центр аналітичної психології
Інни Кирилюк
Твоє видіння стане ясним, лише якщо ти зможеш зазирнути в своє серце. Хто дивиться назовні — той бачить лише сни.
Карл Густав Юнг
095 071-87-82 зворотній дзвінок
Центр на Софії
Центр на Оболоні

Призначення та індивідуація. Українські корені архетипу Пораненого цілителя.

Інна Кирилюк,

Продовжуємо публікацію випускних робіт наших колег, які успішно завершили навчання за навчальною програмою «Основи аналітичного консультування та юнгіанської терапії» у 2021 році. Наступна робота, з якою ми пропонуємо вам познайомитися є робота Наталії Демиденко «Призначення та індивідуація».





Ще безліч подарунків не розкриті

Стоять від дня, коли з’явився ти,

І безліч з них колись узявсь творити

Господь, щоб їх для тебе віднайти.

З любов’ю Бог говорить знов і знову

«Всього, що прагнеш, можеш досягти».

Мій любий! Глянь, дари, немов полова,

Зостались без уваги й без мети.

Гафіз.

«Тож, ким ти хочеш стати?», - таке знайоме всім нам запитання ще з самого дитинства. Сьогодні більшість нашої ідентичності, - того, як ми бачимо себе, та як хочемо, щоб люди бачили нас ґрунтується на професії, посадових обов’язках та життєвому статусі. Значущі життєві злети та падіння пов’язують з тим, який університет закінчили та на яких посадах працювали.

Робота – це діяльність, яка здійснюється регулярно в обмін на оплату та має часові межі. По суті, це обмін своїх професійних знань на певну матеріальну винагороду: гроші, бонуси, пільги. Це широке й нетральне поняття, яке за тлумачним словником української мови означає в першу чергу «дію за значенням» може описувати «коло зайнять, обов’язків, тобто те, чим зайнята людина» та складає загальне уявлення про робочу діяльність людини.

Професія (від лат. Professio – «офіційно зазначене зайняття») – рід людської діяльності, що вимагає спеціальних знань і навичок у тій чи іншій галузі, які людина набуває в результаті навчання, теоретичної та практичної підготовки, а також досвіду, що отримується в процесі роботи.

Кар`єра – це система заохочень і підвищень, за якої винагорода покликана оптимізувати поведінку. Головне в кар`єрі – це перспектива, котру обіцяє та справа, якою займаються: розвиток професіоналізму, підвищення статусу, рівня впливу, влади, зростання масштабу проектів, розширення зв’язків.

Майстерність – за тлумачним словником української мови – це «умілість, вправність, висока якість виконаної роботи, твору, тощо; досконалість».

Покликання – це якась справа, яку людина виконує незалежно від слави або успіху, а винагородою служить сама праця, робота, процес та результат – це джерела радості та задоволення. У цьому випадку важливий особисто свій внесок у щось спільне і відповіді на запитання: що я роблю корисного для інших, що я створюю.

А що ж таке призначення і який вплив воно має на успішність у професії та житті?

На мою думку – це найбільш широке поняття, яке відображає нас як частину чогось великого та значного.

За академічним тлумачним словником української мови призначення – це 1. роль, завдання кого-, чого-небудь, покликання у житті, існуванні; 2. пункт (місце) призначення – наперед визначений пункт, місце, куди має прибути хто-небудь або бути прислане що-небудь; 3. те, що має статися, неминуча доля, фатум; 4. Розпорядження на право заміщення якоїсь посади, на зачислення куди-небудь; 5. Прописаний лікарем спосіб лікування або ліки хворому.

Призначення – це не нова ідея. У ІІ столітті римський імператор Марк Аврелій написав твір «Роздуми», думки про життя, лідерство, сутички з бюрократією та лицемірством, які досі залишились актуальними, як і роздуми про важливість призначення: «Кожна річ приходить у світ заради призначення та прагне досягти призначення».

На сьогоднішній день існує багато сучасних досліджень та інформації, що демонструють міць призначення. Але, хоч якими би переконливими вони не були, вони так само мотивують як здорове харчування, фізичні вправи, сон не менше восьми годин і довгі переліки іншого, що нам варто було б робити, якщо матимемо час. Справжня спонукальна сила призначення знаходиться значно глибше.

Талант, місію або роль людини у житті зазвичай потрібно радше розпізнавати ніж сформовати. Письменник, кінематографіст, оповідач сер Лоренс ван дер Пост писав: «ми повинні зазирнути всередину себе, глянути в ту ємність, що є нашою душею, зазирнути і прислухатися до неї. Доки ви не врахували, що дрімає всередині вас, іншими словами, доки ви не відчинили двері , почувши стук у темряві, - ви не зможете вчасно піднести ту мить, у якій ви ув’язнені, на той рівень, де відбувається акт творіння».

Призначення – це як узгодити себе з чимось. Можна тікати від свого призначення, але воно є завжди, чекає, коли згадають про нього й запросять повернутися. Просто треба так сповільнитися, щоб вистачило часу його знайти. Воно єдине, що ніколи ні від кого не відмовляється. Воно не судитиме, не викине за двері, не зрадить. Воно тихенько кличе стати на шляху до справжнього опанування тим єдиним, що визначає унікальний дар кожного.

Призначення присутнє кожної миті, і можна діяти спираючись на нього, або ні. Це очевидно у щоденній взаємодії із викликами сьогодення, а не в тому, які є обов’язки, посада чи місце роботи.

Призначення, як компас, коли немає правильних відповідей, лише варіанти дій, але є чітке відчуття що потрібно робити. І лише з часом отримується ясність щодо мудрості зробленого вибору.

Призначення надає сенс життєвим викликам, існує все наше життя, працює незалежно від того, що ми «робимо», працює у всіх частинах нашого життя, полегшує «синдром самозванця», виводить на світло допитливу маленьку дитину, що досі існує в нас.

