Зупини потік слів, відкрий вікно свого сердця і дай говорити духу
Запрошуємо вас ознайомитись із професійними есе наших колег, які завершили ТСК-4, дворічний теоретико-супервізійний курс «Юнгіанська терапія». Пропонуємо вашій увазі випускне есе Ольги Домри.
Коли я вперше задумалась над цим ессе, я сиділа в жовтні біля моря в Мармарисі і дивилася, як хвилі входять у вузьку затоку між горами. Форма цієї затоки нагадувала мені чашу, гори сформували природну чашу, що тримала та приймала воду, утримувала та зберігала її.
І я раптом згадала молитву до Богородиці:
«Богородице, Діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти між жінками і благословенний плід лона твого, бо ти породила Христа Спаса, Ізбавителя душ наших»
Я зробила запис цих ідей, та лишила їх дозрівати. Пізніше вони лягли в основу майбутнього тексту. Чаша, у яку щось буде влито, яка здатна прийняти, бути наповненою.
Богородиця, лоно якої, породило, утримало, народило. Молитва кожен раз викликає в мене сльози від відчуття невидимого дива. «Жінка породила Бога», вона змогла бути вмістилищем божественного
Перед написанням ессе мені в око впав мій малюнок.15 років тому я намалювала в наївній манері серце яке зєднано з маткою сходами. Цей малюнок був намальований після складних та болючих спогадів в терапії. Тоді я намалювала связок серця жінки та її матки-лона. Цей малюнок переїжджає зі мною вже багато років, я бережу дуже його. Ще одним образом який став жити в цьому ессе це малюнок з «Книги символів». Малюнок серця, кров з якого стікає в чашу. Для мене це образ любові, народження з рани, символ того, що приймає біль, захищає, трансформує її. Та важливі слова ціеї книги « Єгипетські лікарі першими визнали важливість пульсу, який вони називали «голосом серця» (Milton, 62). Перш ніж померлих допускали до підземного світу, їхнє серце зважували перед Осірісом: його порівнювали з пером Маат, богині істини та справедливості. Якщо серце виявлялося важчим або легшим за перо, це означало, що воно не перебуває в гармонії з Маат, і його кидали гіпопотаму-крокодилу, який пожирав його. Якщо ж серце дорівнювало перу за вагою, померлого оголошували «істинним за голосом» і дарували йому вічне життя.
Серце – єдиний внутрішній орган, залишений у забальзамованому тілі, – часто супроводжували невеликі серцеподібні амулети з напівдорогоцінного каменю або скарабей серця, вирізьблений із зеленого, чорного чи сірого каменю. На них наносили магічні заклинання, які мали запобігти тому, щоб серце свідчило проти померлого перед судовим троном Осіріса.
Певну версію цього божественного суду, що відбувається в серці, ми носимо в собі кожної миті – як нашу керівну совість, як наш «істинний голос» у повсякденному житті.»
Коли я згадую перший семінар про архетип Великої Матері в мені піднімається майже архаїчне відчуття контакту з чимось первинним. У моєму старому малюнку серце, з’єднане з маткою, я впізнаю цей образ. Наче серце багато років тому вже знало, що з ним говоритимуть символічною мовою материнських полюсів: приймаючого і руйнівного, животворного і поглинаючого. Моє серце це не романтична метафора, а психічний центр, який зберігає пам’ять про те, як воно колись вміщувало біль, страх, розриви та втрати.
Другий семінар про рамку несподівано приєднався до цієї роботи. Рамка для мене стала жива, вона скорочується, розширюється, руйнується, відновлюється. .
Вона нагадала мені про Венецію, у якій я була перед семінаром: місто, що стоїть сторіччями на дерев’яних палях, попри прогнози про власне зникнення, яке продовжує утримувати себе над водою та не боїться розпаду. Мені тоді здавалося,що це архітектурний еквівалент аналітичної рамки – давній, впевнений, непорушний при тому гнучкий.
