За лаштунками порожнечі: чорнота, що розкриває золото
Запрошуємо вас ознайомитись із випускними роботами наших колег, які завершили БП-6 «Основи аналітичного консультування та юнгіанської психотерапії». Пропонуємо вашій увазі випускну роботу Рохшани Попової - «За лаштунками порожнечі: чорнота, що розкриває золото»
« – Знаєш, чому гарна пустеля? – спитав маленький принц. – Десь у ній ховаються джерела.»
Антуану де Сент-Екзюпері
Психологічна порожнеча – це тема, що турбує багатьох людей сучасного світу. Про неї говорять в літературі, музиці, кінематографі – у всіх формах мистецтва, які намагаються зрозуміти та передати цю глибоку таємницю людського існування. Я думаю, що популярність картини Казимира Малевіча «Чорний квадрат» була інтуїтивним передбаченням ери внутрішньої порожнечі, в ній ніби зображений внутрішній світ, який неможливо побачити через його максимальне стиснення і поміщення в рамку раціональності і контролю. Таким чином ми, як людство, хотіли досягнути ідеальності, в яку ніяк не вписувалась ірраціональність несвідомого зі своєю спонтанністю, невизначеністю і сумнівами.
Дорога якою люди стрімко наздоганяють, за допомогою сили волі, зовнішню ілюзорну ідеальність, часто веде до глибокого внутрішнього відчуття безглуздості та незадоволення, тому що на цьому шляху до бездоганності немає душі і глибинної індивідуальності, немає з’єднання “власного Я” з зовнішнім світом.
Меріон Вудман пише: “За масками успішності у цих людей ховається жах і падіння ілюзій. При цьому з’являється однаковий, загальний для всіх фактор. Свідомо люди хотіли робити або ставати все краще і краще, обмежуючи себе жорсткими рамками, які самі для себе і зазначили; вони не мали можливості несвідомо керувати своєю поведінкою. Як тільки завершується щоденна рутина, з’являється багато індивідуальних соціальних причин настання хаосу. І далі може діяти тільки сила волі. Якщо будь-якою ціною підтримувати цю силу волі за рахунок енергії, що залишилася в людини, перед ними розкриється страшна дуже глибока паща байдужості. Коли ввечері настане час знову стати самим собою, маска людини і його «внутрішнє Я» не зможуть вступити в контакт між собою.”
Ця “паща байдужості” в терапевтичних запитах звучить приблизно так: «не відчуваю життя»; «не встигаю жити»; «не знаю чого хочу, не маю бажань» тощо, і всі ці скарги можуть супроводжуватись тривожністю, панічними атаками, страхом смерті, психосоматичними симптомами, відчуженням від оточення, деструктивними звичками. Такими запитами несвідома частина психіки підштовхує нас до знайомства з собою, більш цілісного сприйняття себе і оточуючих, продовження свого шляху індивідуації. Як зазначає К. Г. Юнг: “Той, хто не знає свого внутрішнього світу, є навіженим рабом обставин”. Ця цитата дуже точно описує те, що відбувається з людиною, яка відчуває внутрішню порожнечу, уникаючи входу в своє нігредо. Точніше, стан порожнечі і є ті самі ворота, які можуть бути як провідником, так і перепоною до цього входу.
Меріон Вудман описує виникнення порожнечі і заповнення її одержимістю і залежностями, як протистояння негативному матріахальному простору, яке переносить жінку в полюс захопленості патріархальним анімусом, в цьому просторі немає місця почуттям, бажанням, спонтанності і хаосу. Натомість цей простір заповнюється жагою до володіння, контролем, одержимістю і конкуренцією, що з часом призводить до втрати почуття вітальності, бажань, сенсу.
Описуючи стан пустоти в терапії у кожного виникає своя метафора або образ, дуже часто це порівняння має чорне забарвлення: “чорна діра, що затягує”, “прірва, в якій немає дна”, “пуста шафа, в якій замість задньої стінки безкрайня чорнота, яка затягує”. в усіх цих образах і метафорах відчувається амбівалентність, з одного боку страх, а з іншого якийсь містичний потяг стрибнути в діру, прірву або шафу і подосліджувати її.