Призначення робить нас зацікавленими, сміливими, вдоволеними і натхненними, але водночас вразливими, наляканими, збентеженими і ще багато якими. Але саме з призначенням це має сенс.

Краса призначення в тому, що це ми в нього є. Ми не знаходимо своє призначення. Ми відновлюємо з ним зв’язок і можемо свідомо керувати спираючись на нього.

Призначення родом з самого дитинства, воно вже тоді було присутнє і лишається незмінним з нами навіть і у сто два роки. Це сутність того, ким ми є і того, що ми можемо привнести в обставини, які і є «ми». Воно керує нашим всім життям, а ми просто часто про це не знаємо. У нас є тільки одне призначення, але воно має багато різних проявів у різних аспектах нашого життя.

На жаль, у гонитві за очікуваннями інших щодо того, ким ми маємо бути, багато хто так і не дізнається, що найсильніше змінює обставини, - про призначення, яке керує всім нашим життям.

Призначення схоже на унікальну призму, крізь яку кожен з нас бачить світ та ті можливості, яких інші не сприймають, не звертають уваги.

Наше призначення створює і формує вираження наших цінностей.

Отже, призначення – це унікальний дар, який ми приносимо світові. У танці нашого призначення з призначеннями інших людей і рухається світ. Саме цей танець дає відчуття того, що щось більше за нас веде нас шляхами нашого життя.

Призначення кожної людини схоже на кришталевий черевичок Попелюшки. Воно не стандартного розміру. Воно підходить одній і тільки одній людині. Проте багато хто намагається подібно до Попелюшчиних зведених сестер, втиснути ногу в чужий черевичок або отримати стандартне «магазинне» взуття.

Призначення виробляє сумісність між різними й часто суперечливими частинами нашої особистості, дозволяючи нам по-справжньому «бути» своїм автентичним «Я». Це ключ до автентичності, бо пов’язує минуле з тим, хто ми тепер, і ким стаємо. Через призначення ми бачимо свою подорож у часі і можемо впевнено увійти у своє автентичне «я».

Словник Вебстера визначає автентичний як «справжній, оригінальний, періодичний; не скопійований і не помилковий; правильний і точний». Термін походить від грецького слова «автор». Місце авторства лежить в основі автентичності. Чи можемо ми бути автором свого життя, не знаючи свого призначення? Призначення створює фундамент, який забезпечує узгодження з призначенням всього, що відбувається з нами.

Призначення визначає сутність того, хто ми є, а не того, де ми опинимося.

Йдеться не про місце, куди треба дістатися, а про подорож, у який ми перебуваємо.

Зійти зі шляху – це нормально, бо він нікуди не подінеться. Ми встаємо знов, і щойно опинимося на шляху, ми про це точно дізнаємось.

Призначення – безжальний наглядач, щоб «розбудити нас та привести додому». Воно дає можливість відчути себе більше «вдома» із тим, хто ми є.

Найдовший шлях «додому», який доводиться проходити, – це відстань від розуму до серця.

Немає нічого безпліднішого, ніж інтелектуальні ідеї. Але якщо ідея є фактом душі, яка без видимих причин прокрадається у різні сфери нашого життя, тоді діло варте, щоб звернути на нього увагу. Саме ідея, яка є фактом душі , являє собою в логічному та моральному відношенні незаперечну силу, що потужніше людини та її розуму. Людина думає, що творить ці ідеї, але насправді то вони творять її, а вона несвідомо стає просто їх рупором. Якби ми цей процес розуміли інакше ніж особистий, якби стало можливим припустити, що ми не є особисті творці нашої істини, а лиш її представники, прості виразники сучасних духовних потреб, то, мабуть, можна було б уникнути отрути та гіркості навколо, а наш погляд зумів би побачити глибинні та над особистісні зв’язки людської душі.

К. Г. Юнг писав: «Наше щоденне життя визначається не лише свідомістю, без нашого відома в нас живе несвідоме. І чим сильніше нахил у бік критичного розуму, тим убогішим стає життя. Коли ж ми усвідомлюємо своє несвідоме, свої міфи, яким багатим і різноманітним воно стає. Абсолютна влада розуму — те саме, що політичний абсолютизм: вона знищує особистість».

Людина, яка ставить собі за мету проникнути в глибини своєї душі, урухомлюється певною силою і прагненням зрозуміти себе саму. Цей шлях К.Г. Юнг назвав процесом індивідуації, процесом віднаходження самості — центру особистості. Коли це стає можливим, «Я» людина знаходить баланс між свідомим і несвідомим, тим самим досягаючи внутрішньої гармонії.
Віднаходження душевної цілісності — довгий і складний шлях. Аспекти несвідомого потрібно інтегрувати зі свідомими психологічними компонентами, що складаються з усіх відторгнених та пригнічених елементів особистості. Процес комплексної роботи з цими аспектами є аналогічним до подорожі архетипу героя, кінцевою метою блукань якого стає індивідуація. Саме завдяки індивідуації людина відновлює спорідненість зі своїм «я»,- архетипом, що представляє цілісність. Це усвідомлення інтеграції соматичних, психологічних та духовних рівнів існування на індивідуальному та колективному рівнях. За цілісність внутрішнього світу — варто боротися. Змусити людину стати на такий шлях може лише одне, за Юнгом, — усвідомлення свого призначення, постійний і сильний внутрішній потяг.

Індивідуація – це динамічний процес довжиною в життя, що відбувається під внутрішньою тягою психіки до втілення. Звісно, що як і всі так звані інстинктивні вимоги, що накладаються на Его, цей поклик може заперечуватись, пригнічуватись або іншими способами зводитись внівець до мілкого подразника, але час від часу стає для людини таким непереборним, що людина змушена приносити йому добровільну, або і не таку вже добровільну жертву. Проте заперечення індивідуації призводить до стягнення своєї плати, а інколи саме по собі стає самим важливим чинником в житті.

