Мені щастить

Запрошуємо вас ознайомитись із професійними есе наших колег, які завершили ТСК-4, дворічний теоретико-супервізійний курс «Юнгіанська терапія». Пропонуємо вашій увазі випускне есе Олександри Афанасьєвої-Фабрицької.

Щоразу, коли мене запитують, як я витримую напруження останніх років, я ловлю себе на думці, що відповідь несподівано проста: мені щастить. Я раніше не замислювалась над цим. Здавалося, що «щастить» — це про легкість, про випадкові подарунки долі. Але за два роки в цій програмі я відкрила нове значення цієї фрази. Мені щастить не тому, що життя просте. Мені щастить, бо поруч виявилися люди та досвід, які допомагали мені не загубитися серед хаосу.

Коли писала це есе, я мимоволі повернулася думками до самого початку. Пам’ятаю той перший семінар: я зайшла в онлайн-кімнату й відчула себе трохи осторонь. Група вже давно знайома між собою — люди легко підхоплювали одна одну, говорили вільно, ділилися думками так, ніби це давня традиція. А я сиділа перед екраном і думала, що, мабуть, просто «гостя», яка приєдналася у вже сформоване коло.

Але це відчуття минуло набагато швидше, ніж я очікувала. І зараз навіть дивно згадувати, що я тоді хвилювалася. Бо тепер я ловлю себе на тому, що приходжу на заняття не лише по знання — мені справді хочеться побачити цих людей, почути їхні думки, внутрішній ритм, спосіб мислення. Ми жодного разу не зустрічалися наживо, але за це не завадило відчути близькість і відчувати тепло

Ці два роки вимагали особливої витривалості. За вікном — війна, тривоги, новини, руйнації. Але як чудово мати простір безпеки. Ми інколи приходили на семінари, спавши по кілька годин за ніч, виснажені й розсіяні, а виходили — сповнені енергії, ніби щось усередині на мить вирівнювалося. Ця Зум-«кімната», у якій ми перебували разом, була майже розкішшю.

Юнгіанський підхід змусив мене визнати: амбівалентність — це не помилка, а умова нашого існування.
Символи завжди мають два боки. Темрява завжди поруч із світлом. Саме тому мені стало трохи легше дозволити собі рости навіть тоді, коли зовнішні обставини кричали про інше.

І це теж частина того, чому мені щастить.

Попри те, що загальна атмосфера програми була підтримувальною, теми, які ми проходили, були далеко не легкими. Іноді навіть здавалося парадоксальним, що в умовах зовнішнього хаосу ми говоримо про речі, які торкаються найвразливіших шарів психіки. Але саме ці — «важкі» морально та професійно — семінари й залишили в мені найпомітніший слід.

Лекція Олени Коваленко про аналітичну роботу з психологічною травмою була для мене однією з найскладніших.
І не лише тому, що тема сама по собі непроста. Я звикла до структури, до логіки, до чітких алгоритмів: А → В → С.
Завжди чекаю «карти місцевості», яка допоможе тримати баланс.

А тут — ніби нічого з цього не було.
Живий, складний матеріал, який розгортався хвилею, а не схемою.
І в цьому для мене була основна складність: травма не піддається структуруванню. Вона ламає форму. Вона не дозволяє підібратися до неї традиційно.

Я пам’ятаю, як після розбору твору Гоголя всередині ніби щось зрушилось: з одного боку — нерозуміння, з іншого — дивне тяжіння повернутися до тексту ще раз. Я ловила себе на злості, розгубленості, надмірній напрузі. Але тепер бачу, що саме цей семінар навчив мене не тікати від таких реакцій ні в собі, ні в клієнтові.

І в цій зустрічі, я бачу зараз, теж було моє маленьке «мені щастить» — бо я дізналась про важливу межу: не все у терапії можна розкласти по поличках, і це нормально.