На цьому семінарі народились мої роздуми про роботу онлайн і офлайн. Вдома – спокій, порядок, зібраність. А в офісі – реальний контакт, тривога, потреба у відстані. Я стала ясніше бачити, як моє серце реагує у різних сеттингах: онлайн воно зібране, стабільне, опертé на свій порядок; офлайн воно пильне, уважне, інколи насторожене. Рамка ніби окреслила контури того, що серце здатне втримувати, і де йому потрібні межі, щоб не розчинитися в чужому матеріалі.
У семінарі про жіночу травму я повністю зрозуміла зміну власної ролі. Моя фемінність зріла, моя дівчинка давно виросла та стала жінкою 50 років, фертильность втрачена та набута нова творча, внутрішня плодючість Наче щось у мені з ніжністю та теплом змогло прийняти власну історію.
Між семінарами прийшов сон,між цим семінаром і наступним. Він став настільки промовистим, що й досі живе у мені як один із головних символів навчання.
Сон
Я вижу чёрный Кокон, который лежит на Земле. К нему подходит двое людей с лопатами и счищают сверху кокона листья и мох, они поднимают этот Кокон и оказывается, что там внутри был барашек. Он рос всю зиму под этим коконом. Я подхожу к этому месту и вижу, что на Земле есть следы от лежания там животного, следы рёбер прям выбились на Земле. Ещё я вижу, что в земле похожая на глубокую и очень узкую шахту, которая уходит Глубоко под землю. Там находятся металлические трубы. Они похожи на трубы для воды. Барашка отпустили из-под этого кокона. Он небольшой белый и очень подвижный, резвый. Он бегает по зелёной траве, в какой-то момент он запутывается в кустах и как будто бы в поводке. Я подхожу к нему, распутываю его, беру на руки. Он очень приятный, чистый, пахнет приятно-ннейтрально, я его глажу, тискаю. И потом обнимаю, потом отпускаю. Я оказываюсь рядом с женщиной, разговариваю с ней, задаю вопросы о барашке. И она говорит, что под коконом выращивают таким образом барашков. Их выращивают, когда нет другого способа. У них нет мамы и никто из овечек не согласился их кормить. Их укладывают под этот Кокон, там в тех трубах течёт молоко, и всю зиму барашек лежит под коконои, имеет питание и растёт. Когда открывают кокон никто не знает что там с ним. Жив ли он. Мы говорим с этой женщиной сначала через переводчик, а потом оказывается, что она говорит на моём языке. Постепенно в разговоре мы идём к зданию.
Барашок, який зростав узимку під штучним коконом, харчуючись молоком із труб, образ вразливої частини психіки, яку не змогла нагодувати жодна «жива» мати. А проте він вижив. Він був теплим, чистим, рухливим, який зберіг життєвість попри холод і тишу. А відбитки його ребер у землі це сліди тієї ціни, яку платить психіка за своє збереження.
Усе це підготовлювало моє серце до теми наступного семінару про травму. Я тоді ще не знала, що почую там про те, що у роботі з травмою ми ніколи не можемо дивитися прямо в очі «Вію» - руйнівному ядру, від якого захищає тільки коло, молитва і час. Мій сон ніби заздалегідь пояснив: під землею завжди є труби, якими тече молоко - ті внутрішні ресурси, які працюють тоді, коли свідомість вимкнена. Сон відгукнувся у мені як розповідь про власну травму, про штучні й водночас містичні способи виживання, до яких вдається психіка. Це була відповідь на мої питання про м контейнеруванням і терпіння, про демоничне й жертвенне в травмі, про те, що завжди існує щось-хтось, що може зігріти, навіть коли людські обійми недоступні. І хоча усі «матері-овечки» відмовилися його годувати, світ все одно знайшов спосіб зберегти його.
Барашок із мого сну, який вижив у коконі, став для мене символом того, що робота з травмою не є героїчним актом і не є прямим боєм. Вона це обережне зняття шарів, дозоване тепло, очікування, годування і тоді життя може знову початися.
Після семінару про травму почалася нова глава – група «Моя казка про жіноче, сіль життя» що тривала паралельно з основним навчанням.