Індивідуація штовхає нас вперед, успішне проходження її шляху, звільняє нас від пастки патернів, що постійно повторюються та зумовлюють наш стан. Еволюція свідомості людини відбувається як індивідуально, так і колективно. Усвідомлюючи це – ми можемо приймати участь в цьому процесі, але вже зовсім у інший спосіб.

Індивідуація - це синтетичний рух (у алхімічній термінології -coniunctio), який можна уявити як обережне прислуховування до духу несвідомого та свідома інтеграція його змісту. Обидва напрямки однаково важливі, тому індивідуація не може досягнути свого повного потенціалу без одного з них.

З одного боку індивідуація потребує боротьби з власним характером та деякої дистанції від нього. А з іншого боку, вона допомагає новим частинам психіки, що проявляються, прийти у свідоме та інтегруватись у нове ціле.

Індивідуація – це як витвір мистецтва, що створює автор, тобто кожен з нас, під час свого життя. За словами К.Г. Юнга - це завжди дещо більше, ніж його автор, оскільки, описує сферу одноразовості та тимчасовості, говорячи праобразами тисячі голосів, що виходять з вічності. Це такий витвір мистецтва, що є творчим синтезом вічного та над особистісного з особистим та короткотривалим. Він на стільки ж індивідуальний, як і архетипічний, бо представляє собою “откровення” архетипічного світу, обмежене рамками спроможності свідомості до розуміння надреальності, що відкривається. У відношенні ж автора, такий витвір мистецтва фіксує певну ступінь творчого самопізнання та реалізації природнього потенціалу, тої вродженої своєрідності, котра наполегливо потребує цілісного розкриття індивідуальної сутності. У процесі такого розкриття, що зветься індивідуацією, особистість, підкорюючись необхідності, “має потребу у мотивуючому примусу зі сторони внутрішнього або зовнішнього року», але при цьому відстоює вірність особистому закону.

М.-Л. фон Франц пише: «несвідоме веде нас у відповідності з таємним промислом. Так, ніби дехто дивиться на мене – дехто невідомий. Можливо – це Велика людина в моєму серці, котра виказує свою думку про мене через мої сновидіння або художні образи» так, ніби створює місточок між свідомим та несвідомим, проявляючи колективне несвідоме.

Що ж лежить в основі професії психолога, зокрема аналітичного-орієнтованого напрямку? Історія рясніє священиками-воїнами та військовими цілителями (медиками). Педагоги можуть бути спортсменами, а спортсмени - вихователями. Упродовж життя ми можемо носити багато іпостасей, але найчастіше ми оперуємо одним психічним архетипом.

Іноді необхідність та обставини можуть змусити нас перетворитися на обличчя, яке є далеким від нашої духовної мети, або так буде здаватися. Якщо ми досить уважно подивимося на наші дії за будь-яких обставин, то зможемо побачити незмінний психічний відбиток нашого призначення. Може бути різноманітна історія робіт, що включає, наприклад, - рекрутерсто, HR, підприємництво, викладання, а тепер і психотерапія та консультування, але кожна з них має свій спільний корінь, - допомога людям (в даному випадку про власний досвід). Протягом кожної ітерації робочих можливостей ми неодноразово опиняємось в одній і тій же ролі ... з одним і тим же змістом….

Що з це за архетип такий, що спонукає допомагати, що за поклик несвідомого лежить в основі призначення психолога, що таке вагоме має статись з душею, щоб жадати віддавати себе?!

«Рана -це місце, куди входить світло», Румі.

З 12 архетипів, визначених Карлом Юнгом, «поранений цілитель», мабуть, один з найбільш відомих. Це ідея, що ті, хто прагне допомогти іншим, роблять це тому, що вони, у свою чергу, допомагають собі. Не має значення, чи ви вчитель, письменник, лікар або бухгалтер: якщо у вас є бажання допомагати іншим через складне минуле, це можете бути і ви. Якщо ви є пораненим цілителем, і ваша робота з іншими людьми також зцілює і вас.

К.Г. Юнгу приписують авторство вислову «поранений цілитель», але він ніколи не використовував його в своїх опублікованих роботах, семінарах, листах або Червоній книзі. Єдине місце, де він звертається до цієї ідеї – параграф 239 ессе «Фундаментальні питання психотерапії» (Jung 1966, 116). К.Г. Юнг пише: «його особистий біль – це те, що визначає масштаб його здатності зцілювати. В цьому і ні в чому іншому є значення грецького міфу про пораненого цілителя».

“Healer” - “цілитель” походить від індоєвропейського кореня “kailo-”, що означав «ставати цілим», “бути не пораненим” та “хороша прикмета / передбачення, ознака”. Ряд англійських слів, говорять про таке ж походження - whole (цілий), hale (міцний), health (здоров’я), holy (святий), hallow (освячувати), Halloween (Хэллоуин) та Helge / Heloise (Хелгі / Елоіза), а також celibate (безшлюбність) and whore (повія).

“Cure” - “лікувати” є синонімом “heal” - “зцілювати” та приносить з собою важливі слова “care” - “піклування” та “curiosity” - “допитливість”. Як бачите, ми отримуємо врожай образів, котрих раніше не було, і вони тепер, в тому чи іншому сенсі, впливають на зміст написаного.

Поранений цілитель – це міфологема, божественна фігура, архетипічний образ.

