Мене вмовляє, підбурює до активних дій брат. Я стрибаю. Це страшно і зовсім не весело. І в цю ж мить я відчуваю жах. І знову відчуваю, що мене ненавидять. Я відкидаю цей спогад теж. І лише нещодавно я дізналася, що згідно з дослідженнями, фрустровані старші брати чи сестри схильні до фантазій про насильство щодо своїх сиблінгів. Саме це і відбувалося з моїм братом.

Джулієт Мітчелл у своїй книзі "Приховане життя братів і сестер. Загрози і травми" так описує ці почуття: «Страх старшої дитини перед тим, хто замінює і заміщає її, прориває захисні бар'єри. У молодшої дитини страх бути вбитим старшим сиблінгом додається до загального відчуття безпорадності перед обличчям навколишнього світу. У більшості випадків ці переживання вдасться зцілити, а страх і шок перетворяться на ненависть і любов, суперництво і дружбу».

У своїй книжці «Брати і сестри. Міф і реальність» Генрі Абрамович пише: "Часом первісткам здається, що вони народжені, щоб задовольняти потреби інших, щоб бути успішними, щоб доглядати своїх молодших братів і сестер і завжди бути прикладом для них. Їм не дозволяють скаржитися на тягар бути першими. Поступливі зовні, вони можуть приховувати гнів і обурення, які згодом накопичуються, оскільки первістки, як очікується, мають стати прикладом для тих, хто слідує за ними. Первістки мають жити заради інтенсивних батьківських проекцій".

Якщо згадати Біблію та міф про Каїна й Авеля, то їхня матір Єва говорить про синів: "Каїн - я здобула людину. І ще народила брата його - Авеля". Писання розглядає первістків як у людини, так і у тварин, які є священними і належать Богові. Для матері народження первістка - справжнє народження. Саме Єва, а не її чоловік дає ім'я Каїну, дарує дитині ідентичність.

"Велика Мати дарує нам внутрішнє відчуття долі" - Еріх Нойман.

Що цікаво в нашій родині і моя мати дала ім'я моєму братові, назвавши його на честь свого чоловіка. Син став носити ім'я батька. У це ім'я мати вклала і любов, і проекції, і очікування. Я хотіла б звернутися до міфу про Каїна та Авеля для кращого розуміння своїх стосунків із братом і прийняття їхньої трансформації. Для цього я продовжу цитувати книгу Генрі Абрамовича: "Процес, коли молодший брат витісняє старшого називається розвінчанням. Хоча Каїн первісток, Авель і його заняття перераховуються в біблійному тексті першими... Авель, пастух, змістив свого брата як альфа-сина й обрану дитину. Каїн був розвінчаний. Вплив розвінчання не слід недооцінювати, воно може завдати дитині глибокої рани і залишити міцне почуття несправедливості. Розвінчана дитина може відчувати постійне почуття відторгнення і потім завжди насторожено ставиться до того, хто отримав більше. Усіх інших несвідомо сприймають як потенційних суперників, які домагаються трону.

"Через кілька часу Каїн приніс від плодів землі дар Господу і Авель також приніс від первородних стада свого і від туку їхнього. І зглянувся Господь на Авеля і на дар його; А на Каїна і на дар його не зглянувся, Каїн сильно засмутився, і занепало обличчя його" (Бут4:3-4)

У Бога немає підстав не приймати жертву Каїна. У тексті Буття не наводиться жодних причин. Ця відсутність, як мені здається, демонструє щось глибоке з психології старшої дитини. Первістки повинні відмовлятися від деяких речей на користь свого молодшого сиблінга, самі не розуміючи чому. Оскільки конкуренція та суперництво між сиблінгами є нормою, неминуче постає питання, коли "нормальне" суперництво між дітьми переростає в насильство".

Мюрей Стай писав: "Коли сіблінг отримує привілейований доступ до Самості (зазвичай через особливу любов і увагу батьків) і настільки ототожнюється з нею, як улюблене дитя, золота дитина, обрана, у свідомості суперника ревнощі і звичайне нормальне суперництво між дітьми перетворюється на заздрість".