Часто за руку з такими образами і метафорами піднімаються питання смерті в різних варіаціях від “не хочу жити” до “боюсь померти, я ще не встиг пожити”. Я думаю, що питання, пов'язані зі смертю в таких випадках можна пов'язати з трансформаційними процесами, щоб нове народилось, старе має померти. І тоді треба звернутись до Великої матері, яка є джерелом життя-смерті-відродження, а це означає піти в хаос, довірившись процесу і собі, фактично - це відмовитись від контролю і ілюзії, яка обіцяє повернення в рай після досягнення зовнішньої бездоганності.
Тут я б хотіла зробити певне застереження, що частіше на початку терапії Велика Матір, тобто материнський простір, який є всередині, має вигляд Пожираючої Матері і тоді занадто швидке занурення може призвести до застрягання в чорній дірі. Це глибоке занурення має відбуватись природньо, з довірою до процесу терапевта і “з повагою до болю клієнта”(Вебінар “Нарцисизм” І. Кирилюк). Саме такий простір створює умови в яких “можна розпізнати Велику Богиню у ролі перетворювача енергії, і тоді ми зможемо довіряти, навіть якщо не знаємо куди йдемо”. В таких умовах депресивний спуск сприяє трансформації, саме в таких умовах “чернота розкриває своє золото”
Кетрін Аспер повязувала стан порожнечі з кризовими періодами життя і нарцисичною травмою.
Перехідні періоди в житті вона називає нарцисичними кризами, “вони означають, що ми тимчасово знаходимось в порожнечі. Старі шляхи більше не діють, а нові ще не прояснені.” Це ті періоди, коли важливо відмовитись від частини, яка вже вичерпала себе і побути в цьому пустому просторі, вдихнути його повітря, відчути тіло, послухати тишу в якій з часом зʼявляється шепіт душі, яка завжди знає вірний шлях. Я думаю, що ми, як нація, колективно зараз знаходимось в подібній кризі, що на мою думку посилює цей стан порожнечі в індивідуальній психіці.
Повязуючі цей стан з нарцисичною травмою Кетрін Аспер говорить про порожнечу, як про самовідчудження, життя назовні і страх подивитись всередину себе. Вона розглядає це самовідчудження і емоційну покинутість через казку 3 ворони, в якій мама прийшовши з церкви прокляла своїх 3 х синів за те, що вони грали в карти, вони перетворились на 3 воронів і полетіли далеко від дому, сестра сумувала за своїми братами і пішла їх визволяти, знайшовши в скляному будинку у горі. Скляний будинок це місце куди можна відправити проклявши неправильні, неприйнятні частини себе, почуття, бажання тощо. Після таких вигнань у внутрішньому світі до якого можна доторкнутись свідомо стає достатньо мінімалістично, ідеальний порядок, а ще відчуття мертвенності і пустоти, тому що все інше сховано в скляній горі, та коли дівчинка прийшла до цієї гори - вона не знайшла там братів, тому що вони вилетіли погуляти, сховані частини також хочуть гуляти і як тільки контроль ослабляється - вони вилітають. Вилітають на волю шукаючи прийняття і свого місця, проявляючись іноді незграбно і гіпербольовано, а ми їх знову сваримо і закриваємо в скляному будинку. Як ця маленька, трохи незграбна частинка може почувати себе в цьому скляному будинку, мабуть відторгнутою і покинутою.
Покинутість і відторгнення в дитинстві створює ілюзію, що зі мною щось не так, що я не важливий для значимих людей, що я порожнє місце і що потрібно бути дуже пильним і старанним, щоб стати цінним для інших і ціна цього хибного розумового заключення - відмова від частини себе, своїх почуттів, бажань, від внутрішнього світу, вся увага йде назовні, а внутрішня цінність вимірюється зовнішньою оцінкою інших людей.
Кетрін Аспер пише: «Емоційна покинутість дитини закладає в неї невпевненість в тому, що вони їй не потрібні. Іншими словами людина перестає відчувати, вона більше не здатна усвідомлювати власні почуття. Людина компенсує внутрішню порожнечу, що виникає, способом, який, принаймні, дозволяє їй функціонувати. У зрілому віці це перетворюється на відмову від себе. Не будучи досить укоріненим у житті своїх почуттів, така людина, як правило, схильна до нестійкості, орієнтована на раціональність і надто пристосовується до загальноприйнятих цінностей.
Втрата почуттів - типовий невроз нашого часу, оскільки поступово патріархальна свідомість, з його незбалансованим наголосом на інтелект, на раціональність та об'єктивність, розвинулося на шкоду фемінінним цінностям.»
