Праця очікування: міфи, обряди, архетипи і їх прояв у житті української жінки в часи війни
Запрошуємо вас ознайомитись із випускними роботами наших колег, які завершили БП-6 «Основи аналітичного консультування та юнгіанської психотерапії». Пропонуємо вашій увазі випускну роботу Світлани Чернявської «Праця очікування: міфи, обряди, архетипи і їх прояв у житті української жінки в часи війни».
Дослідження праці очікування української жінки у часи війни за екзистенційне існування українців та України як держави є проявом моєї глибокої шани дружинам, матерям, донькам, сестрам наших воїнів, які день за днем переживають невидиму на перший погляд, але потужну внутрішню боротьбу, балансуючи між відчаєм і надією. Вони навчилися жити в невизначеності та парадоксі, вперто тримаючись за нитку, яка зв’язує їх з тими, кого чекають, крізь час і простір, часто не завдяки обставинам, а всупереч, не дивлячись ні на що…
Час, доля, очікування і до чого тут ткання?
Занурення у проблематику феномену очікування з точки зору аналітичної психології К.Г. Юнга приводить нас до основ: архетипу часу, його зв'язку з концепцією долі, структури і порядку, шляхом проявлення в міфах, казках та обрадах. Зокрема у давньогрецькій міфології персоніфікацією і втіленням абстрактного концепту часу виступав бог Хронос [1]. В його образі час був представлений як безперервний потік, де поточна мить щосекунди стає минулим, поступаючись місцем майбутньому. Хронос також відігравав центральну роль у розумінні всесвіту як структури, яка керується безперервними циклами часу: зміна дня і ночі, зміна пір року, а також сама ідея народження, життя, смерті та відродження. Греки також вбачали в фігурі цього божества гаранта порядку і передбачуваності всесвіту. Його присутність у пантеоні давала відчуття, що усі події відбуваються у відповідності із здавна встановленими ритмами, створюючи відчуття комфорту, безпеки і впевненості у світлій перспективі завтрашнього дня. Окрім того, Хронос був тісно пов'язаний із ідеєю невідворотності, підкреслюючи те, що жодна людина чи божество не здатна зупинити чи змінити плин часу. І все ж таки, більш дотичними до цієї ідеї у давньогрецькій міфології були Мойри – три богині, дочки Зевса і Феміди, які у міфах представлялися уособленням неминучої долі кожного смертного і безсмертного [2]. Влада їх була дуже смутно визначена: іноді здавалося, що ця влада підпорядковується богам, а іноді – навпаки, що вона перевищує владу богів і що навіть вони не можуть ні змінити, ні скасувати того, що передбачили Мойри. «Сьогодні, - кажуть боги у Гомера, - ми всі спустилися з Олімпу, щоб взяти участь в битві, щоб перешкодити троянцям завдати шкоди Ахіллесу. А тим часом над ним повинна неминуче виповнитися та доля, яку для нього виткали Мойри в момент його появи на світ» [3].
Справді, аналізуючи міфи, бачимо, що Мойри передбачають все, і ніщо не може статися, щоб вони не передбачали. Все, що відбувається, справа їх веретена, і всі події є наслідком того, що вони виткали з самого початку. Греки вірили у багатьох могутніх богів, які впливають на життя людей і без кінця змагаються між собою як у фізичній силі і спритності, так і у розумі та хитрощах, плетучи інтриги, вступаючи в ситуативні союзи, спокушаючи та обманюючи одне одного заради власних інтересів. То ж людське психе відчувало потребу поставити над цим світом богів ще й іншу владу: вищу, таємничішу, таку, що простирається над усіма істотами у всесвіті.