Хірон є грецькою версією цього образу; а Христос – це біблійська версія того ж фундаментального образу. Обидва цілителі, обидва поранені та обидва возносяться на небеса в кінці історії. Цей образ слід відрізняти від здорового цілителя, Аполлона в грецькій міфології, а також Ісуса до його розп’яття у біблійській версії. Христос поєднує в собі обидва варіанти того, хто є здоровим та страждаючим.

Хірон почитався як мудра істота, кентавр, що відрізнявся від своїх диких побратимів, своїми цілющими, ушляхетнюючими, виховуючими силами природи. Хірона випадково поранив Геракл стрілою з отрутою Лернейської гідри, в результаті чого Хірон страждав невиліковною раною. Як вихователь Асклепія, Подалірія і Махаона, Хірон є родоначальником медицини.

У Фессалії досить довго існував рід, в якому лікування було спадковим мистецтвом і який вважав Хірона своїм епонімом-родоначальником. Йому приписувалося відкриття різного цілющого коріння і трав, які від його імені отримали свою назву у давніх натуралістів.

Асклепій став найвеличнішим цілителем, що навіть перевершив свого батька Апполона та свого ментора Хірона. Він був на стільки добрим цілителем, що навіть міг воскрешати мертвих, за що Зевс вбив його блискавкою через побоювання Гадеса (брата Зевса) про те, що його царство не буде поповнюватися душами.

Хто ж є українською версією Пораненого Цілителя? Хто є хранителями нашого українського роду та є архетипом нашої самоідентичності?

Серед запорізького козацтва існувало таємниче, овіяне легендами явище – характерництво.

У ведичному понятті козак-характерник – продовжувач традицій давньої касти воїнів-кшатріїв, а у фольклорній – представник культу воїнів-перевертнів.

В давніх історичних джерелах під характерниками мали на увазі воїнів, наділених надзвичайними і навіть надприродними можливостями, що виділялись з козацького оточення. Козаки-херактерники знали багато іноземних мов й уміли ними розмовляти. Вони сповідували давню, язичницьку віру і були посвяченими у таємні знання про людину, природу і космос, перейняті ними від винищених волхвів.

Характерниками називали людей з властивостями відьмаків, чародіїв, пророків, знахарів. Таких козаків-чаклунів часто також іменували:

- химородниками (гіпнотизерами)

- галдовниками (чаклунами)

- заморочниками (вміли напускати «морок» – туман, сон)

- каверзниками

Часто в різних джерелах терміну «характерник» приписують грецьке походження: «character» – відмінна риса. Дослідник А. Клос доводить, що пояснення слова «характерник» слід шукати за допомогою санскриту – давньоарійської мови. Адже на території сучасної України в давнину жили індоарійські племена, частина яких у II тис. до нової ери вирушила до Індії, а частина лишилася, взявши участь в етногенезі балтійських і слов’янських народів, серед них і українського. Подібність між санскритом і балтійськими та слов’янськими мовами свідчить про тісні контакти цих народів у минулому. Назва арії походить від давньоіндійського "ā́rya", так звали стародавніх сонцепоклонників - представниів хліборобської і землеробської культури, де побутував культ Бога-Сонця. Проживали вони в основному в Північному Причорномор'ї (прабатьківщина гену аріїв-індоєвропейців). Внаслідок змін клімату та інших невідомих чинників, була зафіксована їх велика міграція в сторону Древньої Індії та Ірану (Персії) - від чого у науковому середовищі виник новий термін - індоєвропейці та індоіранці.

Перша частина терміну «хара»(«харе») в перекладі з санскриту означає «божа снага». Снага – це енергія (прана). Це саме та енергія, якою вміли користуватись характерники. Термін «характерники» може розшифровуватись також як ті, що володіють центром «хара». Звідси й «харакірі» – випускання життєвої енергії через центр «хара» до «ірі» – Ірію, слов’янського раю. Звідси також – «знахар» – той, що знає «хару», з відновлення якої повинно початись будь-яке лікування.

Зміст другої частина слова «ник» тлумачиться за допомогою галицького діалекту. «Никай» – говорять в Галичині, що значить «дивись». Відповідно «никати» у більш широкому розумінні це бачити, знати, зберігати, володіти. Тобто, характерник це «той хто володіє божою енергією». Для аналогії можна використати тюрксько-російський термін «богатир». «Тирити» в давньому значенні – це зберігати, накопичувати. Тож слово означає особу, яка «накопичила у собі енергію бога».

В пенджабській мові за свідченням С.Наливайка «хар» набуло значення «бог». В індійській міфології ім’я «Харі» має Вішну, «хара» — Шіва. Термін «хара» також означає руйнівник і є своєрідним уособленням бога Шиви.

Існує також версія, що ця назва походить від імені богині Хари. Хара – одне з імен богині Ради чи Лади – матері богів, богині любові, гармонії та мудрості. Вважається, що характерники – це ті, кого богиня звільнила від смертності тіла.

Також є дещо інша версію походження терміну «характерник». У Ведах, давніх арійських писаннях, говориться, що, серед касти кшатріїв-воїнів існували загони, основу яких складали «махаратхи» — могутні воїни, здатні поодинці битися проти тисяч. Оскільки префікс «ма» в санскриті означає «великий», то «харатхи» і є ті самі характерники – великі воїни, які володіють надзвичайним бойовим мистецтвом.

Неодмінною відзнакою арійських воїнів-кшатріїв був «чупер», або як його іноді називали «коса» — пасмо волосся, що виростало з маківки голови. Носіння чуприни означало приналежність до касти воїнів найдавнішого народу у світі. Ця особлива зачіска зустрічається завжди там, де побували арії. Зачіску у вигляді «оселедця» мали стародавні вірмени, осетини, скандинавські вікінги, кельти Західної Європи. Пасма волосся видно на зображені хетського воїна з гробниці фараона Хоремхеба, що правив у Єгипті 3400 років тому. «Оселедці» носили на голові представники різних релігійних груп Індії.