Відмова від свого внутрішнього світу в угоду загальноприйнятих цінностей примушує шукати вітальність і прийняття назовні через персону частину, в очах інших людей, весь фокус йде на досягнення і отримання прийняття, поваги і захоплення з боку інших людей, та як тільки з’являється лише натяк на відторгнення, людину відкидає в стан “я жахливий, негідний, з поломкою всередині, без права на життя”. Ця емоційна нестабільність зовсім не помітна назовні, персона маскує цю нестабільність, захищаючи людину від страждань. Такий спосіб життя, орієнтований на отримання захоплення назовні не допомагає втекти від порожнечі і мертвенності, а лише поглиблює їх, занурюючи в депресивні болісні стани, в яких здається, що навіть Бог покинув тебе. Прийняття цих станів може стати першим кроком на шляху до зцілення.
Кетрін Аспер пише: «Людина, якій судилося пройти через таке переживання залишеності Богом, може згодом усвідомити власну прийнятність, як милосердя…Милосердя приходить до нас, коли ми занурені в біль та занепокоєння. Воно приходить до нас, коли ми йдемо через темну долину втрати сенсу та порожнечі життя. Воно приходить, коли рік за роком пристрасно очікувана досконалість життя не проявляється, коли старі обмеження панують у нас, як і десятиліття до того, коли безвихідь отруює всю радість і відбирає мужність.»
Знаходячись в цій безвиході здається, що єдине бажання, яке може бути - це знову відчути ту саму всемогутність, бути на вершині, і якийсь голос всередині по-зрадницьки знову каже де потрібно себе підтягнути, вдосконалити, проконтролювати. Цей голос нічим не кращий за безвихідь, він зовсім не допомагає відчувати радість і не дарує мужність, він зваблює і обіцяє, що колись щастя буде і життя також, а тут і зараз треба знову відмовитись від себе справжнього, своїх почуттів, своєї душі.
Ця стратегія допомагала виживати дуже довгий час, скоріше за все з раннього дитинства і зараз вона вже не діє, бо все частіше крізь темряву пробивається промінь бажання жити, відчувати життя і себе в ньому, та спочатку “потрібно повірити в ніщо”, “навчитись існувати в порожнечі”, здобути “мужність бути” з собою, своїми почуттями, внутрішнім світом, зі своєю душею.
“Переживання сокровенного Бога найчастіше супроводжується серйозною депресією, яку за симптомами не можна відрізнити від ендогенної депресії, але яка відрізняється від останньої тим, що людина вражена нею, незважаючи на всі страждання, біль і агонію, проходить через це переживання з відкритими очима, наполегливо чіпляючись за віру в те, що є Бог, який навіть у цій порожнечі і темряві приймає його. Захоплені бездоганною самотністю, це титанічне переживання викликає МУЖНІСТЬ БУТИ.” (К. Аспер)
Ця “Мужність Бути” допомагає прийняти вже створений Богом внутрішній світ і не ховати його в скляній горі, не ділити його, не оцінювати, не відчужувати, а просто приймати. “Метою трансформації проблеми нарцисичного самовідчуження – розвиток позитивних, люблячих відносин із самим собою та більш толерантного ставлення до оточуючих.” (К. Аспер)
В завершенні казки про 3х воронів дівчинка і брати впізнають один одного і разом повертаються додому, кінцівка символізує зцілення, здатність не бути чужими собі в глибині душі та відчувати себе вдома у своєму внутрішньому світі. Ворони, яких прийняли, знову стали людьми, їх вже не треба ховати і контролювати, а це означає, що вони знайдуть своє місце в цьому світі.
Практична частина
В цьому докладі я хочу представити роботу зі станом порожнечі через клінічний випадок жінки 35 років на ім'я Євгенія (опис з практики узагальнений, вся інформація змінена, не варто шукати схожості з реальними людьми).
Євгенія звернулась зі скаргами на сильну загальну тривожність, панічні атаки, “я просто не відчуваю, що живу”- казала Євгенія. На початку нашої роботи простір був одночасно переповненим і пустим, переповненим зовнішніми подіями, іншими людьми, часом дуже далекими, було відчуття, що мене заплутують, що є щось таке, про що не можна говорити, від чого потрібно триматись подалі. Це відчуття не давало мені спокою, після наших зустрічей я відчувала величезну прірву і неспівпадіння між своїми почуттями під час та після сесії. Під час роботи з Євгенія я відчувала, що наша сесія йде прекрасно, а після звинувачувала себе в непрофесіоналізмі і жахливо проведеній сесії, в якій знову не було місця для того “про що не можна говорити”.