Схоже втілення фатальних вищих сили зустрічаємо й у Скандинавській міфології в образі Норнів – трьох богинь долі. У сагах Старшої та Молодшої Едди древніх скандинавських народів доля розглядалася не як випадковість чи результат певної сукупності обставин, а як потужна невідворотна сила, яка пронизує увесь світ від найпотаємніших глибин землі до запаморочливих вершин небес і саме Норни є її втіленням. Ці богині не б’ються на полях битв, не зводять палаців і не прагнуть влади, але без них увесь світопорядок людей суворої півночі виявився б під загрозою. Їх священна оселя знаходиться біля самого кореня великого світового дерева – Ігдрасіль, поруч з Урдовою криницею. Там, в тіні віт, вони невпинно плетуть нитки долі, адже саме від їх дотику народжується час: минуле, теперішнє і майбутнє, сплітаючись в єдине полотно. Щодня, поливаючи корені священного дерева живою водою з Урдової криниці, Норни доглядають за основою світобудови, підтримують порядок буття. Їх робота тиха й неспішна, це постійний незримий труд – плетіння доль усіх живих істот [4].
Як бачимо з міфології, мотив ткання або плетіння долі є досить поширеним у індоєвропейських культурах: нитки, пасма, вузлики, візерунки – це образи, за допомогою яких древні уявляли і метафорично пояснювали складність, вразливість і взаємозв’язок людських доль. Власне, у кожної істоти: бога, велетня чи людини є своя нитка і є вищі сутності, що визначають її довжину, силу та момент, коли вона буде обрізаною... В сюжетах скандинавської міфології Норни з’являються переважно при доленосних подіях. Саме про них згадують аси і вани, коли відчувають, що насуваються великі зміни. Проте, незважаючи на свою величезну владу, Норни рідко втручаються напряму: вони не підштовхують, не підказують, не винагороджують, їх сила у дотриманні сталого, здавна заданого порядку. Якщо уявити всесвіт тканиною, то Норни – це творці, що мовчки стоять за ткацьким верстатом; вони не галасують, не сперечаються, вони тчуть. В цьому їх сакральна глибина і фактично неосяжна природа.
В давньоукраїнській традиції прослідковується особливо шанобливе ставлення до таких архаїчних ремесел як прядіння і ткацтво. Аналізуючи антропологічні, фольклористичні, релігієзнавчі джерела, знаходимо опис обрядів, заснованих ще у язичницький період, але таких, що були адаптовані до християнства і навіть знайшли покровительство святих. Так, у слов’янській міфології Мокоша була богинею милосердя, жіночої працелюбності, майстерності, родючості та животворної жіночої сили. Символами богині були прялка і веретено [5]. З приходом християнства її образ і символічне значення трансформувалися у образ святої Параскеви-П’ятниці (Лляниця, Параскева Лляниха, Неніла Лляниця) [6]. У православ’ї святу шанують 28 жовтня, а також, як видно з імені, щоп’ятниці. За звичай у ці дні не пряли, не прали, не пахали, щоб «не заліпити Параскеву і не запорошити їй очі». Вважалося, що у випадку порушення заборони вона могла наслати хвороби, а також засуху. Наочним свідченням цього є те, що у східних слов’ян дерев’яні скульптури Параскеви П’ятниці ставилися на перехрестях доріг та на криницях. Їй приносилися пожертвування: в криницю кидалися шматки тканини, пряжі, нитки… Цей обряд називали Мокрида і описувався він так: «Риб’ячою лускою срібляться на дні криниці гривеники, передаються чи прямо вкидаються різні вироби жіночого рукоділля, часто з гучними заявами про практичну ціль жертвоприношення: сорочки, рушники, вичесана лляна пряжа чи вже випрядені лляні нитки: «Угодниці на панчохи!», «Матінці П’ятниці на фартушок!» [6] (С.В. Максимов). За народними повір’ями, П’ятниця ходить вколота голками і веретенами необачних господинь, які не шанують святу в її дні.
Антропологиня і майстриня Наталка Телегей, описала давньослов’янський ритуал «обидене полотно», який зустрічала ще у кінці 80-х років на поліссі в общинах чорнобильських переселенців [7]. Він завжди проводився з певною метою: закликати дощ у посушливий період або подолати загадкові хвороби, від яких масово гинули люди, часто – саме діти. Обидене полотно являє собою суцільне довге полотно, виготовлене за певний період часу (частіше від сходу до сходу, іноді від заходу до сходу сонця), яке виготовляли жінки у кількості сім, дев’ять, дванадцять чи чотирнадцять осіб. До обряду допускалися не всі охочі, а зазвичай жінки вже недітородного віку чи вдови. Така робота була одночасною, тобто жінки мали принести льон, повністю його очистити, напрясти, зіткати. Одна жінка пряде, друга снує… Аналізуючи психологічний сенс обрядових дій, варто зазначити, що льон – споконвічно жіночий елемент, символ зародження, творення і відтворення. Вбивчо-оживляюча сила жіночого творення знаходить своє вираження символічно в прядильно-ткацькому процесі створення полотна. Відчуття, що ми спроможні власними руками «спрясти життя», може надати нам життєвих сил, дати відчуття контролю над неконтрольованими явищами і подіями.