Каста воїнів-козаків в Україні була відома і за часів Київської Русі, і після хрещення. Історик Є.Савелієв у книзі «Стародавня історія козацтва» доводить, що козаки — нащадки арійців. Вони, як і їхні предки, голили голови, залишаючи тільки «чупери» («оселедці»).

Таким чином, образ козака-характерника є проекцією стародавнього культу кшатрія — вовка, який існував як основа підготовки досконалого воїна, воїна-звіра або воїна-вовка, що належить до місцевих етнічних традицій. Враховуючи схожість казок, легенд та переказів про вовків, перевертнів у різних балто-слов’янських народів від Балтійського до Чорного морів і їх давнє місцеве коріння, можна вважати, що українське козацтво не запозичило їх від сусідів, а зберегло з давніх часів. Феномен воїнів-звірів відіграв велику роль у формуванні індоєвропейського сакрально-військового комплексу взагалі й у становленні військово-лицарської культури середньовічної Європи зокрема. Воїни-звірі в прадавні часи були членами військових чоловічих громад і первісних племен, які, поруч із пов’язаними з ними магічними ритуалами й віруваннями, бачимо у багатьох індоєвропейських народів: скіфів, сарматів, хетів, греків, латинян, кельтів, осетинів, германців, балтів, слов’ян. Вовча організація була неначе природним прообразом соціальних установ людей, а мобільність, агресивність, згуртованість вовчих зграй слугували взірцем для наслідування воїнами і їхніми військовими союзами. Всі члени військових чоловічих громад виступали як воїни-звірі (вовки); одним з основних божеств війни поставав вовк, й звідси, посвячення молоді, як першо-початок та наслідок, полягало у засвоєнні юнаками типових вовчих рис.

Саме це і зумовлює одну з найцікавіших здібностей, якою володіли козаки-характерники – обертання на вовків. Про цю властивість найпершими є згадки у Геродота. В книзі «Мельпомена» він описує скіфські племена, серед яких були нерви – вовкулаки. Ці народності кочували по території сучасної України. Давній культ воїна-звіра просліджується в пізніші, християнські часи. Святий Юрій (Георгій Переможець) – не тільки воїн, захисник, але й вважається покровителем цих тварин. Пантелеймон Куліш взагалі прямо вказує, що «навчилися ваші предки від хижаків поганих».

Це відображено у багатьох легендах. Зберіглося переповідання про Матвія Шутя, який перевіз через річку вовка, а той три роки потому прийшов у вигляді чоловіка, щоб подякувати. Шануючи козацькі звичаї, характерники на добро відповідали добром.

Про перевертнів пишеться у «Слові о полку Ігоревім». Втікаючи з полону, князь зіскакує з коня у звіриному вигляді. «Дума про козака Голоту» має уривок, де головний герой «поглядає на татарина як вовк».

Отже, зустрічаємо у відомостях, що арії демонстрували чудеса магії, за допомогою якої «могли творити туман, напускати осінню імлу, цілими днями ховатись на дні річки або у морських хвилях». Відомо, що як волхви, так і характерники-козаки могли розганяти хмари, викликати громовиці, страх у ворогів, перетворюватися у вовкулак, вміли замовляти стріли, шаблі, кулі так, що вони не завдавали їм шкоди, ходили по воді, а також годинами перебували під водою, дихаючи крізь очеретину. Для знищення І.Нечая, наприклад, поляки зарядили рушницю срібляним ґудзиком. Прості ж свинцеві кулі та ядра характерники ловили руками та полами жупанів.

Хто не бачив популярний фільм «Матриця»! Особливо ефектна сцена, де Нео помахом руки зупиняє зливу куль. Фантастика? Але в багатьох козацьких легендах йде мова саме про це. У народі розповідають, що характерники у бою стояли прямо, бо кулі їх не брали. Позбирають на землі ті, що впали, та стріляють ними у відповідь. (Про це написав Яворницький у 1888 році). А ще ховали їх за пазуху – на щастя. Навіть на початку ХХ століття зберігався цей звичай. Під час Першої світової війни, як описує очевидець, так робив генерал Гулига, командир пластунів.

Таких розповідей багато, в них фігурують відомі особистості. Вчені вважають, що деякі кошові та гетьмани – характерники України. Ними є:

- отаман Северин Наливайко;

- фастівський полковник Семен Палій;

- сподвижник Богдана Хмельницького та герой Корсунської битви Максим Кривоніс;

- Іван Богун, який міг вийти з невеликим загоном проти цілого війська;

- кошовий Григорій Сагайдачний, «який виходив з води сухим, куль уникав»;

- Іван Нечай, для якого поляки тримали заряджену срібним ґудзиком рушницю.

- Казали в народі, що також Іван Сірко великий характерник. Його прізвище походить від «сірий», має вовчу етимологію. Вороги боялись отамана, називали «урус шайтан».

Найбільш часто козаки-характерники були радниками козацької старшини та виступали в ролі знахарів, виконуючи функції як швидкої допомоги на полі бою, так і наступного лікарського супроводу. Оскільки в козацьких загонах, в більшості своїй, лікарів, як таких не було. Вони були обраними воїнами, елітою війська. За звичаєм, навчалися в храмах Світовида та Перуна.

Характерник не міг померти, не передавши свій дар Відання (знання) хоча б одному наступникові. Так ці знання і збереглися до наших днів.

Серед характерників були ті, хто жив більше ста років на світі. Парадоксальний факт: незважаючи на те, що на Січ не допускалися жінки, вони зустрічалися серед військових.

Центри характерництва в різний час існували на знаменитому Мигійському острові на річці Південний Буг, в Карпатах, на Поділлі в Медоборах, на Волині, Чернігівщині, Черкащині, а також на Запорозькій Січі.