Мені дуже відгукується ідея травми "розвінчання". Я спостерігала її у своєму житті. Опишу детальніше. Мені було 14 років, коли брат пішов в армію. Весь час батьків, ресурси, увага і, найважливіше для мене, кімната брата, стали моїми. Я відчувала себе нарешті єдиною. До цього часу в мене не було свого місця у квартирі, я жила в загальній вітальні, щовечора розкладаючи постіль, і щоранку, начебто, зникала зі спільного простору разом із ковдрою та подушкою. На два роки брат звільнив горизонт. І хоч мама дуже тривожилася за брата, і ми навіть їздили до Чехії, на місце його служби, я почувалася чудово. Складні почуття до свого сиблінга відчувають не тільки старші брати, а й молодші сестри. То як же відбулося "розвінчання" мого брата?

Брат повернувся з армії і через кілька місяців у п'яній бійці здійснює непоправний злочинний вчинок. Тут у мене є кілька здогадок про причини цієї трагедії. Одна з них - накопичений гнів, лють у душі мого брата. Армія, необхідність беззаперечно підкорятися кілька років наказам. Неможливість і невміння відстоювати свою правоту і думку. Наш батько військовий, який вдома з братом поводився досить жорстко, на відміну від мами, яка намагалася опікуватися і надмірно оберігала брата. Одна з моїх фантазій, що мій брат, подібно до Каїна, відчував несвідоме бажання вбивства по відношенню до мене, свого сиблінга.

У цьому контексті мені краще стають слова Вінікотта, який стверджує, "що вкрай важливо, щоб у ранньому дитинстві ми опрацьовували проблеми соціальної взаємодії, з якими зіштовхнемося в майбутньому, у відносинах із братами та сестрами. Якщо нам не вдасться подолати наше прагнення до кровозмісного зв'язку або бажання вбити сиблінга, чи будемо ми розігрувати різні варіації на ці теми в пізніших латеральних відносинах з однолітками й ровесниками в коханні та на війні?"

Після цієї трагедії, злочину брата було "розвінчано", батьки стали сприймати його як слабкого, нужденного, у ньому розчарувалися.

"У найзагальнішому вигляді травма являє собою прорив захисного бар'єру насильницьким (фізичним або психічним) способом, досвід проживання якого не може бути опрацьований та інтегрований: у психіці або в тілі, або в тому й іншому одразу пробивається пролом, залишаючи після себе відкриту рану або порожнечу всередині".

Брат потрапляє до в'язниці на 12 років. А я підношу своїм батькам "дар-утіху". У 17 років я народжую свою дочку. Але мої батьки довгі роки називають мою дочку "наша Галя". Ім'я моїй доньці дав мій батько. Моя мати назвала свого сина, мій батько мою дочку. Довгий час мене не полишало відчуття, що я народила батькам дитину, а собі сестру. Щоб їх розрадити, і водночас отримати більше впливу та любові. Я отримала батьків у "одноосібне" користування, але не все так просто...

Усі 12 років, доки брат сидів у в'язниці, я прожила у шлюбі, який виявився для мене теж своєрідною "в'язницею". Я залишалася у стосунках із чоловіком, який мене ображав, вчиняв домашне насильство. І не могла звільнитися. При цьому мій колишній чоловік був напрочуд схожий за характером на мого брата.

"Перші близькі стосунки в нашому житті - це стосунки з батьками та братами і сестрами. Завдяки їм ми дізнаємося, що таке спільність. Наше сприйняття спільності або, навпаки, роз'єднаності, найімовірніше позначиться на наших стосунках із партнером по шлюбу". Я не хотіла турбувати батьків своїми проблемами, адже в них і так був мій брат. І ще я не хотіла просити про допомогу, адже мій батько не схвалював мій шлюб. Одного разу в надскладній для мене ситуації батьки замість слів підтримки та допомоги поставили мене перед вибором: "або ти йдеш від чоловіка, або ми тебе не хочемо приймати". І я вибрала залишитися. І три роки не бачила і практично не говорила з батьками.

Я не могла до них повернутися, тоді вони мали б рацію, а я була б нужденною, слабкою. Прямо як мій брат...