Колективна робота по створенню полотна мала бути виконана в певному ритуальному місці: влітку - на перехресті доріг чи просто на дорозі, іноді у когось в дворі, а взимку – в хаті. Перехрестя, як місце перетину доріг, має складне символічне значення, що варіюється від уявлень про небезпеку до можливостей вибору та зустрічей. У народній традиції воно часто вважалося «нечистим місцем» або ж межею між світами, де могли відбуватися контакти з міфологічними істотами. Водночас, перехрестя може символізувати вибір, можливість зміни напрямку та нові перспективи. Обрядові дії в такому особливому місці мали сприяти контакту з божественною сутністю, ніби давали шанс отримати її благословення і допомогу, а може нові можливості і варіанти вирішення проблем.
Цікаво, що чоловіки до роботи з полотном не допускалися. У християнський період виконання обряду їх завданням було виготовити хрест, встановити його на дорозі й розвісити на ньому готове полотно. За даними українських антропологічних досліджень, якщо чоловікові дуже хотілося попрясти, він мусив робити це потайки вночі, вдягнувши жінчину хустку. Відсторонення чоловіків від певних ремесел спостерігалося не лише у давньослов’янській традиції. У своїй книзі «Велика Матір» Еріх Нойман [8] зауважує, що в давні часи прядильне ремесло і гончарство були категорично заборонені (на рівні табу) для чоловіків, адже вважалося виключно жіночим священним дійством. Адріенна Річ писала: «Процес перетворення сировинних волокон в нитку незмінно передбачав здатність керувати питаннями життя та смерті. Павук, що плете павутину з власних виділень; Аріадна, яка протягує своєму коханому клубок ниток, щоб вивести його з лабіринту; три сестри, що керують долею в грецькій міфології, Норни зі скандинавських міфів; старі, що прядуть нитку життя чи розрізають її….» [9]. Справді, обертаючи гончарне коло чи прядильне колесо, жінки з казок і легенд слідують накопиченим людством знанням про закони буття. І не лише слідують і підтверджують, але створюють і затверджують ці закони наново.
Вивчаючи цей архаїчний традиційно жіночий обряд, я була вражена, яким чином він трансформувався в реаліях війни сьогодення, в часи темної невизначеності й болісного очікування. У перші дні повномасштабного вторгнення окупаційних російських військ на територію України, у той час як тисячі молодих чоловіків та жінок стали на захист своєї землі та державності, решта громадян почала шукати свій спосіб долучитися до опору і одним із цих способів стало плетіння маскувальних сіток для українських воїнів. Вмить це явище стало таким поширеним, а майстерність такою високою, що здавалося, ніби вони робили це все життя. Дивовижним чином з’являлися приміщення і матеріали, свічки й генератори в часи блекаутів, сили та натхнення на щоденну рутинну працю. Горе, яке спіткало нас, відчуття власної безпомічності, втрата контролю над ситуацією та зрештою і власним життям, викликало у багатьох жінок потребу в монотонних, повторюваних діях, які ніби мантра, не вимагаючи особливих розумових зусиль, виконуються руками, переключаючи з раціональної функції мислення на ірраціональну функцію відчуття. В’язання, шиття, вишивання, плетіння, прасування, перебирання круп чи зерна – байдуже, головне, щоб робота відволікала від деструктивних думок та вберігала від надмірних, захоплюючих Его афектів. Справді, такі прості дії, якщо вони здійснюються з повною концентрацією уваги і суб’єктивно сприймаються особою як дуже важливі для спільної справи, затягують часом на стільки, що увесь світ, складний і багатогранний, згортається у жменьку чечевиці, а життєві кроки підлаштовуються під ритм петель, що перелітають з однієї шпиці на іншу.