Деякі наддніпрянські та інші місця України мають певну енергетику, які неможливо не відчути, потрапивши в такий ареал. Характерники поселялися саме в таких «місцях сили». Енергія останніх, помножена на умови існування серед дикої природи, постійне балансування між життям та смертю, а також постійні тренування, гартували звичайних людей перетворюючи їх на вправних воїнів, або навіть на характерників.

За головну мету свого розвитку характерництво ставило опанування мистецтвом керування своїм життям. Існує дуже давнє розуміння того стану, у якому людина проходить шляхом земного буття. Згідно цьому вона лише пасажир візка долі, яким керує зовсім інший візник. Людина тільки проходить шляхом життя, не знаючи ні його причин, а ні його кінця, зовсім не маючи змоги якогось суттєвого впливу на його перебіг. Все, через що вона проходить, трапляється з нею, як грім серед ясного неба. Для сучасного розуміння така позиція людини може бути порівняна з салоном пасажирського літака, де проходить усе її життя. Літак же летить за своїм маршрутом, зовсім невідомим для його пасажира.

Вирішення такої величної проблеми і поклали характерники в основу свого шляху сходження до вищих станів свідомості. Пізнати те, що знаходиться у руках фатуму, сісти на переднє місце візка долі, взявши віжки у свої руки або штурвал отого літака. Ця мета, яку вони ставили перед собою, зумовлювала і той стан розвитку, якого їм вдавалось набути за життя.

Однією з технік, пов'язаною з внутрішнім життям характерників, яка використовувалася при бажанні поглянути на те, що їх чекає попереду, було сидіння у глухому лісі біля невеличкого лісового озерця чи багаття. Характерники сиділи нерухомо, набуваючи стану кам'яних брил, зовсім упиняючи потік думок у своїй свідомості. У цей час вони і одержували змогу дотику до істини, споглядаючи, які події їм готувало життя.

Може виникнути досить вірогідне запитання: «А з чого починалися ці традиції, що у спадок дістались козакам-характерникам?»

Колись по степах Урми-України на прудких напівдиких конях скакали дивні вершники у гостроверхих хутряних шапках. Ставлячи високі конічні намети посеред поля, вони деякий час жили осілим життям, щоб за мить знятися і зникнути у безмежжі степу. Після себе вони залишили витвори з срібла та золота, довершеність яких незрівнянна і на сьогодні. Хто ці люди, що поєднали кочовий, напівосілий спосіб життя з такою високою та філігранною технологією? Ім'я цьому народові - скіфи.

В культових традиціях цього народу існувала техніка сходження людини до вищих станів свідомості, яка мала назву шляху трьох багать. Людина, яка проходила перше багаття, відкривала так званий перший лінгам -перші ворота, що є заставою людського духу і які закривають йому вихід у безмежжя простору. «Лінгам» - має кілька значень у санскриті – знак, мітка, характеристика. Статуя лінгама – це короткий циліндричний стовп з закругленою вершиною, або фалічний символ в індуїзмі, символ Бога Шиви. Шива лінгам, як правило, зображається разом з Йоні (пор.укр.лоно) – кільцем при його основі. Йоні символізує жіноче начало – Шакті (досл.сила)., що в свою чергу символізує пробудження чоловічого начала. Внаслідок цього в посвячуваного вмикалося на повну потужність так зване нижнє кіноварне поле, яке має назву дань-тянь у китайській езотеричній практиці. Формувалось та посилювалось ядро волі. Внаслідок цього скіф ставав воїном-захисником. Цю техніку проходив у скіфів кожен юнак, бо все чоловіче населення тих часів виконувало в першу чергу роль воїна-захисника, чим би іншим воно не займалося у мирні часи. Перше багаття запалювалося вночі під час повного місяця. Посвячуваний входив у багаття в зміненому стані свідомості, який досягався відкриттям відповідного енергетичного горизонту в людини за допомогою ключового знака - магічного ромба.

Техніка другого багаття виконувалася після досягнення людиною відповідної зрілості, коли розуміння істинного значення довколишнього вже пробивало свої перші паростки у самосвідомості людини. Цей ритуал виконувався вдень при яскравому сонці. Воїн входив у вогонь у зміненому стані свідомості, відкриваючи відповідний енергетичний горизонт самонастроювання ключовим знаком у вигляді золотого кільця. З виконанням цієї техніки в людини відкривався другий лінгам, так звані другі ворота на дорозі звільнення її духу. Ці ворота знаходяться у грудях кожної людини - у четвертому головному, одному з найпотужніших енергоцентрі в, Анахаті-чакрі. При цьому усі нижні, земні енергоцентри (включаючи Анахату-чакру) переходили в якісно інший, потужний режим роботи в золотому спектрі енергій. На енергетичному тілі каузального плану людини -коконі, з'являлося енергетичне кільце сили. Воїн набував здібностей мага, отримуючи доступ до оволодіння енергією стихій у довколишньому світі. Від чого з'являлась можливість впливу на перебіг подій у зовнішньому житті. Така людина у скіфів виконувала функцію оберега, тобто ставала тим, хто оберігав та гармонізував довколишнє життя. Ім'я її - Хранитель.