Звільнилася зі свого шлюбу я через 12 років, через кілька місяців після того, як мій брат "вийшов на волю". Я дуже включилася, разом із батьками в життя брата. Допомагала йому з грошима, ремонтом у квартирі, влаштовувала його на роботу. Коли брат одружився, я перша побачила його дитину. У пологовому будинку, на пологах була я, а не мама чи сестра дружини брата. Я багато часу проводила з маленьким племінником і навіть зараз, коли йому 14 років, ми любимо поспілкуватися і побути разом. Але думаючи зараз про свої стосунки з братом останні 18 років, з того трагічного моменту, як він був "розвінчаний", повалений зі свого престолу, я бачу скільки я до нього відчувала складних, амбівалентних почуттів. Від інтенсивних ревнощів, суперництва і заздрості до вимоги від батьків рівності і справедливості. І, зайнявши звільнену НІШУ старшого брата, я взяла на себе зобов'язання і відповідальність. Батьки обговорювали зі мною важливі рішення. І я поступово здобула вагу і владу вродині.

Юнг ставить дуже цікаве запитання: "Що є протилежністю любові?". Замість очікуваної відповіді про ненависть чи байдужість Юнг стверджує, що істинною протилежністю любові є влада. "Коли править любов, немає бажання влади, і де влада переважає, там бракує любові. Одна тінь іншого. Де править любов, там немає бажання панувати, і де панування влади, там немає любові. Любов - тінь влади".

Замість братньої любові наші стосунки з братом стали базуватися на "комплексі влади", на тому, хто вищий і кращий. Мені здається, що на певний час я "втратила" брата і дуже сумувала за його "поверненням".

На дитину впливає не тільки життєвий досвід і модель сімейних стосунків батьків, а й сиблінгова позиція батьків, сімейний патерн поведінки. Чому я поводжуся і почуваюся саме так щодо теми сиблінга, чому для мене такий важливий зв'язок із братом, і я так засмучуюся про те, що його немає?

Ставлячи запитання своїм рідним і заглиблюючись в історію своєї сім'ї, я отримала важливі відповіді.

Я створила генограму, де описала стосунки між братами і сестрами за кілька поколінь. Що ж я виявила. Мій дід, батько мого батька був 5 дитиною, наймолодшою. Першими народилися дві сестри, потім 3 брати. Обидві сестри померли в дитинстві від дифтерії, під час епідемії, і мій прадід, будучи фельдшером, не встиг допомогти їм, його не було поруч, він був у своїх пацієнтів, у від'їзді. Втрата двох старших дітей вплинула на мого діда і на їхніх нащадків теж. Моя бабуся, мати батька теж "втратила" сестру. Під час евакуації з Ленінграда їй було 14 років, вона була з маленькою, 2-3х річною сестрою. На одній зі станцій, під час бомбардування бабуся втратила свою сестру. Дорога з Ленінграда до Хабаровська, куди бабуся їхала до рідних, була вже кілька місяців. Ресурсу на пошук маленької дитини вже не було. Втомлена, змучена, голодна 14 дівчинка залишила пошуки. Після війни бабуся кілька десятиліть шукала сестру, але так і не змогла її знайти. Тільки нещодавно я дізналася, що в бабусі був ще й брат, молодший за неї. Вона не спілкувалася з ним, викресливши зі свого життя, він був колись у в'язниці. Кожного разу, коли я думаю про ці історії, сльози печалі та смутку піднімаються в мені. З боку моєї мами історії теж сповнені трагізму. Мій другий дід, батько матері був одним із 10 дітей, у бідній родині. Половина його братів і сестер померли ще маленькими, в дитинстві та дитинстві. Двоє братів загинули під час другої світової війни, залишилися тільки дві сестри. І моя прабабуся, осліпла від сліз і горя, доживала свій вік у родині діда. Мама пам'ятає її дуже добре.

Втрата братів і сестер і тут. Лише тільки моїй бабусі, матері батька, вдалося не зустрінеться з втратою сиблінга. У неї була єдина молодша сестра, яка прожила довге життя. Сиблінгові позиції бабусь і дідусів, їхні сімейні історії впливають на нас. Можна чітко простежити, як повторюються взаємини через покоління.