За декілька тижнів до семінару я опинилась в Іспанії. Я знайшла велике озеро. В якому видобувають сіль. Величезне, майже безкрайне рожеве озеро. Я смогла війти в нього, та побродити по сольоній воді. Концентрована, міцьна ропа: розчин солі. Я буквально відчула вплив солі на тіло: розслаблення, та одночасно легка втома.
«Моя казка про жіноче, сіль життя»
Казки розкривали жіночий шлях у різних формах: бажання, інтуїція, тіло, лють, прощення, єдність. Але найважливішим стало те, як казки говорили з моїм серцем. Образи з історій Леді Рагнель, лялечка, Василиса, жінка-кішка, лунний ведмідь: жили не лише у текстах, а й у моєму внутрішньому просторі. Вони вчились уміщатися в серці, ставати його частиною. Я почала бачити, як серце поступово розширюється, утворюючи місце для ніжності, гніву, смутку, радості, жіночої сили, втрат і віднайдених ресурсів. Казки були не лише матеріалом для роздумів ,вони були вправами на те щоб вмістите складне, важке. На згадку про казки в мене лишилась мандала, яка щодня нагадує мені про мене
Сон перед семінаром про нарцисизм виявив інший вимір цієї роботи: досвід поранення, який приходить із минулого, але проживається в теперішньому. Сон про Москву, про небезпеку на знайомій, але ворожій землі, про кров на пальцях - моїх і подруги , з’єднав мою біографію з історичною травмою, яку переживає моя країна. Там я побачила, як серце реагує, коли воно не лише контейнер для особистих історій, але й для колективних. В одночас у сні була дія: ми рухалися вперед, не зупиняючись. Це стало важливим образом серця «серце ран не уникає, бо крізь них воно вчиться любові»»
Ми з іншою жінкою сиділи за столом із чоловіком східної зовнішності. Він пригощав нас вином або шампанським у склянках. Я сказала жінці, що нам краще йти. Ми вийшли з приміщення, і я поставила свою склянку з неторканим напоєм на підлогу за порогом кімнати. Жінку, яка була поруч, у сні я відчувала як моя подруга дитинства, що зараз живе в Ізраїлі.Ми вибиралися звідкись і опинилися в Москві, на Червоній площі. Я знала це місто й розуміла, що нам обом там дуже небезпечно. Ми пригиналися, ховалися й рухалися, щоб вибратися звідти.Я побачила, що подруга поранена: з її руки сильно текла кров, на лівій руці в неї були відрізані три пальці. Я підтримувала її корпус, допомагала їй рухатися й шукала шлях, як вибратися. Уві сні я знала, що також поранена, хоча не бачила своєї крові й не відчувала рани, але розуміла, що на двох пальцях моєї правої руки теж тече кров. Незважаючи на це, ми продовжували рухатися, намагаючись вибратися з небезпечного місця.
Сон несе енергію виходу з небезпечної або токсичної ситуації, а також тему пораненої жіночої частини, спільної травми та спроби порятунку.
- Особиста історія та дитячий архетипічний шар: витіснену травму,здатність бути сильною, поки інша сторона (подруга/внутрішня дитина) кричить від болі.
- Колективна травма і сучасний контекст: звичку не відчувати власний біль заради порятунку інших, високу емпатію + дисоціацію у моменти перевантаження
- Мій особистий шлях — зріла, провідна жіноча фігура, яка виводить з небезпеки. Я підтримує її тілом — тобто я та, хто тримає, рятує, веде. Моя власна кривава рана символізує: ціну, яку я плачу, мою приховану вразливість, те, що поранена частина — не «вона», а «ми обидві». Але я є й провідником до порятунку, в мене є такий внутрішній досвід.
Мій сон та семінар дали можливість побачити іншу грань серця - вразливу, недоотриману, ту, що шукає порятунку і завмирає при найменшому страху. Нарцисизм у цьому контексті здався мені не патологією, а спробою захистити те, що в ядрі лишилось тонким, незахищеним, майже прозорим.
Я зрозуміла, що справжня допомога можлива тільки тоді, коли терапевт здатен утримувати власну крихкість і не ховати її за технікою.