Симона Мацліах-Ханок у книзі «Казки оборотної смерті» [9], аналізуючи роботу Білосніжки по наведенню порядку в будиночку гномів, які її прихистили після втечі від злої мачухи, підкреслює, що таким чином дівчинка постає перед по-справжньому складною працею - наведенню ладу у хаосі її власних почуттів, їй конче потрібно «розкласти все по поличкам». Гноми у цій казці є працівниками підсвідомого. Вони також тяжко працюють: копають в ньому день за днем з ранку до вечора у пошуках золота і алмазів, що сховані в його загадкових глибинах. Оскільки гноми працюють на своїй території, зазвичай нам недоступній, глибоко під землею, все, що від нас вимагається, - це не втручатися, або, ще простіше, не робити нічого. Така «пасивність» у західному суспільстві, включно з нашим українським суспільством, сприймається переважно з осудом як негативне, навіть регресивне явище, однак у східній культурі, більш духовній і проникливій, вітається і вважається цілком прийнятним. Вислови накшталт «Сиди і нічого не роби» з Талмуду і «Коли людина дійде до нероблення, то не буде того, що не було б зроблено» з книги Дао, закликають нас стишитися і віддати всього себе в руки Творця. Індіанці називають це «підкоритися Великій таємниці», котра проявляє себе у внутрішніх позитивних силах, закладених у кожному з нас; силах, що прагнуть до врівноваженого спокою, здоров’я та щастя. К.Г. Юнг у своїй праці «Коментар до Золотої квітки» зазначав, що вміння давати подіям трапитися, діяння в недіянні, «самовідпускання» є справжнім мистецтвом, яке мало кому доступне, адже свідомість постійно втручається зі своєю «допомогою», виправленнями і запереченнями, не даючи можливості психічному процесу просто розгорнутися. Справді, треба визнати, що в нашому житті трапляються ситуації, як у Білосніжки, коли нашої тяжкої свідомої роботи виявляється недостатньо. Тоді невидимі несвідомі сили (гноми) трудяться за нас. В той час як ми, зайняті простим спогляданням чи монотонними діями, раптом переживаємо осяяння - якесь нове знання виникає перед очима і повністю змінює розуміння здавалося б безвихідної ситуації. Симона Мацліах-Ханох описує це так, що «необроблений згусток пам’яті, цілісний і чистий, як невідшліфований алмаз, не відомо коли і як видобутий з надр нашої свідомості, лежить і чекає, коли його помітять. У казці про Білосніжку, медитативна робота, в яку занурюється героїня в будиночку гномів і робота, яку роблять гноми заради неї в лабіринтах гірських рудників, мали дозволити несвідомому привести себе у порядок, не досягаючи таких крайнощів як смертоносна депресія» [9].
Міфологічні істоти різних культур, які виступають у ролі сторожів порядку плину часу, хранителів космічного ритму, персонажі відомих усім нам казок, з найдавніших часів давали людям відчуття, що у всього є свій початок, свій шлях і свій кінець. Навіть у світі, повному богів і титанів, героїв і велетнів – все зрештою підкорюється закону долі, великої і неупередженої, а отже воїнам не варто боятися йти у бій, а дружинам не варто надто тривожитися за коханих, адже десь у найвищому космічному вимірі вправні прядильниці вже відміряли необхідну довжину ниток і тчуть полотно долі…
Праця очікування: внутрішній зміст, динаміка та труднощі, що супроводжують працю очікування.
З плином віків, по мірі розвитку свідомості та відділення й укріплення Его-комплексу шляхом відмежування від архетипових сил колективного несвідомого за допомогою все більш зрілих і високофункціональних захисних механізмів, ставлення до часу в житті людини і процесу очікування помітно змінилося. У сучасному світі очікування – це дуже неоднозначне переживання, особливо, коли йдеться про очікування як працю, яку змушені щоденно виконувати люди в умовах жорстокої кровопролитної і вже дуже тривалої війни. З одного боку, очікування часто розуміють як щось негативно забарвлене – пасивність, нерішучість, бездіяльність, що потенційно може призвести до трагічних наслідків; залежність чи втечу від жорстокої реальності. Такий негативний полюс очікування можна розглядати двобічно – або це дійсно про холодну егоїстичну відстороненість від переживань і страждань інших людей, надання переваги фантазійному замість реального, або ж таке негативне ставлення особи до праці очікування інших є жорсткою оцінкою героїчного Его, яке не може витримати невизначеність і знецінює видиму бездіяльність, заперечуючи будь-який сенс очікування і виставляючи його виключно в патологічному світлі.