Третє багаття в скіфській традиції людина проходила в зрілі літа. Небагатьом вдавалося досягти цього рівня за одне життя. Третє багаття запалювалося під час заходу сонця, коли його червоні промені проходили крізь вогонь, зливаючись із ним. Посвячуваний входив у багаття в і зміненому стані свідомості, умикаючи енергетичний горизонт відповідної настройки за допомогою знаку у вигляді золотої крапки. Під час посвячення золотий промінь падав на тім'я людини, відкриваючи третій лінгам, спускався у нижній дань-тянь і йшов далі у ноги. Внаслідок цього при входженні у багаття людина зникала у золотому спалаху. Посвячуваний з цього набував якості відуна, людини, що вела за собою інших по житті. Всі таємниці буття розкривалися перед нею. Набутий при проходженні третього багаття рівень самоусвідомлення і дозволяв робити ті мистецькі витвори з золота, що дійшли до наших днів. Вони мали функцію оберегів, які захищають людину у житті від негативних впливів ззовні. У своєму побуті скіфи широко використовували знаки, за допомогою яких захищали свої домівки. Отже, виходить, що скіфи цілком володіли техніками, що лежали в основі виховання усього дорослого населення та передачі їх подальшому поколінню українського роду.

З усієї, наведеної вище спадщини - до наших часів дійшла лише техніка першого багаття, коли юнаки та дівчата, поєднуючись з довколишнім степом через покладання вінків з квітами на голову, стрибають через багаття у ніч на Івана Купала, проходячи таким чином через очищення та пробуджуючи нові сили для подальшого проходження непростим шляхом людського життя.

В основу філософії тих стародавніх часів було покладено ідею розвинення в людині духовного початку, де шляхом поступових трансформацій, людина досягає стану всеохоплюючого розуміння довколишнього життя, врівноважуючи плани внутрішнього світу із зовнішнім, керуючись певним центром, архетипом, що представляє собою цілісність.

Чи не описує це як раз процес індивідуації – процес віднадходження своєї самості, що надає чудової властивості узгоджувати свої дії та вчинки з істинним станом речей у довколишньому. Така природно закладена у людині властивість вельми важлива, бо дає відчуття внутрішнього голосу, що веде її в житті і допомагає правильно обирати той єдиний шлях, по якому вона повинна пройти. На сьогодні людину можна-порівняти з пішоходом, який перетинає перехрестя в бурхливому потоці автотранспорту, зовсім не маючи ніяких уявлень не тільки про правила дорожнього руху, а й зовсім не враховуючи отой потік. Такий стан людини в житті східні езотеричні вчення порівнюють з колесом Сансари, в якому людина має муку від життя, безплідно борючись з лихою долею, яку сама постійно спонукає своїми діями.

Відродження того знання на сьогодні дозволяє чітко визначити пріоритетні напрямки в розвитку як людського суспільства загалом, так і окремої людини, які потребують народження та поширення зовсім нової культури, у центр уваги якої нарешті буде поставлено саму людину та її призначення на шляху індивідуації. Пізнання саме цих таємниць взаємовідносин людини та несвідомого і стане, мабуть, найбільшим відкриттям у третьому тисячолітті

Подальше дослідження підвалин різних культур прадавніх цивілізацій свідчить про опанування мистецтвом поширеного сприйняття світу і надає людині можливість прямого впливу на ту основу, що формує самі подієві плани життя в довколишньому. Саме розвинення таких здібностей і називали стародавні люди магією, а тих, хто володів нею, звали людьми Знання. Така таємниця крилася за химерними, як на сучасний розсуд, ідолами та храмовими спорудами прадавніх цивілізацій. Їх ритуали, мистецтва та вірування складали основу іншої культури, що вела до зовсім іншого способу життя людини на Землі. Це дозволяє новим поглядом дивитись на змістовність етнічної культури того чи іншого народу.

Бути людиною Знання, як говорили у старі часи, що то за мистецтво? Хто і коли володів ним? Не питайте про це старих людей. Хто не знає, а хто й чув щось, хита головою: надлюдських зусиль потребує та дорога, бо проходить вона по самому краю вселенського виру людського життя. То був закон, котрий знали з давніх-давен: хто ставав людиною Знання, являв собою вже зовсім іншу істоту, яка однією ногою стояла у безмірності, завдяки чому і починала розуміти глибинний зміст тих подій, що точилися довкола. Така людина займала набагато ширшу і змістовнішу позицію у житті, тому що знала іншу, істинну сторону буття. Таким Знанням у нас в Україні і володіли характерники з Запорозької Січі. Це Знання вони широко застосовували в бойових діях для захисту своєї землі. Про людей того дивовижного Знання і йшла сьогодні мова. Про людей які чітко знають, що веде їх по життю. Мабуть, що десь у глибині душі, багато хто з нас тримає непевний спогад, який іде по усьому родоводові, - про Білу дорогу, про Чумацький Шлях.

Саме архетип етнічної самовизначеності, знання своїх міфів та легенд, як праобрази тисячі голосів, що виходять з вічності, сплітаються в один єдиний внутрішній голос, що вказують на наше призначення, на ту дорогу, якою звичайна людина і приходить до пробудження своєї свідомості. Настройка на істину, прагнення жити за істиною призводить до такого зростання рівня свідомості, коли відкривається шлях до зовсім інших взаємовідносин людини з оточуючим світом. У людині пробуджується та сторона її особистості, коли вона навчалась керувати перебігом свого життя, спрямовуючи його у бік найбільш повної реалізації. Тобто йдеться про те, що в основу українського етносу з прадавніх часів закладалася мета досягнення мистецтва керування своєю долею. Творчість людей Знання в Україні, серед яких характерники Запорозької Січі займають чільне місце, сягала тої висоти пробудженого духу, коли людина опановувала самі закони організації довколишнього світу, володіючи своїм центром «хара». Саме потяг до такої вершини своєї самореалізації лежить в основі підвалин нашої культури, нашого культурного та колективного несвідомого

Проведений ретроспективний пошук дозволив дійти висновку, що поширене сприйняття світу у стародавні часи скіфами, характерниками, було притаманним мало не всім існуючим на той час культурам. Як нам стало зрозуміло, пробуджений стан людини, зумовлений можливістю дотику до непроявленої тонкої структури оточуючого світу, має спільне для всіх коріння. Такі взаємовідносини людини і невимовного носять загальний характер, складаючи у своїй глибині одне ціле.