Згодом я зрозуміла, що у внутрішньому світі Євгенії відбувається схожий процес. Вона має бути ідеальною: з ідеальними результатами на роботі, з ідеальною фігурою, з ідеальним розумом. Якщо ж хоч щось має навіть маленьке відхилення від цієї ідеальності – в сторону людяності і звичайності – це одразу демонізується. Будь-яка вразливість всередені була відхиленням нікчемним, жалюгідним і гидким.
Усвідомивши цей паттерн я вирішила дозволити собі просто бути в цих сесіях і спостерігати. Це був переломний момент, я почала бачити, які частини себе на сесії приносить Євгенія, це було дивовижно, як така тендітна жінка вміщувала в собі одночасно так багато частин.
Особливо мене захоплювала маленька обережна дівчинка, яка уважно дивилася, як відреагують дорослі. Вона чітко розуміла, в який момент потрібно почати жартувати і посміхатися, щоб не засмучувати їх. Ще вона боялася залишитись сама. В кінці сесії вона завжди задавала якесь особливо смішне питання або просила ще хвилинку розповісти останню історію. Вона знала, що найближчий тиждень до неї вже ніхто більше не прийде, бо в цих жартівливих словах ховався біль, печаль і безсилля. Вона добре знала, як це – бути покинутою, самотньою і нецікавою. Саме тому в наших сесіях ця дівчинка була «хохотушкою», яка висміювала історії, від яких моє серце стискалося від болю і печалі.
А ще в цій частині було багато душі і щирості. Хоч назовні у клієнтки було неспівпадіння між розповіддю та емоціями, я вже могла не зливатись із цими жартами, а відчувати справжні почуття. Я могла відображати їх, частіше мімікою, і іноді отримувати певний напад від іншої сильної раціональної частини, яка не могла дозволити, щоб “її жаліли”.
Це була жінка років 50, захоплена патріархальним анімусом, яка прожила важке життя, турбуючись про інших. Вона раціонально оцінювала кожен грам ресурсу, часу та грошей, витрачених на себе – чи то покупки продуктів, час на відпочинок, мрії або піклування про свою душу. Вона була зобов’язана допомогти будь-кому і будь-коли – віддати час, гроші, енергію. Дарувала подарунки іншим і спостерігала, як вони радіють. А маленька дівчинка всередині також хотіла цієї турботи, але спостерігала і думала, що не гідна її, бо раціональна жінка казала, що у неї і так все добре, що є ті, кому гірше, і що вона може потерпіти. Вона жаліла всіх навколо, але до самої себе була дуже вимогливою. Не витримувала ніяких помилок в роботі, зайвих кілограмів, відхилень у харчуванні, пропущених занять чи тренувань – все мало бути ідеально.
Також серед цих частин з’являлася бунтарська енергія, яка просто лягала на диван, брала телефон і могла провалитися в соціальні мережі або серіали на декілька днів, а іноді й тижнів. Потім знову з’являлася жінка років 50, яка соромила і звинувачувала себе за лінь та прокрастинацію.
Через 6 місяців такої роботи-спостереження випадково з'явились образи і туман став ще меньш щільним. Вперше за цей час Євгенія зізналася, що боїться дивитися всередину себе. Вона боїться «побачити порожнечу, боїться, що там пусто, що нічого немає». На цій сесії я ледь стримувала сльози – стільки болю було в її словах. І тут випадково з'явився образ шафи, яку відкриваєш, а там пусто. На місці задньої стінки – темна порожнеча, як чорна діра. І дуже страшно, що вона може затягнути.
Стало ще більш зрозуміло, що одним з завдань нашої спільної роботи буде заходити в цю чорну діру і досліджувати її. Ще протягом року ми ходили в цю чорну діру не згадуючи цей образ, але я його тримала в голові. Євгенія почала приносити більше почуттів і менше захищатися від них жартами. Хоч її анімусна жінка досі закривала обличчя, коли з’являлися сльози на очах, вона вже дозволяла мені бути хоча б частково поруч із почуттями цієї маленької дівчинки.