Семінар про складні випадки: прикордонну й психотичну динаміку, додав до цього усвідомлення того, що інколи серце терапевта повинно втримувати напругу, яку важко помістити навіть у слова. Ми ще раз говорили про контейнування, про терпіння, про те, що може стати небезпечною жертвою в роботі ; я думала про те, де моє серце співчуває, а де воно починає піддаватися тиску. У цих роздумах я відчула, як важливо бути заземленою в тілесній присутності
Наші семінари про етику, про перенесення, про складні випадки, про алхімію трансформації зібрали фрагменти знань у більш зрілу внутрішню структуру. Я відчула перенесення як спосіб слухання серцем: коли аналітик чує не лише слова, а й зміну ритму, паузи, внутрішні образи, які піднімаються з глибини. А алхімічні процеси навчили мене бачити, що психіка не просто змінюється — вона переживає стадії перегрівання, згущення, розділення, очищення. І що аналітичний процес — це теж велике діяння, яке вимагає часу.
Та всі вони в глибині своїй по-різному торкались однієї теми: як серце витримує присутність іншого, не втрачаючи себе.
Саме в цей період я сформолювала те, що мене цікавить в моему внутрішньому житті: « як радіти життю, одночасно інтенсивно його проживаючи? Чи можна жити в режимі нагрузки не виснажуючись, не напрягаючись?»
Останній семінар про інтерпретації став для мене початком завершенням моеї подорожі, та початком відповіді на нові питання. Я відчула там особливу якість нашої лекторки Анаит - те, що я пізніше назвала для себе Даром утешения, українською: «дар утіхи», іноді «дар потішання», «дар розради»
Дар утіхи - це духовна й психологічна здібність людини створювати простір, у якому інший може витримати свій біль, знайти істину власного серця й відчути опору. Це не просто емпатія і не спроба забрати страждання. Це здатність: м’яко супроводжувати людину в її болю, не руйнуватися від чужих емоцій, утримувати й трансформувати афект, давати присутність, яка відновлює сенс і повертає внутрішній мир.
У християнській традиції дар утіхи пов'язують із дією Святого Духа – здатністю приносити мир там, де є розпач, і світло там, де є темрява.
У психологічній традиції він відповідає здатності «контейнерувати» переживання іншої людини, створювати безпечний внутрішній сосуд, який не лише приймає біль, а й допомагає йому перетворитися.
Суть дару утіхи: не забрати страждання, а зробити його переносимим, осмисленим і здатним привести до зцілення.
Це архетипічна функція серцевого сосуда, який не лише співпереживає, а й трансформує. «Так само і найглибший біль, якщо він повністю пережитий і утриманий у сосуді серця, може поступово стати спокутувальним.»
Анаит говорила не лише словами, але станом. Її робота з матеріалом була такою, ніби вона дозволила мені торкнутися того, як звучить серце, коли воно зберігає складне, не руйнуючись. Вона повернула мені моє власне серце в іншому масштабі – розширеному, теплішому до себе і до іншого.
«Богородице Діво, радуйся….»
За два роки моє серце стало місцем, де зібрано багато: материнські полюси, жіночі рани, сила рамки, досвіди травми, казкові архетипи, нічні сюжети, внутрішні переходи, професійні відкриття, молитва й образ чаші, барашок з-під кокона і тиха Венеція, що стоїть на своїх палях. Воно стало тим контейнером, у якому розширилась здатність бути в контакті із собою, з іншими й із психічною реальністю, що постає в аналітичному процесі.
Кожен семінар залишив свій відбиток, як ті сліди ребер на землі з мого сну. Усі вони створили форму, яку я тепер упізнаю як свою. Це була не лише програма навчання, а внутрішня подорож, що змінила мою структуру слухання, мою здатність бути поруч, мою внутрішню стійкість.
Цей курс був не просто навчанням – він був способом почути голос власного серця і зрозуміти, що аналітична робота народжується не в техніці й не у знаннях, а в тому просторі, де серце здатне витримувати правду, яку приносить інший. І, мабуть, у цьому і полягає найважливіша трансформація: серце стало місцем, куди можна впустити більше - і при цьому залишитися собою. Я завершую цей шлях з відчуттям, що моє професійне серце стало ширшим, терпимішим, уважнішим і більш живим.