З іншого боку цінність очікування є надзвичайно високою, коли необхідно знову і знову долати невизначеність обставин, утримувати віру в результат власних зусиль, навіть усупереч об’єктивно невтішним відомостям, повільно, але системно, синхронізувати, з’єднувати свої дії з потоком реальності, витримуючи і контейнуючи увесь спектр можливостей, які містяться в ній. То ж в чому вбачається сенс очікування? Який його внутрішній зміст і які труднощі часто супроводжують працю очікування?
Для того, щоб зрозуміти внутрішній зміст праці очікування, звернемося до статті Олени Пуртової, яка досліджувала це питання на прикладі образу Пенелопи – героїні «Одисеї» Гомера [10]. Пенелопа чекала свого чоловіка Одисея двадцять років, десять з яких він брав участь у Троянській війні, а ще десять років намагався потрапити додому, та замість цього опинявся геть у інших місцях. Мені імпонує погляд на Пенелопу не як на героїню другого плану, якій відводиться скромна малопомітна роль другого плану, а з точки зору її цілісності, мудрості і багатогранності, що ставить цю жінку на один щабель з її чоловіком Одисеєм. Насправді більша частина поеми присвячена подіям на острові Ітака і в них саме Пенелопа є ключовим персонажем. Серцевиною образу Пенелопи є її здатність так довго чекати на повернення чоловіка при відсутності інформації щодо його життя чи смерті. Така її особливість і сила стає більш очевидною поруч із тим, як реагують на таку затягнуту, повну невизначеності, ситуацію інші члени сім’ї Одисея: матір Антиклея не витримала очікування і втопилася, батько Лаерт – йде з палацу і оселяється в закинутій хижі, а син Телемах охоплений ідеєю знайти тіло батька, щоб поховати його достойно. Згідно з юнгіанським підходом, Пуртова пропонує розглядати усіх цих персонажів як внутрішні частини Пенелопи і тоді можна говорити, що одна її частина топиться в депресії, інша – аутизується, а третя прагне штучно внести хоч якусь визначеність, але її Его витримує цю ситуацію і лишається у контакті з відсутнім чоловіком. Така ситуація нині є знайомою багатьом українським жінкам, які перебувають у вимушеній розлуці з коханими: військова служба на невизначений термін, полон, стан «безвісти пропавшого», вимушена еміграція… Це випробування, які вони проживають також по-своєму, з власною динамікою, втомою, періодами розпачу і зневіри, з хвилинами надії і радості. Комусь вдається випірнути з темних холодних глибин депресії, а хтось наново вчиться вибудовувати взаємини з зовнішнім світом і самою собою.
Коли женихи роблять осаду палацу Пенелопи, примушуючи її нарешті обрати когось з них для заміжжя, вона починає проявляти якості, що об’єднують її з чоловіком – оголошує, що вийде заміж лише тоді, коли зітче саван своєму свекру Лаерту. Протягом трьох років вона ткала саван вдень, а вночі розпускала його. Якщо розглядати женихів у внутрішньому символічному сенсі, вони можуть означати сумніви героїні, ідеї та хибні вибори, які підсилюються за роки очікування і напруга від них зростає. Поява тут вже знайомого нам наративу про ткання полотна (савану) допомагає вірній дружині підкорити хаос як у внутрішній, так і зовнішній реальності. Парадоксально, але, переплітаючи нитки між собою, Пенелопа ніби розриває зв’язки з чоловіком, а розпускаючи тканину, – вона відновлює зв'язок з ним. Задачею очікування є утримання зв’язку з об’єктом при переживанні його відсутності. Моя клієнтка, Дарина, з цією задачею впоралася, хоч і не одразу.