Євгенія вже проживала моменти депресивних занурень значно легше після того, як ми торкалися цих непростих почуттів на сесії. Періодично вона ніби заспокоювала мене і себе, кажучи: «Я знаю, що це мине, що зараз просто такий період». Вона стала більш милосердною до себе в роботі. Хоча все ще продовжувала «їсти себе» за помилки, навіть командні, з’явився інший голос – трохи незграбний, який говорив, що результат залежав не лише від неї. Вона почала сприймати помилки як досвід, який можна взяти на майбутнє для вдосконалення робочих процесів. Також вона почала виділяти час на відпочинок, навіть коли не все було зроблено.
Художні книжки допомагали далі відкривати внутрішній світ, а малювання допомагало уповільнитись і переключитись від роботи. Тривога, з якою прийшла Євгенія, то відступала, то поверталась. Найчастіше вона поверталась тоді, коли знову був перекос у персональну частину, і внутрішня дівчинка залишалась надовго на самоті. Як тільки Євгенія поверталася до себе і цієї маленької дівчинки, тривога проходила.
Якось під час роботи з тривожністю знову з’явився образ шафи. Коли вона відкрилася, на місці чорної діри з’явилася зелена галявина, на якій сидів Маленький Принц, а поруч із ним сиділо Лисеня. Лисеня і Маленький Принц були схожі, вони втекли з дому, тому що відчували себе непотрібними. Лисеня перший знайшов цю галявину і влаштувався там, створивши маленький сучасний світ. І Лисеня розповів 3 важливих правила проживання Маленького Принца в цьому світі: прибирати галявину, доглядати за рослинами і дивитись на зірки. Цей образ я і хотіла б розібрати в контексті цієї роботи з порожнечею. Юнг казав, що аналітична робота це трансформація обох, це вдала фраза, яка описує мій стан під час роботи з цим образом.
Я б хотіла розглянути цей образ, як ще одну допомогу в роботі зі станом порожнечі. Спираючись на теоретичні основи ми можемо підсумувати, що цей стан включає в себе внутрішній театр, в якому приймають участь наступні актори: покинута дитина, байдужа, мертва мати і патріархальний контролюючий батько.
Внутрішня дитина, яка недостатньо сконтейнерована материнською фігурою, переповнена станами самотності, нецінності, відторгнутості та безсилля. Якщо все ж таки вдається пробитися до цих станів дитинства, виникає асоціація з покинутою дитиною або сиротою.
На місці мертвої матері з'являється пустота, як писав Д. В. Вінікотт: “Для дитини, яка чекає свою мати, єдиною реальністю є цей пробіл, тобто смерть, забуття або амнезія”.І поряд із цим нічого не залишається, як тільки заповнити пустоту патріархальним простором, який діє через контроль, кажучи, що потрібно виправити щось, стати ідеальною – і тоді з’явиться хороша мама, і настане цей довгоочікуваний рай. Він захищає, вибудовуючи персонну броню, але ця броня віддаляє від «справжнього Я». Коли ж раптом щось іде не так, і дитина дозволяє собі зайве – більше відпочинку або щось недоробити, – він починає переслідувати, захоплюючи тіло і розум, продукуючи думки, переповнені контролем. Цей стан можна описати як неможливість розслабитися, поки все не буде зроблено. Але це «все» ніколи не закінчується, бо у бездоганності немає межі. На шляху до бездоганності особистість відторгує і витісняє в тінь багато своїх частин і потенціалів, які ховаються за цією порожнечею.
Перше, до чого пропоную доторкнутись із трансформованого образу, – це Зелена Галявина. Галявина – це образ материнського простору, в якому можна просто бути: уповільнитися, спостерігати, погрітися на сонечку, опертися на землю під собою, відчути себе і своє тіло. Навіть якщо такого простору ніколи не було, у нас є архетиповий досвід, до якого ми можемо доторкнутися через терапевтичний процес. Цей етап терапії дуже тендітний і має проходити без поспіху, з великою включеністю, терпимістю, уважністю і емпатією. Цей простір має дихати безпекою і бути пронизаний прийняттям.