А що ж мої батьки? Мій батько, як я вже говорила, був первістком, серед 3 братів і молодшої сестри. Він став військовим, пішов у військове училище у 18 років і більше ніколи не повернувся в сім'ю. Вибір професії був зумовлений важким фінансовим становищем сім'ї, а не його бажаннями. Як старший син він "допоміг" родині цим. Зайвий рот пішов із сім'ї. Моя мама була молодшою дитиною, їй пощастило більше, ніж її старшим брату і сестрі, їй випало повоєнне життя, з їжею, молоком, іграшками. Коли вона стала дорослою, змогла вибрати професію до душі, могла піти вчитися на вчителя. Просто "виживати" вже було не потрібно, можна було жити. Але й моя мама з 18 років ніколи більше не поверталася до своїх батьків. За часів СРСР усіх братів і сестер моїх батьків розкидало по всій країні. Тисячі кілометрів розділяло їх. Пам'ятаю рідкісні листи від братів і сестер, батьків мого батька і мами. І пам'ятаю, що вони не були близькими ні з ким із них. Я думала про стосунки моїх батьків зі своїми рідними і розуміла, що вони передали багато в чому і нам із братом свій патерн поведінки зі своїми сиблінгами: відстороненість, відсутність близькості, неконтактність.

І ще про важливий момент хотілося б сказати. Діти, які заміщають. Це жива дитина, яка приходить на місце мертвої. Зазвичай така дитина народжується незабаром після смерті попередньої, але ще до того, як та була оплакана. Дитина, що заміщає, приходить, щоб заповнити порожнечу, залишену померлим братом або сестрою. Діти, які заміщають, часто страждають від заплутаного почуття ідентичності. Здається, що така дитина "відчуває, що я це хтось інший". Такі діти начебто приходять у життя, щоб зайняти місце когось ще, вони часто не знають, що належить їм, а що ні. Батьки можуть втратити дитину з різних причин: смерть, викидень або аборт. Тіло жінки в разі викидня або аборту буде проживати смерть. "Невиплакане горе батьків відкладається в психіці замісної дитини, яка може страждати від порожнечі та розгубленості. У результаті діти-замісники не мають свого власного внутрішнього емоційного простору (і тут я згадала, як усе дитинство мріяла про свою кімнату, малювала в зошиті, як у мене ця кімната з'явиться. У дорослому віці створювала своє місце багато разів і руйнувала його, і створювала заново). Їхня психіка орієнтована на відсутність сиблінга, якого вони ніколи не знали. Навіть коли вони виправдовують батьківські очікування, вони відчувають неясне приховане почуття провини, гризуче, невимовне почуття, схоже на провину того, хто вижив"

Системні сімейні розстановки звертають багато уваги на загублених дітей у системі. І досліджуючи це питання в розстановках, я зрозуміла, звідки це моє почуття "я це я чи я, чи я це хтось інший". Я завжди відчувала необхідність довести. Що я гідна і унікальна, що я маю право на життя. Це складні й заплутані почуття я розбирала довго. І зрозуміла, що синдром замісної дитини в моєму випадку пов'язаний із втраченими дітьми моїх батьків, з абортами.

"Мертві будуть жахливо осаджувати тебе, щоб прожити твоє непрожите життя" - сказав Юнг у вступі до "Червоної книги". І він знав про що говорив, адже він сам народився після трьох попередніх померлих дітей.

Чому нам як психологам цікавий Архетип Сиблінга. Один з інструментів, яким ми користуємося у своїй практиці це перенесення. Перенесення зазвичай описує почуття. Отримані від значущих батьківських фігур і переданих терапевту в процесі лікування. Але насправді "перенесення існує у всіх близьких стосунках - перенесення в тому сенсі, що ми несвідомо сприймаємо іншу людину як об'єкт для задоволення власних потреб". Позитивне сиблінгове перенесення дає змогу легко формувати й підтримувати з незнайомими людьми стосунки, схожі на сімейні. Колман вважав, що всі альянси в терапії, які продуктивно працюють, засновані на позитивному сиблінговому перенесенні. Відмінною рисою негативного сиблінгового переносу є постійна тенденція втягуватися в гостре суперництво та ієрархію суперечок, хто перший або хто отримав більше. Пацієнти також можуть бути пов'язані зі своїми терапевтичними братами і сестрами, іншими пацієнтами їхнього аналітика. За позитивного досвіду це може створити потужний сиблінговий зв'язок між реальними або уявними пацієнтами терапевта. Негативне перенесення може породити нескінченну заздрість, у якій простір зіпсовано присутністю іншого.