Коли чоловік Дарини Олексій сповістив їй, що йде до війська добровільно, з її слів :«земля зникла спід її ніг». Вони обоє належали до творчого осередка, багато волонтерили на армію і тому їй здавалося, що їх вклад у оборону держави значний і достойний. В той час Олексій вів серйозну внутрішню і зовнішню бюрократичну боротьбу, щоб посісти своє місце у війську. Пройшовши всі стадії заперечення і прийняття нової реальності, Дарина виявила, що не має жодного уявлення як тепер жити: вести господарство (Як платити за комунальні послуги? Де замовляти воду?), планувати робочий графік, а найголовніше – будувати відносини з чоловіком в умовах розлуки і максимальної невизначеності, за відсутності тактильності, а часто навіть можливості почути рідний голос по телефону. Саме з налагодження побуту їй довелося почати. Опановуючи прості речі, займаючись домашніми справами день за днем, Дарина укріплювала свої внутрішні опори, ставала більш компетентною і самостійною. Одного дня, вона раптом усвідомила імовірність того, що може втратити чоловіка і лишитися сама: «Це усвідомлення прийшло раптово, проштрикнуло серце сотнями голок, але потім прийшло якесь дивне полегшення, ніби щось дозріло всередині».
Згодом клієнтка визнала, що осягнувши можливість втрати і відчувши горювання за минулим життям на глибинному рівні, вона тепер здатна сепаруватися від партнера і вибудовувати більш зрілі рівноправні стосунки, сповнені вже нових сенсів і планів на майбутнє. Ця ідея перекликається з тим подвійним процесом, що виконувала Пенелопа з саваном – робота горя, переживання імовірної втрати, готовність до поховання чоловіка, і в той же час відновлення сенсу очікування і сенсу зв’язку з ним. То ж результатом роботи очікування є прийняття двох альтернатив одразу – втрати об’єкта і підтриманні контакту з ним. Симона Мацліах-Ханох писала: «Білосніжка прокидається не найприємнішим чином: її сон порушує не поцілунок, не ласкавий дотик чи закоханий погляд, а різкий струс, від якого вивільняється застряглий у горлі шматок яблука, - і вона оживає. Горло, котре, згідно холістичної медицини, відповідає за проявлення почуттів, було перекрито шматком яблука депресії; і тепер, коли воно вільне, вся душа може полегшено видихнути, припідняти кришку домовини і поглянути на нову реальність, створену нею ж для себе за час сну» [9, с. 96-97].
З психоаналітичної точки зору, завдання роботи горя полягає у прийнятті необратимості втрати, прощанні з об’єктом і висвободження пов’язаної з ним психічної енергії, котра мусить бути переінвестована у інші об’єкти та цілі. Результатом роботи горя є переважання принципу реальності над принципом задоволення у психіці, а тут трапляються труднощі. Андре Грін вводить поняття «робота негативу», яке описує неможливість пережити горе і застрягання в ньому. Це призводить до того, що зв'язок з об’єктом замінюється ідентифікацією з ним, при цьому декатексис лібідо віднімає у об’єкта його цінність і внутрішній зміст. На думку автора, ця внутрішня дія є нічим іншим як вбивством об’єкта, котре здійснюється без ненависті.
Дізнавшись, що її чоловік, прикордонник Денис, у полоні, Ольга, вирішила також мобілізуватися у військо. Вона покинула улюблену роботу, дружній колектив, поставила своїх батьків перед фактом, що її діти (їх онуки) тепер житимуть з ними, що викликало бурхливі суперечки і нерозуміння з їх боку. Зі слів клієнтки, вона просто не могла лишатися вдома і чекати. Витримати цю напругу, страх і невизначеність вона була не в змозі. Усе довкола нагадувало про нього. Думки були переповнені страшними фантазіями… Одягти його взуття і військову форму, пройти замість нього його шлях – видавалося Ользі єдиним вірним рішенням. Повернення до реальності сталося за кілька місяців, коли позаду вже була базова військова підготовка, перші труднощі й незручності служби. У новій робочій рутині жінка одного дня не впізнала себе. Вона була здивована, як легко відмовилася від власних мрій і планів, від часу з дітьми і такої важливої боротьби за визволення чоловіка з полону. Це раптом набуло сенсу, справжнього, енергетично зарядженого. Відмова від усвідомленої роботи горя і очікування не дозволяла їй утримувати зв'язок з коханим чоловіком, блокувала спогади з минулого, забороняла фантазії про спільне майбутнє. Більше того, ідентифікація з об’єктом (чоловіком) призвела до сходження з власного шляху індивідуації і втрати контакту з Самістю.