“Тіло пам’ятає, кістки пам’ятають, суглоби пам’ятають – навіть мізинець пам’ятає. Пам’ять вкорінена в образах і почуттях, що зберігаються в самих клітинах... Зелений простір у психіці часто є місцем первинної безпеки – навіть, якщо він насправді ніколи не існував.” (К. Естес)
Зелена Галявина – це місце відновлення Еросу в психіці, що втратила живий контакт зі світом, місце відновлення зв’язку з бажаннями і почуттями, місце відновлення вітальності. “Ерос не про кохання. Ерос — про здатність бути в контакті з чимось іншим, не знищуючи його.” (Дж. Хіллман)
Також галявина може бути образом контейнерування в терапії, що охоплює, приймає і сприяє воскресінню. Між смертю і воскресінням є порожнеча, за якою ховається простір галявини, там відпочиває те, що має повернутися іншим. А відпочивають там Лисеня і Маленький Принц.
Лисеня, на мою думку, і є та тіньова, відкинута частина. Якщо подивитися на образ Лиса в казках і міфах, то побачимо достатньо суперечливу фігуру. Образ Трікстера також часто зображають у вигляді Лиса з маскою.
Юнг писав у роботі Колективне несвідоме і архетипи: “Трикстер – це фігура, яка не підкоряється колективному моральному порядку. Він існує поза ним, як відлуння первісного стану душі, до того, як вона була соціалізована.”
Тобто можна інтерпретувати Лисеня в цьому образі як появу первісного стану душі. У казці Маленький принц Лис навчає головного героя чогось абсолютно неочікуваного – прирученню: “Тепер ти для мене – не більше, ніж маленький хлопчик, схожий на сотні інших. І я не потребую тебе. Але якщо ти мене приручиш – ми станемо потрібними одне одному.” Це внутрішній голос, який запрошує до цілісності. Відторгнуті тіньові частини прагнуть до прийняття їх у сім’ю, але запрошують до цього максимально обережно, ніби питаючи: “Ти знову підеш – чи залишишся цього разу?”. Якщо прийняти це запрошення, то Лисеня, який так довго блукав у цьому просторі, зможе розповісти найпотаємніші його секрети.
Маленького принца в жіночій психіці можна розглядати, як поступове дорослішання індивідуального Анімусу ("дух" може з’являтися у вигляді "хлопчика або юнака" у снах обох статей. У жінок це може бути позитивний анімус. У чоловіків усе складніше… В обох випадках хлопчик означає якусь форму духу.”К.Юнґ) Він ще не великий, але вже може задавати питання, які Євгенія починає чути: “Чому це важливо саме зараз?”, “Чому я зараз себе виснажую?”, “Кому це треба?”, тощо. Так, цей маленький хлопчик ще не може вести повноцінну дискусію з негативним Анімусом Євгенії, але вже підкидає Его думки для спостереження. Також Маленького принца можна розглядати, як дитячу покинуту загублену частину. Тому що в образі він пішов з дому тому що відчував себе непотрібним. В будь-який інтерпретації цього символа - це знайдена частина, в якій закладений глибинний потенціал.
Цікавими підказками для мене були закодовані несвідомим правила поводження в цьому світі. Цей образ був безумовно проспективним і підказував шлях нашої подальшої спільної роботи.
Перше правило - прибирати галявину. Це правило висвітлено в багатьох казках: прибирали Попелюшка, Морозко, Василіса тощо. Коли Василіса приходить до Баби-Яги, та погоджується дати їй вогонь, якщо та впорається з роботою – “прибере в хаті, перепере білизну, приготую вечерю, перебере просо…”. Це завдання має глибоке символічне значення. Це можна розглядати, як метафору внутрішнього очищення.
Хочу наголосити, що таке завдання йде саме від Баби Яги, Клариса Естес пише про неї: “Яга – це одна з найглибших сил несвідомого. Вона є хазяйкою істинної інтуїції, жінкою, що володіє знанням про життя і смерть, про початок і кінець. Вона не лагідна, не ніжна, але справедлива. Вона навчає тих, хто досить хоробрий, щоб витримати її випробування.”
Цікаво, що психіка Євгенії цю інтуїтивну частину, цей внутрішній голос зобразив максимально дружнім, але не менш вимогливим. Лисеня чітко промовив, що для того щоб бути в цьому зцілюючому просторі обов'язково потрібно за ним доглядати.
На момент появи цього образу, в просторі між нами, все частіше згадувались темні і важкі історії з життя Євгенії, наповнені різними почуттями. Ці історії частіше були трактовані через лінзу безжального патріархального анімусу і тому вони були наповнені соромом і провиною.