Поранений цілитель будучи архітепічним за своєю природою, не можна звести до поняття «лікар». Швидше за все в кожному закладений потенціал пораненого цілителя, котрий активізується неминучим пораненням будь-то фізичним, психологічним або духовної природи. Усвідомлюючи пораненого цілителя як в собі самому, так і в тих, з ким ми працюємо, цілительний ефект зростає, коли з’являється поранений цілитель іншого, а не тільки лікаря.

Ми можемо бачити, на скільки складними та заплутаними можуть бути деталі міфів та їх передісторія. Звертаємо увагу, що в нас є три основні образи цілителя з грецької міфології: Аполлон – врачуватель, Хірон – поранений цілитель та Асклепій – найвеличніший лікар та цілитель, а також знання або відання прадавніх волхвів, скіфів, характерників, знахарів, що є праобразами наших пращурів.

Всі вони є аспектами здібності до зцілення та швидше за все є як в нас, так і в наших клієнтах. Марія-Луіза фон Франц йде далі та говорить про те, що Поранений Цілитель є архетипом Самості та лежить в основі всіх істинних зцілющих процесів. (Викіпедія, 2017).

Гюггенбюль-Крайг говорить, що аналітикові потрібно «прийняти назад свій поранений полюс і зрозуміти подібно грецькому лікарю, що вилікувати можуть лише божества, лікар же – людина – може просто сприяти їх прояву (появі)..» Таким чином аналітик є провідником, каталізатором та частиною рольової моделі для внутрішнього цілителя пацієнта.

За словами Мюррей Стайна, що «пропрацювавши психотерапевтом більше сорока років, він точно не може сказати, що зцілював когось. Якщо зцілення і відбувалось якоюсь мірою, то воно було результатом факторів, що були проявлені у стосунках крім його волі та контролю. Це зцілення він приписує архетипічним силам несвідомого та Самості».Я Він вважає, що люба рана, фізична, психологічна або духовна, має здібність активувати архетип Пораненого Цілителя, так як інші архетипічні праобрази, пов’язані зі зціленням.

Рани любої сили завжди будуть впливати на те, що за словами Мюррей Стайна, є “story mind” - “розумом, душою історії, оповіданням”. Розум історії є рушієм наративу, будь-то у формі видінь, снів або творчих імпульсів. Говорячи коротко, розум історії, як дім глибинної уяви. В багатьох змістах глибинна уява є аналогом квантової реальності.

В обох цих реальностях, час пливе вперед та назад, речі можуть бути у двох або більше місцях одночасно, відсутня скованість наших хвилювань з “реального світу”. В обох випадках у нас немає можливості отримати прямий досвід проживання цих реальностей, до тих пір, поки щось не буде проявлене у нашому свідомому досвіді.

Глибинна уява є домівкою архетипічних реальностей, минулого та майбутнього, того, що незмінне, та того, що змінюється. Саме контакт з глибинною уявою є джерелом зцілюючих здібностей, котрі підкріплюють наші зусилля по відношенню до самих себе та інших.

Це домівка Поранених Цілителів, котрі нам відомі з вже існуючих міфів та ще не відкритих нам. Це домівка цілителів всіх типів та ступенів, які доступні як нам, так і тим, з ким ми працюємо. Ми маємо розуміти, що багато чого ще не проявило себе, поки не виявлено. Колективне несвідоме, об’єктивна психіка, глибинна уява – як би ми це не називали, є живим та породжуючим, тобто тим, що творить, та тим, що руйнує. Воно є таким, що не обмежується «старими історіями», котрі ми вже знаємо.

Так це відбувається тому, що життя саме по собі є раною, котра прагне до відображення, осмислення себе в історії, прагне до того, щоб бути повіданою у міріадах форм, які просувають нас від фіктивного, уявного змісту, змісту сновидінь до еросу взаємодії з творчим потенціалом, що знаходиться у рані життя.

Ми постійно травмуємо себе, намагаючись уникнути цієї рани життя через адикції, відволікання, компульсії та всі інші схожі явища. Про них можна думати, як про фантазії, що віддалюють від реальності, вводять нас в оману та стримують від уваги до історії, казки життя [the story of life], та того, як вона проявлена в нашій особистій біографії, казки життя, що інакше зветься душою.

Як відбувається зцілення, завжди є загадкою. Можемо сказати і так, що сильне зцілення відбувається через нас певним таємним чином, котрий ми не можемо приписувати собі. Це завжди подібно до сильного порізу. Лікар очищує рану, обробляючи її антисептичним засобом, зашиває її. Але зцілення відбувається не тому, що лікує лікар чи пацієнт, але тому, що діє природній механізм зцілення, котрий має наше тіло.

Зцілення психіки так само природньо. Обидва, клієнт та аналітик, мають бути присутніми, бути відкритими та готовими прийняти участь в тому, що відкриває нам душа. Це один із способів, як відбувається зцілення.

В той час, коли люди все більш і більш стають захопленими цифровим світом, слабшає зв’язок з цим цілющим потенціалом душі, психіки. Пошук відповіді на питання про те, як зберегти цей ресурс глибин душі швидко стає першочерговим завданням як теперішнього, так і майбутнього часу.

Останнім часом спостерігається значний приток набувачів психологічної професії. Можливо це говорить про ті рани, що також були нанесені нашій країні, культурі, а також про рани, що нанесені Землі.

Можливість пробудження Пораненого Цілителя в цих масштабних вимірах зачаровує і привертає увагу до того, що зазвичай рідко помічають, але що з великою ймовірністю є для нас найважливішим ресурсом, до якого можна прагнути в ці непрості часи.

Література:

Дивіться також