Аналізуючи цей клінічний випадок, на думку приходить книга Джин Шинода Болен «Богині в кожній жінці», де авторка висвітлює загальні архетипові моделі жіночої поведінки на прикладі семи грецьких богинь: Афродіти, Деметри, Гери, Артеміди, Афіни, Персефони та Гестії, які є різними гранями могутньої Великої Богині – уособлення архетипу Великої Матері. Грецькі богині Олімпа, кожна з яких унікальна, а деякі з них навіть ворожі одна до одної, представляють собою метафору внутрішнього різноманіття і внутрішніх конфліктів жінки. У кожній жінці потенційно присутні всі богині і коли декілька богинь змагаються за панування у її психіці, їй необхідно самій вирішити, які аспекти її сутності і в який час будуть домінуючими. Інакше є ризик постійного метання зі сторони в сторону або ж повного монополістичного поглинання Его архетипом однієї богині. Жінка може протягом якогось часу чи навіть все життя лишатися під владою певного архетипа, навіть не усвідомлюючи, кому саме з богинь вона служить. У випадку Ольги ми можемо помітити, як дуже важлива, емоційно заряджена подія пробудила архетип безстрашної войовничої Афіни, яка завжди слідує пліч-о-пліч з героями по поставленої мети. Однак, охопленість цим архетипом виявилася на стільки потужною і всеохоплюючою, що проявам інших жіночих архетипів не знайшлося місця: внутрішня Деметра і Гестія не могли проявитися у турботі про дітей і веденні господарства, Гера з Афродитою були геть заблоковані, адже замість прийняття і осмислення факту перебування чоловіка в полоні, спроб встановити хоч якийсь зв'язок, добиватися його повернення, була несвідома ідентифікація з його образом. Лиш усвідомивши власну охопленість могутнім архетипом, клієнтка змогла побачити, яким однобоким і чужим стало її життя за останні кілька місяців. Це дало можливість дати місце кожній з богинь у внутрішньому психічному житті при сильному стійкому Его і врешті решт повернутися на власний шлях індивідуації.
Праця очікування, якою б довгою і складною вона не була, в решті решт закінчується і переходить у іншу працю. У когось, на жаль, це праця горювання і оплакування втрати близької людини, а у когось – повернення і відновлення відносин. Ті щасливі пари, яким вдається все ж возз’єднатися після довгої розлуки (якою б не була її причина), часто навіть не уявляють, який досвід отримав партнер за цей час і як цей досвід змінив його. Створення внутрішніх зв’язків з відсутнім партнером є також роботою фантазування, в якій ми намагаємося припустити, відтворити всередині нас можливі події його життя і ті зміни, що відбулися внаслідок пережитого. Чекати – це приймати того, хто повертається, зміненими. О. Пуртова пропонує розцінювати працю очікування як якісну і вдалу тоді, коли виконується остання задача – повернення і відновлення відносин. Тут мається на увазі, що окрім дуже різного (часто травматичного) досвіду, який тепер необхідно прийняти і вбудувати в актуальні відносини, партнери за час розлуки часто переповнюються сумнівами і почуттям провини, яке відреаговують у нападі один на одного.
Переглядаючи інтерв’ю визволених з російського полону українських військових, я помітила, що часто вони зізнаються у дещо змішаних почуттях при зустрічі з коханими. Наприклад, морський піхотинець Ігор був щиро здивований, що його дівчина не лише зберегла йому вірність протягом трьох років, але і щотижня приїздила на мітинг у Києві для привернення уваги до проблеми звільнення військовополонених. «Тепер вже точно одружимося!» - каже чоловік. Так він визнає, що кожен з них пройшов свої випробування, приніс свою жертву для того, щоб невидима нитка, яка поєднує їх як пару, лишалася міцною і стійкою до будь-якого лиха.