Семінар Сергія Теклюка про прикордонну та психотичну динаміку був для мене викликом на кількох рівнях. У цьому матеріалі не було нічого «легкого»: це той випадок, коли лекція залишає не відповіді, а велику кількість внутрішніх запитань, які навіть трохи лякають. Та найбільший страх прийшов не від теорії. Я боялася іншого: що після цієї теми до мене можуть прийти саме такі клієнти. Це було дуже щире, дуже людське переживання — «А раптом я не витримаю? А раптом я не зможу?». І цей страх чітко окреслив межу моєї професійної самооцінки.

Я добре пам’ятаю внутрішній рух під час семінару: теоретична частина ніби впорядковувала мене, давала відчуття структури, а клінічні приклади, навпаки, розтягували мої межі, торкалися зон, у яких я ще не почувалася впевнено. Саме там я вперше відчула, що юнгіанська терапія вимагає від терапевта не лише знань чи технік, а й витримки — здатності бути поруч із тим, що не хоче вкладатися у зрозумілу схему, і не поспішати з інтерпретацією.

Було непросто прийняти думку, що терапія — це не завжди про «лікування», «кроки» й «успіхи». Інколи це про присутність біля чужої реальності, яка зовсім не схожа на твою, і про вміння не розпадатися від цього. Це був складний досвід, але надзвичайно цінний.

Семінар Інни Кирилюк про нарцисичну структуру став, мабуть, найбільш відкриваючим.

Нарцисизм — тема, яку завжди хочеться досліджувати «про когось іншого».
Мені сподобалося, з якою делікатністю Інна подавала матеріал — без стигми, без узагальнень, без звичного різкого поділу на «здорове» і «хворе».
Ще до лекції я помічала в собі окремі нарцисичні риси — точкові реакції, моменти самозахисту тощо. І мені було інколи їх дуже важко в собі бачити

Але після лекції стало значно легше дихати.
Об’ємний огляд різних підходів — від класичних до сучасних інтерпретацій — дав мені опору й розуміння:
нарцисизм — це не завжди вирок і не патологія сама по собі. Це може бути природна частина розвитку, через яку проходить кожна людина.

Було щось дуже терапевтичне в тому, як Інна говорила про спектр, про здорові й нездорові прояви, про норму, яка ширша, ніж ми собі дозволяємо думати.

Це був семінар, після якого я йшла з думкою:

всі ми потребуємо дзеркал, які не викривлюють і не спотворюють, а дають побачити себе живою — такою, якою є.

Коли я думаю про цей курс зараз, наприкінці, то розумію: він закінчується лише формально.

Усі внутрішні процеси, які запустилися, продовжують рухатися.

Дещо вже стало частиною мене, а щось ще тільки проростає.

Я стала трохи уважнішою до власних реакцій і менш вимогливою до власних відповідей.
Навчилася витримувати паузи, а не поспішати закривати їх поясненнями.
Стала обережніше поводитись із власною певністю — і спокійніше ставитися до невідомого.

Ці два роки дали мені не стільки готові інструменти, скільки здатність інакше дивитися на роботу й на себе в ній.
Я почала краще усвідомлювати, де мої межі, а де — можливості. Де я можу бути корисною, а де варто зробити крок назад.
Це, мабуть, і є ознакою професійного дорослішання.

І чому ж я так назвала своє есе - мені щастить? Бо ця фраза тепер мені звучить як підсумок:

• Мені пощастило бути свідком того, як люди навколо змінювалися.

• Мені пощастило бачити, як іноді один коментар відкриває комусь цілий пласт розуміння.

• Мені пощастило бути частиною групи, де кожен мав свій темп, свій ритм, свою історію — і це створювало спільний простір, який важко пояснити словами.

• Мені щастить — бо я змінилася більше, ніж очікувала.

• Мені справді щастить, що ці два роки були саме такими. І що тепер у моїй історії є цей шлях — непростий, але дуже потрібний.

Дивіться також