Мені, коли я досліджувала тему Архетипу Сиблінга, не давала спокою думка, що ж за сили керують нашими стосунками, під владу яких енергій ми потрапляємо. Архетип - це форма, яку наповнює людина своїм особистим досвідом, переживаннями, які визначені єдиною темою.

"Універсальні вроджені психічні структури людини, що становлять зміст загальнолюдського колективного несвідомого і спонтанно визначають людське мислення та поведінку" - К.Г.Юнг.

З Архетипу як основи виростає Комплекс. "Комплекси створюються травмою. До моменту травми архітипічна частина існує лише образно, як мотивуюча сила, але в ній немає якості комплексу, що турбує і породжує тривогу". І ми у своїй роботі з темою сиблінга можемо враховувати й усвідомлювати деякі комплекси, які впливають на наших клієнтів. Я представлю лише ті комплекси, які я змогла усвідомити у своєму житті та стосунках із братом.

"Комплекс Каїна описує людину, яка хронічно схильна до інтенсивного почуття заздрості та нескінченного соціального порівняння, почуваючись хронічно "необраною". Мюррей Стайн намалював психологічний портрет внутрішнього життя такої людини. Ці люди тонко визначені як знехтувані діти, як "погані" сини чи доньки. Часто це старші діти, заміщені молодшими в батьківській прив'язаності. У них є "великі труднощі у формуванні та підтримці стосунків, вони живуть "у світі безперервної готовності до реакції заздрощів". Усвідомлення заздрості центральне завдання терапії таких людей. Вони позбавлені комфортного внутрішнього центру, натомість вони відчувають порожнечу, лише зрідка заповнену болісними самозвинуваченнями", - говорить про комплекс Каїна

Генрі Абрамович, який досліджував тему сиблінгів.

Комплекс Авеля. Особи, які страждають від комплексу Авеля, відчувають, що блага завжди дістаються їм чужим коштом. Зазвичай ця "перевага" починається у стосунках із братами та сестрами, але згодом її можна відчути практично будь-де, як частину сиблінгового перенесення. Сиблінг із цим комплексом відчуває непереборне почуття провини через нерівність, від якої він отримує користь для себе. У результаті у такої людини порушена здатність отримувати, оскільки кожен подарунок переживається як позбавлення для Іншого. Вони сумують за психологією надлишку, але відчувають себе приреченими жити в психології дефіциту. Як компенсацію такі люди можуть розвинути витончене почуття соціальної справедливості - "цілющу провину". Можуть виявитися здатними на масштабні акти альтруїзму й особистого зречення. Але якщо вони не можуть зв'язатися із символічним братерством-сестринством, то найчастіше залишаються зі своїм саморуйнівним почуттям провини та неповноцінності, не можуть щиро насолоджуватися своїми успіхами, бо постійно відчувають погляд "брата чи сестри".

У сучасної психоаналітикині Джулієт Мітчелл у її роботі "Приховане життя братів і сестер" я прочитала цікаве дослідження ще одного комплексу, пов'язаного зі стосунками сиблінгів.