Гендерний аспект праці очікування у міфах
Образи очікування, описані в цій роботі є саме жіночими, проте я не наполягаю, що праця очікування притаманна чи доступна лише жінкам. У міфах ми зустрічаємо персонажів чоловічого роду, приречених на вічне очікування і, разом з тим, вічні муки: Тантал, Сізіф, Прометей, Локі – найвідоміші грішники підземного світу. Тантала спіткало всевідання богів, коли в якості частування він подав богам власного сина і тепер він має вічність страждати від голоду й спраги. Над його головою – дерево з плодами, але, якщо він протягує до них руку, віти піднімаються вгору. Під ним – озеро, але якщо Тантал нахиляється, щоб зачерпнути з нього води, вона зникає. Прометей приніс людям вогонь. За крадіжку вогню він був прикований до скелі на Кавказі, і щодня орел клював його печінку, яка знову відростала за ніч. Сізіф повинен завжди котити все той же камінь. Скандинавський Бог Локі, покараний за організацію вбивства улюбленця всіх богів Бальдра, був прив’язаний нутрощами свого власного сина до трьох гострих скель, а на його голову безперервно капала пекуча отрута змії… Тантала, Прометея, Сізіфа і навіть Локі об’єднує те, що всі вони мірялися силами з Богами, намагаючись довести, що перевершують їх, і були покарані за це [12].
На противагу чоловічій позиції боротьби і протистояння долі, часу і богам, показаній у вище зазначених міфах, жіноча позиція більш смиренна і витримана, наближена до парадоксу, у якому ми опинилися, проживаючи досвід війни. К.Г. Юнг писав, що бути в ситуації, в якій нема виходу, чи знаходитися у конфлікті, у якого нема вирішення, являє собою класичний початок процесу індивідуації. Це означає бути ситуацією без вирішення: несвідоме хоче отримати безнадійний конфлікт, щоб спрямувати Его-свідомість в стіну, так, щоб людина усвідомила: що б вона не робила, все не правильно, яким би шляхом не рухалася, всі рішення будуть хибними. Це означає перемогти домінування Его, яке завжди діє, відштовхуючись від ілюзії, що у нього є ця відповідальність вирішувати. Звісно, якщо людина займає повністю відсторонену пасивну позицію, не приймаючи жодних рішень, цілісність не досягається, адже тоді і справді нічого не відбувається. Але якщо ми достатньо етичні, щоб страждання досягло ядра особистості, то зазвичай Самість виявляє себе [13]. Погодитися на парадокс, яким є очікування під час тривалої війни за виживання, - означає погодитися на страждання, котре більше, ніж Его.
…Незважаючи на усі підступи та зради Локі, його вірна дружина Сігюн залишалася з ним у печері і полегшувала його страждання. Вона стояла поруч із чоловіком день і ніч, тримаючи над його обличчям велику дерев’яну чашу, щоб ловити кожну краплю зміїної отрути…[4].
Аналізуючи міфологію різних культур і народів, казки, фольклор та долі окремих людей, складно заперечити, що у роботі очікування точно є певна материнська енергетика. Симона Мацліах-Ханох пише, що всередині кожної жінки живе закладене в нас з давніх давен усвідомлення того, що ми є робочим матеріалом в руках умертвляюче-оживляючої сили матріархального колеса і, що ми – так, ми, такі крихітні, - обертаємо це колесо власними руками (с 176).
«Щоночі мені сниться крихітна бабця – Баба Яга, схожа чи то на звичайнісіньку бабцю, чи на відьму; крихітна, худенька, в чорній хустці. Ніби сидить вона, всохла і згорблена, у глибині нашого двору на маленькій лавці, - пише Ева Хоффман в своїй книзі «Мистецтво втрат». – Вона дуже-дуже старенька і дуже-дуже маленька… І дивиться на мене вузеньками, як щілинки, злими оченятами. А може, розумними очима? Хто зна, може я - це вона. Можливо, я знаходжуся тут, на цьому світі, вже дуже давно і тому розумію мову її очей. А раптом ця дитяча маска – всього лише вікно? І взагалі я - це сон якоїсь Баби Яги, котра була тут віки-вічні, і це я виглядаю з її древнього тіла, дивлюся і розумію, що все незмінно і визначено спокон віків» [9]