Розкриваючи поступово ці історії страх і тривога з часом змінювались на сум і глибокий біль. Тому ще однією аналогією цього етапу була стадія Нігредо. Нігредо – чорна стадія, під час якої ми стаємо свідками розпаду старих форм. Це стадія зіткнення зі своїми найбільшими страхами та тінню. Як зазначає Джеймс Хіллман у "Алхімічній психології": "Нігредо – це стадія, коли відбувається повне розпадання старих форм, дозволяючи новому виникнути з залишків."
Метафора прибирання на мій погляд є дуже вдалою для цієї стадії, в ці моменти ми спускаємось у свій Аїд, позбавляємось від старого і відплакуємо його. Це непростий період у житті кожного, під час якого ми прибираємо всередині себе, оброблюючи свій внутрішній хаос. Відокремлюємо істинне від хибного, життєдайне від мертвого, власне – від нав’язаного. Це сприяє очищенню і вивільненню енергії, що була заблокована безладом, страхом, сплутаністю. Як пише Томас Мур у "Темні ночі душі": “Тоді, коли здається, що все потерпало крах, насправді відбувається очищення, яке веде до нових початків.”
І останнє, що хотілось би зазначити на цьому етапі, що в казках все прибирання йде без присутності людей навколо, допомагають в цьому процесі пташки, кукла, мурахи тощо. Тобто фактично справжнє прибирання, справжня трансформація починається з дисципліни, яка навчає бути з собою і робити це прибирання регулярно. Жан Мішель Кінодо в "Прирученні самотності" говорить: "Занурення у самотність – це перетворення відчаю в новизну." Я думаю, що ця фраза дуже добре доповнює те, що мав на увазі Лисеня встановлюючи це правило.
Правило друге - доглядати за рослинами. Як стверджує Томас Мур: "Догляд за своєю душею - це як поливання рослин. Якщо ви не будете цього робити, вони загинуть." Це етап коли після розпаду і смерті народжується нове життя, яке ще дуже тендітне і потребує щоденного догляду, без поспіху і з особливо теплою увагою.
Жан-Поль Кінодо пише про цей етап наступне: “Ми не маємо плекати в собі образ героя, який усе витримає сам. Іноді найглибше зцілення приходить тоді, коли ми вчимося поливати маленьку квітку в собі, без ілюзій, але з любов’ю.”
Цей етап в алхімічній символіці називається Альбедо, в цей період ми починаємо відбілюватись і відновлюватись, а такожбачити в своїй тіні світло і ресурс. Ця зміна сповнена надії та відновлення. Внутрішні переживання починають трансформуватись в почуття ясності, а важкий досвід починає перетворюватись на мудрість.
Та цей росток росте з дна душі, як пише Стентон Марлан “Після горіння нігредо і розчинення старого, альбедо починає зростати з дна душі у формі ніжної турботи. Вона ще не знає, ким вона стане, але вже не є тим, чим була.”, він зазначає, що “догляд за рослинами символізує піклування про уяву, про несвідоме, про внутрішнє життя. Це не раціональний обов’язок — це любов без гарантій.”
І правило третє – дивитись на зірки. “Після того як ми витримали самотність, ми вже не боїмося темряви. Ми починаємо помічати у ній зірки.” Жан-Поль Кінодо. Згадайте свій стан коли Ви дозволили собі просто споглядати на зірки, в цей момент є особливе відчуття спокою, єднання і гармонії.
Як зазначає Хіллман: “Рубедо – це стадія червоного золота, сонячного тепла, яке вже не сліпить, а світиться зсередини. Це момент, коли дивитись на зірки – означає бачити власне серце, але в космічному масштабі.” Ця стадія демонструє, як усі частини особистості починають працювати разом, щоб створити цілісну картину. Дивитись на зірки – це бути в прийнятті, любові, і тихій присутності. Це не бажання втекти від темряви, а здатність бачити в ній – і залишитись. Зірки у стадії рубедо – це світла пам’ять про пережиту ніч (нігредо), очищене серце (альбедо), і тепер – життя в глибинному розумінні, що все було не дарма
Наша подальша робота пов’язана з усвідомлення цих настанов Лисенятка, який допомагали бути всередині, турбуватись, пізнавати і створювати особливий внутрішній світ. “Чорний квадрат” розширюється і поглиблюється в просторі життя, набуваючи нових фарб і відтінків, картинок і історій.