Комплекс Антигони. Він зачіпає конфлікт життя і смерті, себе та інших. Це передбачає владу, насильство, любов і ненависть. Вибір Антигони був залишатися вірною братам і сестрам, сім'ї. І, що важливо, залишатися вірною внутрішньому закону. Що було, коли Едіп покинув браму Фів? Його донька Антігона була душею сім'ї, яка намагалася всіх об'єднати, спершу вона пішла за батьком у вигнання і була з ним до його смерті. Потім повернулася у Фіви. І намагалася переконати братів перестати ворогувати, боротися за трон Фів. АЛЕ один із братів пішов війною на місто і на свого брата, який не дотримав свого слова в черговості правління містом. І в битві брати вбивають один одного. Новий правитель міста наказує одного з братів поховати з почестями, а другого залишити гнити не похованим, що означало, що він ніколи не знайде спокою у світі мертвих, і було дуже жорстоким покаранням, на яке правитель земний не мав права. Антігона не послухалася наказу і поховала другого брата, оплакала його. І була покарана за це, заживо похована. У нас є сестра Антігона, яка наполягає на тому, що потрібно визнати двох братів, не тільки одного, навіть якщо вони відрізняються один від одного, так, як і на війні, і в смерті вони рівні. Тут проявляється рефлексивна функція Антігони в переробленні травми, вона думає про сім'ю, братів, сестру. І виходить на поверхню усвідомлення і прийняття "закону" Антигони: різні, але рівні.

Брати і сестри мають значення самі по собі і водночас перебувають у центрі будь-якої родинної групи. Певною мірою їх можуть замінити друзі та вороги з групи однолітків – кожен має розуміти, що він не унікальний і не всемогутній. Людина має навчитися виживати у світі інших людей. Самоповага і повага до інших - це дві сторони однієї медалі.

Кілька днів тому, говорячи зі своїм психологом про брата і своє дитинство, згадала своїх подруг. І багато в чому їхня присутність допомогла мені побачити інший досвід сімейних стосунків, де любов і увагу батьків було справедливо поділено між усіма. У 4 роки ми з батьками і братом переїхали в нову квартиру. І я пішла в новий дитячий садок, і там я познайомилася зі своєю першою подругою. Трохи пізніше я прийшла до неї додому і виявилося, що у неї є старша сестра. Різниця у віці між нами була 6 і 8 місяців. Ми стали дружити, я дуже часто приходила до них додому. У них, на відміну від мене, була своя кімната і там був світ гри, радощів, батьки дозволяли їм ліпити, малювати на стінах, шумно грати. І у ставленні батьків до сестер я відчувала рівність, рівність та однакову силу любові. Я насолоджувалася цією дружбою довгі роки, і вибудовувала новий досвід стосунків, якщо з братом у мене не виходили близькі стосунки, то з подругами вибудовувалися стосунки близькості, в цьому був баланс мого внутрішнього світу, я могла отримати новий досвід, де успіхи й невдачі в сиблінгових стосунках вирівнювалися. Цей досвід говорив, що в Архетипу є й інші сценарії. До наших 16-17 років ми були не розлий вода, особливо з молодшою сестрою. І цей досвід дружби, рівних стосунків, стосунків співпраці справив величезний вплив на мене. Ми знайомі і дружимо вже 43 роки і щоразу, коли бачимося, ділимося теплом і радістю. І якщо у стосунках із братом я отримала досвід ревнощів і заздрості, то у стосунках із сестрами-подругами я навчилася дружити. І моє вміння дружити, любов до моїх подруг стали важливою частиною мене. І зараз, будучи дорослою, я вмію і люблю вибудовувати стосунки дружби, підтримки, розуміння і єдності. З дитинства у мене був досвід міцної,довгої, ніжної дружби.

Нещодавно мій брат проживав складну ситуацію. Через низку невдач, втрат і власних помилок, він у 52 роки опинився без роботи, домівки та турботи оточуючих. І одну з ночей він провів як безпритульний, просто ночуючи на підлозі в під'їзді. І навіть тоді він не став просити допомоги в батьків. Йому, як і мені майже 20 років тому, не хотілося почути закиди батька і відчувати свою нікчемність. Батьки самі покликали його, попросили повернутися. І ця ситуація наче схлопнула мої образи і претензії до брата. Я зрозуміла слова свого психолога повною мірою.

"Ви обидва постраждалі". За часів уразливості, слабкості нам не було до кого звернутися. Батьки не були для нас підтримкою. І в цьому ми стали рівні й однакові. Сиблінгові стосунки не статичні, вони змінюються. І зараз я можу сказати своєму братові: "Ми схожі, але ми різні. Наші стосунки – це складне завдання, що дає нам можливість зростання".

Література:

Дивіться також